«О наймиліший мені з-між людей, Іолаю-герою!
Вишніх, блаженних богів, які на Олімпі, образив
/80/ Амфітріон, що прибув до Фів, увінчаних гарно,
Рідний лишивши Тірінф, чудово збудоване місто,
Й Електріона убив у спорі за стадо рогате.
Тож до Креонта[210] і Геніóхи, що в пишнім одінні,
Вбивця прибув — прийняли його тепло, обдарували,
Бо ж як прохач[211] увійшов, сердечно з ним повелися.
Жив собі й горя не знав із жоною — Електріона
Донькою гожою. Хутко роки свої кола обігли —
Й ми появились на світ, як поставою, так і думками, —
Різні: твій батько і я. От Зевс йому й ум затуманив:
/90/ Дім покинувши свій, батьків покинувши рідних,
Рушив, нещасний, щоб Еврістеєві[212], гідному кари, —
Шану явити. Скільки ж то потім він настогнався
Під ваготою нещасть! Та годі: що сталось — то сталось.
Ну а мені божество вготувало труди незчисленні.
Гей же, мій друже! Віжки мерщій вхопи пурпурові
Коней баских! Хай кріпне одвага у серці твоєму
І колісницю стрімку й бистроногих провадити коней,
І не лякатися гуку, що зняв Арей-мужевбивця, —
Як ось тепер аж двигтить священний гай Аполлона,
/100/ Феба, володаря, що далеко б’є стрілами з лука.
Та хай яка його міць — насититься нині війною».
Ось що на те Іолай відповів йому, муж без догани:
«Голову, друже, твою неабияк, бачу, цінують
Батько людей і богів і бичачий землі Потрясатель[213]
З муром зубчатим Фів на чолі, захисник того міста,
Бо ж того смертного, що і міцний такий, і великий,
В руки твої віддали, щоб і слави, й честі зажив ти.
Лати ж бери бойові, аби якомога скоріше
На колісницях у ближнім бою ми зійшлися з Ареєм
/110/ І позмагались. Хоча ні син Зевса його не лякає,
Ні син Іфікла, — все ж то йому доведеться тікати
Геть від Алкіда синів, від воїнів двох[214] без догани,
Ось вони тут, пліч-о-пліч, обидва, спрагнені бою,
Що для обох їх, кривавий, гучний, — над учти солодкі».
Так він сказав, і всміхнулась на те Гераклова сила —
Серцем зрадів, бо приємне почув із уст Іолая.
І вже від себе слово таке йому мовив крилате:
«Зевса годованцю, друже ти мій, Іолаю-герою,
Скоро вже бій, але чи тобі — до бою звикати?
/120/ Тож і нині керуй чорногривим Арéйоном славно,
Дужим конем, мені пособляючи, скільки снаги є».
Мовивши те, на ноги наклав наголінники з міді[215],
Славні Гефеста дари, що блиском очі сліпили,
Потім — латами груди обклав, що сяяли злотом,
Гарні, оздобні, — їх подала йому Зевсова донька,
Славна Афіна-Паллада, а це ще тоді, коли вперше
Мав він за нелегке, стогінливе взятися діло.
А на рамена залізо наклав, од загину схорону,
Грізний той муж; сагайдак місткий закинув за спину,
/130/ В ньому, укладені щільно, аж кров у жилах холоне, —
Стріли, що здалеку б’ють, дарительки смерті німої[216].
Спереду — скін несли і сліз рясних цілі ріки,
Довгі й гладкі були посередині, а на кінці вже
Їх окривало пір’я орла, темнокрилого птаха.
Списа дебелого взяв, що зблискував гострою міддю,
Голову дужу шоломом укрив, оздобленим дивно,
З криці твердої; до скронь прилягав лискучий шолом той —
Для голови Геракла божистого захист надійний.
Потім щита променистого взяв; ніхто і ніколи
/140/ Не пробивав, не надщербив його — дивне диво для ока:
Склицею він і слоновою кісткою, круглий, мінився,
І електроном, і золотом сяяв[217], наче те сонце.
Синява склиця[218] ділила його на пруги колобіжні.
А посередині змій був жахний, що годі й сказати:
Очі палали вогнем і сипали іскри увсебіч,
З пащі — зубів два ряди у вишкірі хижо біліли,
А на хмурному чолі — жахна, перелітна Еріда[219]:
То вона тут, то вже там, — мужів до чвар підбиває,
Людям гидка, затуманює розум і збурює душі
/150/ Тим, хто із Зевсовим сином на прю наважився стати —
От їхні душі під землю й зійшли, у надра Аїда,
Кості ж, коли стлілу плоть уже висушив Сіріус[220] спечний,
Голі, на чорній землі й самі стлівають під сонцем.
вернуться
210
Креонт — тут, можливо, корінфський володар, брат Іокасти, дружини фіванського володаря Лаія, від якого вона народила сина Едіпа.
вернуться
212
Еврістей — володар Тірінфу та Мітілен; саме за його наказом Геракл звершив дванадцять подвигів.
вернуться
213
…
вернуться
215
…
вернуться
216
…
вернуться
218