Був і Персей, син Данаї[230], вершник пишноволосий,
Не дотикався стопою щита, хоч той був під ногами, —
Диво й оповідать, — загалом не тримався нічого,
Так-то славетний Кульгавець долонями зладив той виріб
/220/ З золота, а на ногах окрилені мав він сандалі,
Через плече — перевішений меч із чорним руків’ям
На мідносяйному поясі; мчав — як думка, стрімливо.
Плечі йому голова окривала потвори Горгони[231];
А закривала її сумá — дивне диво для ока —
З чистого срібла, і торочки розвівались-блищали —
З золота вся. А на скронях героя — жахного Аїда
Шапка, що ночі невидної млу у себе ввібрала.
Сам же, — здавалось, чи то спішить, чи тікає од когось, —
Син Данаїди, Персей, таки мчав, а його ті Горгони,
/230/ Грізні, що й не сказати, страховиська наздоганяли,
Щоб ухопить. Коли бігли по сталі блідо-зеленій,
Лунко дзвенів-гримотів той щит, і ляскіт шалений
Вуха глушив. А на поясáх — два змії злітали,
Пащі туди-сюди повертаючи, з них миготливі
Так і вистрілювали язики; скреготали зубами,
Хижо довкіл поглядаючи. Дикий переляк різьбився
На страхітлúвих лицях Горгон. А вище, над ними, —
В битві зійшлися збройні мужі: одні завзялися
Місто своє рятувать і батьків своїх, щоб одвернути
/240/ Видиму смерть; у прах обернуть — запрагнули інші.
Досить уже полягло; але більшість іще воювала.
А на зубчатих вежах із міді — жінки поставали:
Скрушно зойкали там і в розпачі дряпали лиця,
Геть як живі, — так уміло славний Гефест зобразив їх.
А сивочолі мужі, яких уже старість пригнула,
Ставши гуртом перед брамами, руки здіймали до неба, —
Слізно молили блаженних богів, щоб над їхніми дітьми
Зглянулись; ті ж — боролися далі. За ними ж одразу —
Синяві Кери: клацання білих зубів було чутно —
/250/ Люті, жахні, кровожерні: хто впав — уже біля нього
Спраглі крові, вони у плоть впивались зубами —
Чорну крівцю пили. Хто перший їм попадався,
Хай вже лежав, хай падав, поранений, в того вбивали
Кігті довженні свої — й душа його йшла до Аїда,
В Тартар[232] морозний. Вони ж, неситі крові людської,
То полишали когось одного, то знов повертались —
Вихором чорним крізь ревище бою, спраглі, кружляли.
Перші — Клото і Лахéсіс[233], а з ними, хоча трохи менша,
І не така вже богиня значна, не така вже велика, —
/260/ Атропа, та серед них — видатніша і віком найстарша.
Всі вони враз над одним полеглим стялися люто;
Мов блискавиці жахні, їхні погляди перетинались,
Потім у хід уже й кігті пішли, й хапкі їхні руки.
Поряд стала Пітьмá — тінь Смерті, грізна, жахлива:
Лиця — у бруді, бліді; від голоду — шкіра та кості.
Пообпухалі коліна, а руки — одні страшні кігті,
З носа — слизь огидна текла, а по щоках на землю
Кров струмувала; у вищирі хижому над бойовищем
Стала: на плечах — курява темним осіла покровом,
/270/ Вогким од сліз. Обіч — місто; його обводили мури,
А замикало — сім брам золотих; над ними — одвірки,
Спаяні тісно. Ті, що жили тут, за танцем, на свята,
Раді були: то дружину із гарноколісного воза
Мужеві в дім вели — всюди співи лунали весільні[234],
Сяяли ген вогні смолоскипів — несли їх служниці;
Юне дівоцтво — спереду йшло у весільнім поході,
Хори співучі — слідом ступали, весело, гучно:
Ті — до сірінги[235] спів стосували: з уст пелюсткових
Солодко пісня лилась — ген-ген озивалась луною;
/280/ Ті — до формінги ніжну вели, зворушливу пісню.
З другого боку — юнацтво ішло, наслухаючи флейту[236], —
Теж, як у грі, танцювали й співали, а час од часу
Кожен, флейтистові в лад, іще й, ідучи, сміявся,
Так вони й рухались всі; у місті — гостини і танці,
Й радощів різних ущерть. А верхівцí, перед містом,
Гнали на конях стоймá. Орачі, десь одаль, орали
Землю священну, поли хітонів своїх підібравши.
Щедрим був урожай: одні — залізом стинали
Колос, що до землі під зерном важким угинався,
/290/ Мовби самої Деметри було це жниво добірне,
Інші — в’язали нажате в снопи й на токах укладали;
Ті — в руках із серпом стинали рясні виногрона,
Інші — брали від збирачів і в короби клали
Грона ті темні і золоті, на полях виноградних
Плекані, сріблом витким — лозою обтяжені й листям;
Ті — до кошів їх несли. Винограду ряди золотисті
Сяяли обіч — Гефеста премудрого витвір чудовий.
Всяк тут душею радів, лункій підспівував флейті.
Лист шелестів тут, із срібла тички-підпірки бриніли,
/300/ Чуючи китиць вагу — на сонці припалених ягід.
Хто топтав грона[237], хто точив сік; змагалися — інші:
Хто навкулачки, хто — в боротьбі. Ловці ж полювали
На бистроногих зайців; попереду — пси два зубасті:
Ті намагались втекти, а ці — здогнать намагались.
Тут і візниці в поті чола у змагання вступили —
Великотрудний спір почали, кому бути першим:
Стоячи на колісниці розгонистій, сплетеній гарно,
Віжки своїм рисакам попускали — і гримотіли
Скріплені ладно вози й скреготали-зойкали осі.
/310/ Як не змагались — перемогти не вдалося нікому:
Так і неясно було, кому нагорода належить,
А нагородою, змагу вінцем, був триніжок[238] великий,
З золота, — твориво рук меткого на розум Гефеста.
А круг щита Океан[239] повноводий гнав свої хвилі,
Наче в обійми брав витвір чудовий, а трохи вище —
Лебеді голос лункий подавали, уся їхня зграя,
З вод у повітря злітаючи; обіч плюскались риби —
Диво й для Зевса гулкогримучого, з чиєї волі
Так-от, своїми долонями, випестив дивне те диво
/320/ Славний умілець Гефест. Щитом тим легко змахнувши,
Дужий син Зевса на колісницю свою двоколісну,
Мов блискавичний вогонь егідодержавного Зевса,
Миттю стрибнув; за ним — Іолай, завзятий візниця,
Віжки узявши до рук, закругленим повозом правив.
Близько до них підійшла ясноока богиня Афіна —
Духу їм додаючи, звернулася словом крилатим:
вернуться
231
…
вернуться
234
…
вернуться
236
…
вернуться
237
вернуться
239
…