/820/ Посеред місяця. Мало хто знає, що й цей день найкращий,
Після двадцятого, — зранку; під вечір — гіршим стає він.
Ось вони, вельми корисні дні для людей земнородних,
Інші — якісь перемінні, пусті, одне слово, — ніякі.
Той хвалить ті, а той — ці, і лиш дехто щось таки знає.
То — наче мачуха Днина для нас, то — мов матінка рідна.
Щасен і благословен, хто, знаючи, що тут й до чого,
Трудиться, перед богами безсмертними чистий, безвинний,
Стежить за летом птахів[197] і міри не переступає.
Щит Геракла
/10/ Як аніжодна з жінок про свого не дбала ніколи.
Муж той, Амфітріон, убив її знатного батька[201]
В спорі за стадо корів. Тож, землю покинувши отчу,
Рушив, прохач, до Фів, до щитоносних кадмейців.
Там із жоною поштивою він оселився в палатах,
Та без кохання жаданого, бо не мав права на ложе
Доньки Електріона ступити ставної, аж поки
Не відомстить загину братів її[202], духом великих,
Поки дощенту не спалить осель мужів войовничих
Тих, що на Тафосі, а разом з ними — і телебойців.
/20/ Сам же він вирішив так учинити — боги цьому свідки,
Їхнього гніву боявсь, тому намагався чимшвидше
Чину цього доконать з волі Зевса, великого чину.
З ним — беотійці[203], спраглі боїв, баских гнали коней,
І з-за опуклих щитів раз у раз віддихаючи важко,
Вправні у ближнім бою локрійці й мужні фокейці.
Всіх їх провадив у бій син Алкея[204], духом великий,
Воїнством гордий своїм. Та батько богів і людей всіх
Інше мав на умі: для богів і робочого люду
Дужого захисника од сил ворожих зростити.
/30/ От він з Олімпу й пустивсь із таємною мислю у серці —
Жінку якусь уночі покохать підперезану гарно.
Вмить на гору Тіфаóній[205] прибув, а ще за хвилину —
Глибокодумний Зевс уже був на верху Фікіона.
Сівши, у серці снувати почав свої задуми дивні,
Як то ще в цю ж таки ніч із донькою Електріона
Гожою в ложі з’єднатись йому — й свого доконав він.
/40/ Поки жони на подружньому ложі не покохає, —
Так усім серцем запрагнув її тоді воїв керманич.
Як то, позбувшись якоїсь біди чи недуги важкої,
А чи обтяжливих пут, душею радіє людина,
Так тоді й Амфітріон по многотрудному ділі,
Радістю сяючи весь, увіходив у рідні палати.
Ніч усю обіч жони він лежав — утішався дарами,
Що для закоханих приберегла золота Афродіта.
Богом у ложі впокорена й мужем найвидатнішим,
Двійню у семибрамних Фівах вона народила,
/50/ Хлопчиків; хоч близнюки, але — були вони різні:
Гірший — один з них, а другий кращий, і то набагато,
Моці неподоланної був він — Гераклова сила.
В хмару вповитому Зевсу — цього вона народила,
Той же, другий, Іфікл, — від списника Амфітріона;
Різна то кров: один — від смертного мужа, а другий —
Від невмирущого, що всім богам велитель, — Кроніда.
/60/ Їхньої зброї блиск[207] — мов вогню яріючий пломінь.
На колісницях стали оба; били землю копитом
Коні баскі; стовпом сповивала їх курява, збита
Дзвоном копит та гуркотом плетеної колісниці[208];
Зладжена гарно, дзвеніла й вона поруччям округлим
Від того бігу стрімкого. Радів уже Кікн бездоганний —
Думав, уб’є сина Зевса й того, хто повозом править,
Міддю вкладе і славні здере із нього лаштунки.
Та не дослухався Феб Аполлон до того бажання —
Силі Геракловій він у бою надав перевагу:
/70/ Зблиснув весь гай і вівтáр пагасейського Аполлона
Від обладунків сяйливих його й усієї постави:
Очі блищали вогнем… То хто б то смів з умирущих
Мірятись силами з ним у бою, лице в лице ставши,
Окрім Геракла хіба й прославленого Іолая?..[209]
Грізна буяла в них міць і сила рук нездоланних,
Що, мов гілля, із рамен та дужих тіл проростали.
Так до візниці тоді, моцаря Іолая, він мовив:
197
198
201
…
202
…
203
207
…
208
…