— Ти не помилився. Я чув, із тобою припливла відьма Скарайої, Блукачка-у-Руїнах.
— Князь добре обізнаний, як і належить великому володарю. Ми звемо її Скіфр, але так, вона мандрує разом із нами.
— Одначе ти не привів її до мого терема, — Варослав розсміявся різким, як собачий гавкіт, сміхом. — І тут ти добре зміркував. А хто ці юні боги?
— Веслярі з останньої пари. Шпичка Бату, яка вбила шістьох ужаків у сутичці на Денній, і Бранд, який утримав на своїх плечах усю вагу нашої лодії, коли ми переходили через Горішній волок.
— Нищителька Ужаків і Звитяжець Корабля, — Бранд ніяково переступив з ноги на ногу, коли князь скинув на них пильним поглядом. — Серце радіє, коли бачиш таку силу, спритність і відвагу в таких юних воїнах. Ще трохи — і почнеш вірити в героїв, еге ж, отче Ярві?
— Так, великий княже, ще трохи.
Князь смикнув головою в бік своєї тоненької, як лозина, служительки.
— Невеличкі подарунки на пам’ять для тих, хто завтра стане легендою.
Жінка дістала щось із торбини на шиї, вклала до руки Брандові, а тоді — Шпичці. Це виявилася велика, грубо карбована монета із зображенням коня, що став дибки. Монета з червоного золота[3]. Шпичка натужно ковтнула, намагаючись оцінити її вартість, і припустила, що ще ніколи не тримала в руці чогось ціннішого.
— Ви надміру щедрий, великий княже, — прохрипів Бранд, витріщаючись на червінець.
— Великі діяння заслуговують на велику винагороду від великого мужа. Інакше для чого тоді взагалі вивищувати людей? — незмигний Варославів погляд повернувся до Ярві. — Якщо ці двоє сидять у тебе на задніх веслах, то на які ж дива спроможні всі інші?
— Гадаю, декотрі з них здатні вчинити так, що решта твого золота щезне, перш ніж ти це помітиш.
— У хорошій команді завжди знайдеться кілька поганців. Усі не можуть бути доброчесними, еге ж, отче Ярві? А надто ті, хто править.
— Влада змушує одне плече завжди тримати в тіні.
— Саме так. Як ведеться твоїй матері, Перлині Півночі, королеві Лайтлін?
— Вона більше мені не мати, великий княже. Я зрікся родини, коли дав клятву Міністерству.
— Дивні звичаї у вас, північан, — князь знічев’я бавився вухами гончака. — Як на мене, кревні зв’язки словом не обрубати.
— Деякі слова тнуть гостріше, ніж меч, а надто слова клятви. Королева при надії.
— Чекаєте на спадкоємця Чорного престолу? У наші тяжкі часи така новина цінна, як золото.
— Народ радіє, великий княже. Королева часто мовить про те, що хотіла б іще колись відвідати Калиїв.
— Тільки прошу, не надто скоро! Моя скарбниця досі заліковує рани після її минулого візиту.
— То, може, нам вдасться укласти угоду, яка не лише загоїть ті рани, але й виповнить твою скарбницю вщерть?
Варослав не відповів одразу. Він глянув на служительку, і та ледь помітно ворухнулася. Монети, що звисали з країв хустки, гойднулися й заблищали перед її чолом.
— То ти вирушив у таку довгу подорож, отче Ярві, щоб виповнити вщерть мою скарбницю?
— Я вирушив у подорож, щоб знайти допомогу.
— Он воно що! То ти теж прагнеш щедрот від великих мужів, — князь знову замовк. Шпичка відчувала, що ці двоє ведуть між собою якусь гру, поєдинок на словах, який вимагав не менше вміння, ніж сутички на бойовищі. І був куди небезпечніший. — Що ж, назви своє бажання. Якщо тільки ти не шукаєш союзників проти Верховного короля, що сидить у Скекенгаузі.
Усмішка отця Ярві не зблякла ані на дрібку.
— Я мав би здогадатися, що твої гострі очі, великий княже, одразу побачать суть справи. Я — а також королева Лайтлін і король Утіль — ми побоюємося, що, попри всі наші зусилля, Мати Війна може розпростерти свої крила над Потрощеним морем. Верховний король має багатьох союзників, і ми прагнемо врівноважити сили. Країнам, які користають із торгового шляху Дивною і Денною, можливо, доведеться вибирати бік…
— І попри це, я не вибиратиму. Як ти бачив, у мене вдосталь власних клопотів, і я не маю чим допомогти.
— Дозволь запитати, великий княже, чи маєш ти чим допомогти Верховному королеві?
Варослав примружив очі.
— Міністри один за одним пливуть на південь із цим запитанням.
— Отже, я не перший?
— Мати Скер була тут менш ніж місяць тому.
Отець Ярві якусь хвилю зважував його слова.
— Міністерка Ґром-ґіль-Ґорма?
— На доручення праматері Вексен. Вона з’явилася сюди з десятком воїнів Верховного короля й застерігала мене не пхатися в Потрощене море. Можна навіть сказати, погрожувала мені, — гончак здійняв голову й протягло загарчав, з ікл на землю потекла слина. — Тут. У моїй світлиці. Мене поривало наказати здерти з неї шкіру на майдані, але… це був би недипломатичний учинок.