І це не було припадкове! Поетка рвалася із свого спокійного і зрівноваженого середовища в ту повну понурої поезії епоху, котру ми називаємо “темним Середновіччям”, або в часи античного світа. В ту епоху, коли ще неподільно панували над людською совістю її засади, коли люде ще розуміли “красу змагання, хоч і без надії”, коли ще могли вірити contra spem, коли двигуном їх вчинків не було розмислене і холодне “ut”, лише вибухове, безкомпромісове “quia!”. Це була правдива “nostalgie du siècle quittè”, як сказав би Бурже16.
– пише поетка і до цього віку вертає вона все. Її тягнуть до себе загадкові або криваві постаті Середних віків, як Данте17, Жанна Д’Арк18, Марія Стюарт19. То знов поринає вона думкою до старого Єгипта або Риму, до фантастичної країни кримських ханів„ то знов до часів великої французької революції, де
де
де
ніж роки, проведені де-інде… Цілим своїм великим ображеним серцем, що скніло в мирній, до нудоти мирній обстановці, прагнула вона повороту тих повної чаруючої романтики часів, коли в напруженій борні великих пристрастий гартувалися міцні душі, коли житгя мало в собі стільки страхіття і стільки правдиво великого, того divin imprevue, за яким зітхає Стендаль!
Криваві легенди тих часів в її очах “червоніють, наче пишна багряниця”. Проти цих “легенд червоних” блідим здавався їй “білий світ” теперішности.
При читанню віршів поетки, в яких дзвенить хоробливий сум за сею епохою і жадоба боротьби, мимоволі встають у памяті ті далекі часи, коли сторонники Катерини Медичі20 з ножами в руках бігали темними й вузькими вулицями Парижа роблячи гугенотам “криваве весілля”, “криваву оргію”, привид якої не давав спати поетці. Понурим фанатизмом і нічим незнищимою вірою віє від цих її віршів, як від темних церковних склепінь Флоренції, – де спалили Савонаролу21 – з падаючим крізь кольорові шиби червонястим світлом, мов відблиском пожежі. Безмірною тугою за вільним життям, як від вогких казематів Шильйонського замку22, зі слідами від ланцюгів на колюмнах, і з широкими просторами далекого неба й озера, що тонкими смугами синіли крізь вузенькі вікна грубезних мурів. Тою далекою епохою, коли людство знало страшні кари, але й страшну відвагу, страшні злочини, але й страшне хотіння і посвяту.
Цими своїми думками наближається Леся Українка до того погляду на світ, що ми стрічаємо у Данта, а пізнійше у Ґете23. Обидва останні, а з ними й Леся Українка, вірили в таємну лучність двох бігунів: добра і зла, в їх взаємне доповнювання, їхню містичну взаємну залежність. На погляд Данта пекло створила найвисша мудрість, первісна любов, а напис перед входом до пекла звучить: “Це – діло великої справедливої руки”. Так само на погляд Ґете (в “Прологу” до Фауста) Бог не лише толерує Злого Духа, але просто дає його людині як “товариша”. Без нього могла би людська активність erschlaffen. Він “reizt, und wirkt und muss als Teufel, schaffen”: елемент поступу, фермент руху.
[Подібну ідею висловлює Стендаль24, що був закоханий в середніх віках за “lа presence plus frequente du danger”, котра безмірно інтенсіфікувала втіхи життя і розвивала пристрасті, що хоронили нас від нудьги і млявости вдачі. – Д.Д.]
Подібної думки тримається і Леся Українка. В неї – вони також належать одне до другого. Як “Der Herr” у Фаусті могла б і вона сказати до свого Мефіста: “Ich habe deinesпleichen nie gehasst”. Вона також гадає, що цей вічний стимул людської активности, потрібний чоловікові, бо зледачити міг би він без того у вічнім спокою, а цей спокій – це була б, по думці поетки, найстрашнійша кара, яку міг наслати Бог на людство. Говорячи про ідеал сього “спокою” і “щастя” – про лад, вимріяний соціалістом утопістом В. Моррісом25 (“Нов. громада”, 1906, XI і XII, У. Л. – “Утопія в белетристиці”), вона пише:
15безсмертний автор – Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527), італьійський політичний мислитель; «Il Principe» (Госудаль) – його найбільш відомий твір.
16Бурже Поль (1852 – 1935) – французький письменник.
17Данте Аліг’єрі (1265 – 1321) – італійський поет. Йому присвячена поезія Лесі Українки «Забута тінь».
18Жанна Д’Арк (1412 – 1431) – національна героїня Франції. Леся Українка згадувала її в кількох творах.
19Марія Стюарт (1542 – 1587) – шотландська королева. Їй присвячена поезія Лесі Українки «Остання пісня Марії Стюарт».
20Катерина Медичі (1519 – 1589) – дружина французького короля Генріха 2-го, причетна до організації різанини протестантів у Парижі (Варфоломіївської ночі).
21Савонарола Джироламо (1452 – 1498) – італійський релігійнийдіяч-мракобіс. Спалений на вогнищі як єретик.