– Пробачте, у вас що? – питаєте ви, наперед знаючи, що він у свою чергу не запитає вас: «А яке твоє діло?». Народ у хірургічних відділеннях ввічливий. Особливо перед операцією і, не більше тижня, після неї.
– Апендицит! – відповідає він.
– Ну і як?
– Та-а. Зашили.
– Боліло?
– Ні, тільки неприємно, коли ото ножем...
«Ага-а, все таки ріжуть ножем, а не скальпелем», – остаточно переконуєтесь ви, ніби це для вас зараз найголовніше. Ви хочете запитати у нього ще про щось, але раптом чуєте позад себе:
– Мічений!
– Мене? – запитуєте ви, тикаючи себе пальцем у груди, ніби певні, що в хірургії ще є пацієнти, які мають такі прізвища.
– Ти – Мічений?
– Ну?!
– З сьомої палати?
– З сьомої! – підтверджуєте боязко ви.
– Тебе хірург шукає...
У вас серце разом з шлуночками опускається аж в regio hipochondriaca sinistra, починає так калатати в os temporale[15], що ви уже не певні, чи дійдете до палати.
– Мічений?! – запитує вас лікар, який уже вас мацав у санпропускнику і двічі на ліжку і, здається, збирається робити це ще раз.
– Лягайте, – командує він.
Ви виконуєте команду, навіть забувши скинути халата кольору галіфе із синього шевйоту.
– Не на живіт, на спину.
Ви повертаєтесь, дивлячись на лікаря очима переляканої лані.
– Ще раз промацаємо вашого животика. Дивний якийсь у вас апендицит. Хто вам установлював діагноз? ..
– Один знайомий... – відповідаєте ви так, ніби це речення ще не закінчене і повністю має звучати так: «Один знайомий лікар».
– Ну, гаразд, – перебиває він вас. – Підніміть ногу вище голови і не згинайте в коліні. Не цю, праву. Тепер опустіть.
Ви опускаєте.
– Ну як, болить? – відриває він руку від вашого живота і так дивиться на вас, ніби чогось чекає.
– Ні, – спокійно кажете ви.
– От що, Мічений, я думаю ще вас день-два потримати для обстеження, а тоді виписати додому. Ніякого апендициту я у вас не знаходжу. Як ви на це?
– Позитивно! – вигукуєте ви і дивитеся на нього, як іменинниця на гостя, що підніс їй найоригінальніший подарунок. – З радістю. Я вам буду дуже вдячний, – не знаючи за що, дякуєте ви йому, забувши про дванадцять своїх колег по палаті, які мовчки спостерігають за цією сценою. У цей момент у палаті з'являється ще двоє хірургів. Попереду йде рудий, з-під білої накрохмаленої його шапочки стирчить волосся кольору мідної тарілки на оркестровому барабані. Другий вищий і чорний, ніби щойно з пустелі Сахари.
– Іване Гвідоновичу, – звертається ваш лікар, який щойно обмацав вашу очеревину. – Подивіться, будь ласка, хворий поступив до нас з гострим апендицитом, але я особисто...
– Як прізвище?
– Мічений, – відповідаєте насторожено ви.
– Ви-и Міче-ний?! – цікавиться здивовано він, ніби ви назвалися не Міченим, а щонайменше Александром Македонським чи Тамерланом.
– Я Мічений, – відповідаєте трохи з викликом ви.
– Гвідон Іванович?
– В житті і побуті. А за паспортом – Гедеон, – посміхаєтесь ви з виглядом людини, якій тепер нічого не страшно, бо не пізніше як післязавтра вас виписують і ви знову будете вдома.
– Дуже радий з вами познайомитися, Гвідоне Івановичу. Мені вас рекомендував товариш Фартушняк.
«Доцент, – раптом вистрілює у вас думка, як зернята достиглої акації, – друг мого друга».
– Так що нас хвилює? – питає накрохмалена шапочка з мідним волоссям і сідає поруч вас, кладучи вам на плече руку, ніби родич у першому коліні.
– Поступив з діагнозом «гострий апендицит», але я...
– Пробачте, – перебиває доцент Місюрський лікаря, який збирався вас виписувати. – Ви можете йти. Я це вже чув.
Лікар виходить. Доцент оголює вашого живота і, схрещуючи на вашому животі руки, з усієї сили тисне на правий нижній квадрант.
– Ой, – від несподіванки вигукуєте ви.
– Так болить?!
«Та ні, то я з переляку», – хочеться сказати вам, але ви тільки заперечливо киваєте головою: мовляв, не дуже. Доцент, обійнявши вас по-братському за плечі, уточнює:
– Значить, завсектором хутра й ондатрових шапок?
– Завскладом імпорту, – неприязно відповідаєте ви. – Бразільська кава, японські парасольки і цейлонський чай у металевих баночках.
– Це чудово, що ви перед операцією не втратили почуття гумору. Сподіваюся, під час операції ви його теж збережете?! – підводиться він.
– Як – схоплюєтесь ви так рвучко, ніби у вас ніякого апендициту нема й ніколи й не було. Ви кидаєтесь до виходу в пошуках того лікаря, який збирався вас виписувати.
15
Regio hipochondriaca sinistra, os temporale