Рейчел на мить зазирнула їй у вічі.
— Огиду.
За вікном вулиці потемніли, неначе сонце затулило щось величезне й потойбічне, кинувши свою тінь на все місто. Дощ полився раптово. Грім прогримів, як шини важких вантажівок по старому мосту. Десь далеко спалахнула блискавка.
— Чому ви всміхаєтеся? — спитала Тесс.
— А я всміхалася?
Вона кивнула.
— Моя мати теж так казала, особливо в такі дні, як сьогодні. — Рейчел підібгала під себе ноги. — Вона казала, що сумує за його запахом. Коли я вперше спитала її, що це означає, чим він пахнув, вона заплющила очі, понюхала повітря і сказала: «Блискавкою».
У Тесс злегка округлились очі.
— Ви пам’ятаєте, щоб від нього так пахло?
Рейчел похитала головою.
— Від нього пахло кавою. — Вона стежила поглядом за бризканням дощових крапель за вікном. — Кавою і вельветом.
Після того першого нападу паніки й легкої агорафобії вона прийшла до тями наприкінці весни 2002 року. Натрапила на хлопця, який попереднього семестру разом із нею ходив на «Передову методику досліджень». Звали його Патрік Менніон, і він був незмінно делікатний. Він був якийсь пухкенький і мав неприємну звичку примружуватися, не розчувши чогось як слід, а таке бувало часто, бо в дитинстві він після нещасного випадку під час катання на санчатах утратив п’ятдесят відсотків слуху на праве вухо.
Патові Менніону не вірилося, що Рейчел розмовляла з ним і після того, як тема їхнього єдиного спільного предмета вичерпалася. Не вірилося, що вона запропонувала йому сходити разом випити. А коли вона, кілька годин по тому опинившись у його квартирі, потягнулася до пряжки на його паску, його обличчя набуло такого виразу, наче він позирнув на небо, щоб побачити, чи немає хмар, і уздрів, як угорі пролітають янголи. Приблизно такий вираз мало його обличчя до кінця їхніх стосунків, які протривали два роки.
Коли вона таки з ним розійшлася — надзвичайно обережно, мало не запевнивши його, що це рішення було обопільним, — він глипнув на неї з дивною спаплюженою гідністю і промовив:
— Раніше я ніколи не розумів, чому ти зі мною. Ну, тобто ти ж розкішна, а я… ні.
— Ти…
Пат підняв руку, зупиняючи її.
— А тоді, місяців із шість тому, до мене якось дійшло: для тебе головне — не любов, а безпека. І я збагнув, що рано чи пізно ти мене кинеш, поки тебе не кинув я, тому що — і це якраз найважливіше, Рейч, — я б ніколи тебе не кинув. — Він обдарував її прекрасною вимученою усмішкою. — І для цього я був потрібен від самого початку.
Після аспірантури вона провела один рік у Вілкс-Баррі, що в Пенсильванії, працюючи в «Таймс лідер», а тоді повернулася до Массачусетсу та швидко перейшла до відділу основних статей «Петріот леджер» у Квінсі; там її матеріал про расові перевірки, якими займалось управління поліції Гінґема, здобув певне визнання та привернув достатньо уваги, щоб вона отримала електронного листа від самого Браяна Делакруа. Він їздив у справах і натрапив у почекальні фірми-розповсюджувача деревини у Броктоні на примірник «Леджер». Йому захотілося дізнатися, чи то та сама Рейчел Чайлдс і чи знайшла вона батька.
Вона відповіла, що є тією самою Рейчел Чайлдс і ні, батька вона не знайшла. Він не проти спробувати ще раз?
Не можу. Завал на роботі. Поїздки, поїздки, поїздки. Бережіть себе, Рейчел. Вам недовго працювати в «Леджер». Попереду дещо серйозне. Обожнюю ваш стиль письма.
Він мав рацію: за рік вона потрапила на Олімп і перейшла до «Бостон ґлоб».
Саме там її знайшов доктор Фелікс Браунер, акушер-гінеколог її матері. Темою його листа було «Давній друг вашої мами», та коли вона відповіла на нього, стало ясно, що він не так друг, як людина, якою Елізабет Чайлдс скористалася в медичних цілях. Також доктор Браунер уже не був гінекологом її матері, коли Рейчел про щось таке дізналася. Коли Рейчел досягла підліткового віку, Елізабет познайомила її з докторкою Віною Рао, до якої також ходила більшість жінок і дівчат, яких знала Рейчел. Про Фелікса Браунера вона ніколи не чула. Проте він запевнив її, що опікувався її матір’ю, коли Елізабет тільки приїхала на захід Массачусетсу, і навіть більше: він, по суті, дав Рейчел уперше скуштувати кисню. «Ви неабияк смикалися», — написав він.
