XLV
Колись між сивоусих дідів-делеґатів, що обирали місце біля Кам’яної Могили, було двоє сивоусих дідів-делеґатів. Були вони брати й звалися Дженковими й мали однаковий земельний наділ.
Але йшов час і чим далі, то все далі розходилося насіння патріархів. Тепер між їхніми онуками спільний зостався тільки звук: «Дженков».
XLVI
Осіння вечірня станція в степу. Мухи чорні, як люди, й люди сонні, як мухи. Кімната дежурного станції.
Лямпа журно співає,
За абажуром — зелений луг.
Ходить у лузі чайка,
Увіходить в зелений круг.
— Дежурний
п’є
чай.
XLVII
Допивши чай, дежурний взяв слухавку. Бердянський потяг вийшов з сусідньої станції. Тепер він ітиме ще цілу годину. Є час послухати.
Розповідав товариш у шкуратянці; він був на хлібозаготівлі. «Тепер уже не той час, що раніше. Куркуль подоланий. Він ще пручається й ходить вечорами назирцем за товаришем з Донбасу. В одному селі й сей рік убито робітника.
Але селянська маса вже повернула в другий бік. Червоні валки з хлібом уже не вдивовижу — це порядок життя. Це урочиста церемонія, що увійшла в побут.
Не так було ще два-три роки тому. В деяких селах ніяким способом не можна було виявити схований хліб і розворушити селянську масу. Ті, що охоче допомогли б радянській владі, боялися підпалу і обрізу[29]. Село мовчало — право було в районі, а куркуль жив під боком у слободі. Дядьки добре знали, хто сховав хліб, і мовчали.
За тих часів був у районі один робітник. Він був високий як переяслівська верста, плечі йому були немов дверна лутка, обличчя заросло бородою, і все тіло вкрите наче вовною — буйним чорним волоссям. Розповідають, що випрігши він пару добрих лошат, що крутили навколо стовбури волячу шкіру, сам брався за дишель і докручував шкіру ще на один поворот.
Як усі велетні, був він чоловік м’який і тихої вдачі. Зроду він нікого не вдарив і то добре, бо розгнівавшись, міг би поруйнувати нормальний людський організм на канцур’я[30]. Отож коли десь у сусідньому селі нічого не могли вдіяти проти куркульської агітації, він, зідхаючи, брався допомогти.
Через три дні він обходив село і збирав людей на мітинг. Він не пропускав ні однієї хати й з кожного брав слово, що той буде на зборах.
У призначений день він являвся перед мовчазне, насторожене, приязне, вороже море людських голів. На стіл на помості він клав, ізнявши з себе, кожух. Далі він виймав з кишень два нагани й клав перед собою на кожух. На просторім майдані ставало тихо, як у вусі. Рішучим жестом він куйовдив на голові волосся, розпанахував сорочку, нахилявся волохатими грудьми до народу і їв очима мовчазну, насторожену, приязну, ворожу масу.
"Чи довго я на вас буду дивитись!" — раптом розлягався по майдану неймовірний голос. Як по осиковому гаю перебігав треміт по юрбі. Того ж вечора дядьки приставляли хліб».
XLVIII
«Тоді волохатий одягав кожуха, ховав нагани, ішов додому й буйно реготав, стукаючи себе колосальними кулаями в груди.
Його метода була побудована на зоровому ефекті. За тієї ж самої епохи, другий товариш, мавши зовсім ординарну фігуру, винайшов інші способи викривати схований хліб.
Від відданих радянській владі селян він віч-на-віч дізнавався, що який куркуль заховав хліб у землю. Але навіть ці віддані люди часом боялися іти з ним у куркулів двір і точно показати місце з зерновою ямою. Так само вони боялися вголос заявити привселюдно, хто саме це зробив.
Узявши з собою голову сільради, робітник заходив до куркулевої хати й довго переконував куркуля добровільно віддати державі хліб. Ясними невинними очима дивився на нього куркуль і розводив руками. Це лихі люди наклепали на нього, буцімто він закопав пшеницю. Як перед богом святим він здав державі все, що в нього було. Та й було там, мовляв, стільки, що нема чого й дивитись. Був сніп від снопа, як чорт від попа. Робітник слухав і ворушив у кишені своєї куртки зараньше насипаною туди пшеницею.
Нарешті, ніби переконаний куркулевими слізьми, він прощався й виходив на двір. Немов гуляючи, він підходив до соломи, куркуль із шапкою в руці і з радістю в серці випроводжав його до перелазу.