Це міг бути іконостас для провітрювання заскнілих богів, літній мисник на посуд, щоб обідати на свіжім повітрі, нарешті, столик, щоб їсти кавърма а ля фуршет навстоячки, спеціяльно зроблений за старих часів для чинів гвардійського корпусу, що, скажемо, могли квартирувати в даному селі (армієць не дотягся б до столу і навстоячки).
Та всі ці філософічні й дотепні наші здогади нанівець звів болгарин Сава. Він пояснив, що це підставка для квітів. Улітку болгарка виносить фікуси, олеандри, аспарагуси й герані на голий, продимлений, кізяковий двір і вони пляжаться під степовим сонцем.
Окроме квітів у домі болгарина є стара ґардероба, люстро й дзиґарі фірми Ле Руа а Парі. Справа в тому, що болгарина-середняка, ба навіть незаможника в нас на Харківщині мали б за куркуля. Бідняк у нас це Григорій на Лисівському хуторі, що хазяйнує на трьох гектарах чистого піску, не має городу, бо повідь зносить його грядки щовесни в озеро, і їсть із сім’єю хліб з чорної суміші жита, ячменю й гречки.
Болгарин же має дзиґарі. Правда в Сави це не Ле Руа а Парі, а просто ходики треста точної механіки. Зараз пів до третьої, а на Савиному годинникові за двадцять хвилин шоста.
Але тому не винний держтрест точної механіки. У Коларівці, де все незаможне і мало не все індивідуальне господарство об’єднане в колективні артілі, годинники становлять головні кадри «одноособового» населення. Всі ці розмаїті дзиґарі ідуть кожен на свій смак, при чому диференція між їхнім часом доходить п’яти-шести годин. На стацію їздять так як по всій славній Україні — за півдоби до потяга, щоб був час посидіти й побалакати й поспати на вокзалі.
— Саво, — сказали ми. — Ваш годинник утік уперед на дві години й п’ятдесят хвилин.
— Хубав! (добре), — сказав Сава. — Як ставити?
— Став пів до третьої.
XXVIII
Сава, повагавшися трохи, зліз закаляними чобітьми на чисту ковдру і пересунув стрілки. Стало чотири.
«Мало, — сказали ми. — Зараз пів до третьої а не чотири».
«Хубав бъди, — сказав Сава. — Нехай так буде. Чотири для мене саме добре». І він ізліз з ліжка.
Ми переступили загорожу з каменю й кізяку, що відокремлює грязюку кожного селянина від загально сільської грязюки. І знову ця загорожа постановила перед нами питання.
Коли дбайливий болгарин, витягаючи з-під плуга каміння, потім ретельно везе це каміння додому й поволі складає за десятки років загорожу навколо свого ареалу грязюки, доповнюючи цю загорожу кізяком і соломою (якими можна під весну гріти пештата, чи собата — цебто піч), то як робить, і чи робить взагалі загорожу колективний хазяїн навколо своїх дворів? Чи є в його залізка обтирати ноги? Чи є в його покладений для того ж кураєць? Чи є в його підставка для квітів і чи стоять на ній квіти?
Економіст, може, скаже, що це не важно. Але це важно. Пізніше ми побачимо, яка ця справа в колгоспі «Комунар». Для того ж, щоб це побачити, нам треба поїхати до Радоловки[18]. Але зараз усі радоловці на районовому з’їзді КНС. Отже туди ми й підемо, подякувавши Саві за чай.
«Ила да пиим чай» — знову сказав болгарин Сава. І І от дві племінниці його принесли чай. Отець Чарлз Кінґзлі, що взагалі придивляється до дівчат, пізніше розповів мені своє вражіння від однієї з Савиних племінниць, бо сам я, бувши людиною боязкою і скромною, не вправився її навіть як слід роздивитись.
«Племінниця цього болгарина, — сказав отець Чарлз Кінґзлі чистою англійською мовою, — є дівчина середня на зріст, чорнява, смаглява, з правильним профілем, що нагадує турчанок із цукеркових коробок колишньої фірми Жорж Борман, від яких коробок і досі ще не відмовився Кондтрест. Дві довгі чорні коси спускаються по її стрункій спині (ай, ай, ай, пречесний отче Чарлзе Кінґзлі!) і коси ті перев’язані кожна якимось уривком ганчірки, хоча вона заслужилася на шовкову стрічку. На смаглявих її руках, ніби виточених з... втім не вдаватимуся в метафори — є по браслету з срібла. Браслет той плаский, з уширенням посередині, сантиметрів у чотири. Звуться вони гримни, що нагадує мені слово гривна. На шиї їй намисто з срібних монет — алтъни, а раніше ці алтъни були золоті й завбільшки з карбованець. Кажуть, що в голод двадцять першого року ці алтъни пішли за хліб.
На племінниці Савиній довга спідниця — аж до кісточок — з яскравої матерії. Сама ж племінниця боса, бо в них на троє дівчат одна пара черевиків. Губи її, а також очі...»