Выбрать главу

Аркадій Стругацький[1]

Подробиці життя Микити Воронцова

— Це не думки, — відповідає художник, — це швидкоплинні настрої. Ви самі бачили, як вони народжувалися і як зникали. Такими мильними бульбашками, як ці настрої, можна лише дивувати й бавити безглуздих хлоп’ят, на зразок вашої милості.

Д. І. Писарєв

ХОЛОСТЯЦЬКИЙ МІЖСОБОЙЧИК

Так сталося, що дощовим червневим вечором одна тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року на квартирі досить відомого у Відділі культури ЦК письменника Олексія Т. загримів телефонний дзвінок. Узявши слухавку, Олексій Т. на втіху собі виявив, що дзвонить найдавніший його приятель, нині вже слідчий міської прокуратури Варахасій Щ. Між ними сталася приблизно така розмова.

Після обміну звичайними, не дуже пристойними вітаннями, які походили ще зі студентських часів, Варахасій спитав:

— Твої ще на півдні?

— Через тиждень повертаються, — відповів Олексій. — А що?

— А то! Я своїх баб теж до Ялти відправив. Три години тому. Може, побачимося? Холостяцький міжсобойчик, ти та я. Згадаємо молоді літа?

— Прямо зараз?

— А чого чекати? Випадок-то який!

Олексій Т. озирнувся на розкрите вікно, за яким з низького від хмар неба лило, плескало й рушилося.

— Випадок — це, звичайно, так, — сказав він. — Тільки ллє ж ливцем… І в будинку в мене порожнісінько, а магазини вже…

— Ні-ні-ні, — закричав Варахасій. — У мене все є! Жени прямо до мене! І не бійся, не розтанеш…

Так вони зійшлися на кухні в затишній трикімнатній квартирі у Безбожному провулку, і розкриті були консерви (щось екзотичне в томаті та олії), і парувала відварена картопля, і тонкими пелюстками нарізана була салямі фінського походження, і виставлено було дві пляшки «Пшеничної» з обіцянкою, що якщо не вистачить, то ще дещо знайдеться… Чого ще треба старим приятелям? Так це в жилу іноді доводиться — загнати дружин з діточками на лазурні береги, а самим злегка поніжитися в асфальтово-великоблочному раю.

Після першої про це поговорили письменник Олексій Т. з мокрим волоссям та у варахасинському халаті на голе тіло та слідчий Варахасій Щ. у шортах і розхристаній сорочці, розчулено поглядаючи один на одного через стіл під плески та інші водяні шуми ззовні.

Після другої, спустошивши наполовину бляшанку чогось у томаті та обмазуючи олією картоплину, Олексій Т. оголосив, що взагалі-то більшості людей цілком задовольняє дев’ятнадцяте століття ба навіть вісімнадцяте, а двадцяте століття їм незрозуміле й жахливе, вони його просто не приймають. Проковтнувши картоплину, він навіть висловив припущення, ніби бамівці, що б там не казали, по суті, в глибині душі рухаються тими ж мотивами, що козаки Єрмака Тимофійовича й Семена Дежньова.

Хильнули по третій, і Варахасій визнав, що якоюсь мірою готовий з цим погодитися. Він запропонував узяти хоча б його тещу. Стара пережила першу світову війну, революцію, громадянську війну, розруху й голод, потім терор, потім Велику Вітчизняну і так далі. Вона належить до покоління, що прийняло на себе всю тяжкість жахливого удару двадцятого століття. І звичайно ж, як їй розуміти і як їй не жахатися? Але з іншого боку…

Після четвертої Варахасій запропонував проілюструвати свою думку наочним прикладом і ввімкнув розкішний кольоровий телевізор, встановлений на спеціальній підставці в кутку кухні. Мабуть, давали щось подібне до концерту зарубіжної естради. Виступали німці. Дюжина дівиць у надзвичайно складно обладнаних бюстгальтерах і в довгих панталонах з мереживами нижче колін розмахувала сідницями навколо картатого молодика, що виспівував про кохання. Чомусь згадалися солодкуваті фільми з Марікою Рьокк… Ах, це німецьке, невідбутне з часів Бісмарка, нахабно-добромисне! Вертляві дівиці в панталонах і картаті пошляки, а за ними — похмура пика під глибокою залізною каскою. Абахт! І витріщені солдатські баньки, як у кота, який паскудить на солом’яну січку.

Олексій Т. загарчав від ненависті, і Варахасій поспішливо вимкнув телевізор. Він визнав, що цей приклад невдалий, і відкрив другу пляшку. Але все одно, уперто сказав він, багато є людей, які живуть і мислять категоріями двадцятого століття, і таких стає все більше з кожним днем, і число їх з наближенням кінця двадцятого століття збільшується по екс… експо… загалом, у геометричній прогресії.

(«По експоненті, — вимовив нарешті він, розливаючи по п’ятій. — Чорт, я зовсім нитку загубив. Про що себто ми»?)

Тримаючи перед собою стопку, як свічу, Олексій Т. похмуро проголосив, що найогидніше в світі — це культ сили. Саме тому огидний окупант. Зграя хуліганів, що напала на вулиці на беззахисного перехожого, — це ті ж самі окупанти. За їх погибель! У розраду йому Варахасій зараз же розповів, як була ліквідована хуліганська група, що довгий час безчинствувала в Сокольниках, а Олексій Т., щоб не осоромитися, повідав Варахасію, як одного співробітника Іноземної комісії викрили на крадіжці пляшок із банкетного столу.

вернуться

1

Твір опублікований під псевдонімом «С. Ярославцев».