В одному з наступних листів він написав, що володіє важливою інформацією про її матір, якою хотів би поділитись, але спокійно поділитися нею міг лише віч-на-віч. Вони домовилися зустрітися на півдорозі між Бостоном і Спрінґфілдом, у якому мешкав він, і обрали для зустрічі дайнер у Міллбері.
Перед зустріччю вона пошукала відомості про доктора Браунера, і на фотографії він, як і підказувало їй чуття ще від першого його листа, був не надто симпатичний. За рік до того, у 2006 році, йому заборонили займатися медициною через низку звинувачень у сексуальному насильстві чи сексуальних домаганнях від пацієнток починаючи з 1976 року, коли добрий лікар усього тиждень як закінчив медичну школу.
Доктор Браунер прийшов до дайнеру із двома валізками на коліщатках. Він мав близько шістдесяти двох років і густе сиве волосся — не зовсім підстрижене «малетом»[4] і не зовсім кудлате, як у людини, що їздить спортивною автівкою та вчащає на концерти Джиммі Баффетта. Одягнений він був у світло-блакитні джинси, пені-лофери без шкарпеток і гавайську сорочку під чорним лляним блейзером. Мав фунтів із тридцять зайвої ваги на талії, що неначе свідчили про його успіх, і невимушено поводився з офіціанткою та помічниками офіціантів. Рейчел він видався людиною, яка подобається незнайомцям, але спантеличується, якщо хтось не сміється з її жартів.
Висловивши Рейчел співчуття у зв’язку зі смертю матері, він нагадав їй, якою рухливою малечею вона була після народження:
— Вас наче в «Палмолів» занурили.
Тоді він, дещо напружившись, визнав, що його перша обвинувачка («Будемо звати її Бріанна, і не тому, що це співзвучно з “брехуха”, гаразд?») знала ще кількох обвинувачок. Він назвав одне за одним їхні імена, і Рейчел негайно замислилася, користується він зараз псевдонімами чи з безцеремонною байдужістю порушує право цих жінок на приватність. Тоня, Марі, Урсула, Джейн і Патті, сказав він, знали одна одну.
— Ну, регіон тут невеличкий, — зауважила Рейчел. — Люди знайомі між собою.
— Справді? — Він потрусив пакетик із цукром, перш ніж його відкрити, та обдарував її холодною усмішкою. — Справді? — Висипав цукор у каву, а тоді сягнув в одну зі своїх валізок. — Брехуха Бріанна, як я виявив, мала багато коханців. Вона двічі була розлучена, а також…
— Докторе…
Він підняв руку, наказуючи їй помовчати.
— А також була названа «іншою жінкою» в ході одного розлучення. Патті п’є самотою. Марі та Урсула мають проблеми з хімічною залежністю, а Тоня — ой-йой! — Тоня подала до суду через сексуальне насильство ще на одного лікаря. — Він вирячив очі в удаваному обуренні. — У Беркширах, вочевидь, справжнє нашестя лікарів-маніяків. Святі небеса!
Рейчел колись знала одну Тоню з Беркширів. Тоню Флетчер. Вона керувала мініготелем «Мінітмен». Завжди видавалася розсіяною та трохи збентеженою.
Доктор Браунер кинув на столик між ними стос паперу завбільшки зі шлакоблок. Поглянув на Рейчел, переможно вигнувши брову.
— Що, — промовила Рейчел, — ви не любите флешок?
Він не звернув на це уваги.
— У мене є компромат на них усіх, бачите? Бачите?
— Бачу, — сказала Рейчел. — І що я, на вашу думку, маю із цим зробити?
— Допомогти мені, — відповів він так, наче іншої відповіді й бути не могло.
— А з якої причини я мала б це робити?
— Тому що я невинуватий. Тому що я не скоїв геть нічого поганого.
Він перевернув долоні й простягнув їх на протилежний кінець столика.
— Ці руки породжують життя. Вони породили вас, Рейчел. Ці руки тримали вас найпершими. Ці руки. — Він поглянув на них так, наче то були дві його великі любові. — Оті жінки позбавили мене імені. — Він склав руки докупи й опустив на них погляд. — Я втратив родину через увесь цей стрес і всі ці чвари. Утратив практику. — На його нижніх повіках зблиснули сльози. — І я на це не заслуговував. Не заслуговував.
4
Малет — зачіска, у якій волосся спереду та з боків коротко підстрижене, а ззаду лишається довгим.