Ми в’їздимо в Радоловку й починаємо трішки турбуватись: де доведеться ночувати. З свого досвіду ми знаємо, що ні один з товаришів, з якими так тепло ми балакали в тачанці, нас до себе не закличе. Не те, щоб він просто боявся товариша з кореспондентським квитком, але все ж таки, знаєте, в кожного своє сімейне життя, свої сімейні деталі, що не хочуть потрапляти під перо.
Тому нас відведено до сільради чекати, поки знайдеться вільна квартира. Уночі невідомими ще морями й затоками багна побрели ми з соцьким до якогось з незчисленних Дженкових. Даний Дженков, виявилося, вдома, та коли його дружина дізналася, хто це стукає, вона пояснила, що Дженков хворий і сьогодні навіть через цілий день не вставав з печі. Соцький розводив руками й ми вирішили повернутися до сільради.
Суворо вислухав секретар сільради доповідь соцького вночі при тьмавій гасовій лямпі. Рішучою рукою узяв він другий клаптик паперу й інше намалював прізвище. Знов уночі невідомими ще морями й затоками багна відведено нас до одного з незчисленних Паскалових. Крізь щілину в дверях сонний Паскалов пояснював, що квартира в його є, але постелі немає. Нам уже набридло плавати грязюкою й вертатися до сільради, отже ми вирішили спати на своїм, на власнім кожусі й накриватися газетою. Заспокоєний соцький побрів додому й ми увійшли в хату.
XXXVII
Отже, ми з вельмишановним отцем Чарлзом Кінґзлі увійшли на реквізовану територію й сіли до столу (тобто сів я, а отець Кінґзлі залишився покищо в мішку) — й повелася розмова. Стіл болгарина Паскалова ввесь застелений був книгами й газетами. Сам Паскалов читав газету «Колективно поле», яка «излази в Коларовка 12 пъти в месец» у скількості «4.000 броя», і жінка його слухала. Дівчина Ніна восьми років зроду читала вірш Сосюри в українській читанці. Хлопець Митьо шости років слухав вірша й очевидно вчив його на пам’ять. За книги й була мова, й за газети, й за мови російську, українську та болгарську. Паскалов обстоював, що йому найлегше по-російському, дівчина Ніна стояла за українську, а ми з хлопцем Митьом підносили мову болгарську.
«Кирбит, — сказав Паскалов, — а по-нашому буде отак, як і по-руському — сірники». (З недавнього часу перейшли школи й установи на болгарську мову, тим то така диференція між поколіннями). Коли Паскалов переконався, що накинутий йому гість є чоловік тихий і невибагливий, постелено гостеві на тапчані в къшта. Къшта холодна, але в ній же спали молоді чоловік та жінка, родичі Паскалової дружини. На стінці висів олівцем мальований льокомотив із українським підписом «Потяг». У кутку застромлені скілька китиць тирси. «Що воно за трава? — сказав хлопець, — я знаходив її край берега нашої річки, коли пас ягнята за селом, але більше вона ніде не росте». І тирса тихенько шелестіла.
Просто над тапчаном висіла з стелі тонка споруда з соломин, схожа на сераль султана Саладіна. Вона тихенько крутилася на ниточці, овіяна невидними токами повітря. Коли збирають урожай, роблять з святої соломи цей повітряний замок і він висить до того року на стелі.
Тихо крутився солом’яний сераль і ми засинали. Солодко й злегка пахло в къшта махоркою. Пачку махорки дають тому, хто здав до кооперації пуд залізного скрапу[24]. Пуд скрапу — пачка махорки — так збирають радоловці невикористане залізо. Це нагадує славнозвісну задачу про те, що важче — пуд заліза, чи пуд пуху. Ясно одне, що пуд заліза буває не важчий на терезах сільсько-оперативної правди, ніж право на пачку махорки.
XXXVIII
На ранок ми пішли в артіль «Комунар».
1.Уплата боргів, податків і зборів.
Боргів по позиках було на 1/VI 45 тисяч карбованців. Сплачено тридцять вісім тисяч, решта сім тисяч — довгострочний кредит.
2.Належало сплатити сільгоспподатку на 1930/31 рік 1475 карбованців 55 копійок. Сплачено дострочно 1475 крб. і п’ятдесят п’ять копійок.
3.Страхування на 1930/31 рік 889 крб. 24 коп. Сплачено дострочно 883 крб. і двадцять чотири копійки.