Дівчина, істерично волаючи, кинулася до нього й обхопила його ноги руками.
— О Боже! — заволав Керман. — Та ви з мене так і штани знімете! Віку, дай мені руку! Ця дама точно здуріла!
Я перекинув ногу через канат і опинився на мотузяній драбині.
— А я гадав, що тобі подобаються такі пристрасні дамочки. Якщо вона аж так «запала» на тебе — бери її зі собою!
Уже не знаю, як йому вдалось її спекатися, але коли я зістрибував у човен, Керман так швидко зіслизнув мотузяною драбиною, що мало не збив мене з ніг.
— Спокійніше! — закликав я його і схопив за барки, аби врівноважити.
Майк швидко завів двигун, і човен почав віддалятися від судна. Нам довелося в буквальному сенсі прокладати собі шлях, бо кількість човнів, що прибувала до яхти, просто вражала. Це вже нагадувало Дюнкерк[33].
— Хороша робота! — похвалив я Майка, поплескавши його по широкій спині.
— Ви, хлопці, прибули саме вчасно.
І я озирнувся на «Корабель мрії». Нижня палуба тепер була у вогні, й дим оповивав яхту звідусіль.
— Цікаво, на скільки вона застрахована?
— Це твоїх рук діло? — перепитав Керман.
— Звісно, що ні, йолопе! Шеррілл мертвий. Хтось його застрелив, а потім підпалив яхту. Якби ми випадково не наткнулися на нього, то ніхто ніколи не знайшов би його.
— Дорогуваті похорони, — зауважив Керман байдуже.
— Не дуже — якщо судно застраховане. Краще заспокой Полу. А я поки що погляну ось на це, — і витягнув з кишені досьє Ейнони Фрідлендер.
Керман присвітив мені ліхтариком.
— Що це в тебе? — спитав.
Поглянувши на перший же аркуш досьє, я не повірив власним очам.
Пола незадоволено зауважила:
— Віку, може б, ми краще вирішили, що робитимемо далі?
— Що робитимемо? Ми з Джеком займемось Ейноною. А тим часом ти розповіси Міффліну про Шеррілла. Змусь його якнайшвидше поїхати у той будинок Морін на скелі. Усе повинно скінчитись уже сьогодні ввечері.
Пола витріщилася на мене.
— Хіба тобі не краще самому зустрітися з Міффліном?
— У нас нема на це часу. Якщо Ейнона — в будинку Морін, то їй загрожує смертельна небезпека.
Керман нахилився до мене.
— Що все це означає?
Я потріпав паперами перед його носом.
— Тут усе описане, а той дурень Міффлін не вважав за потрібне розповісти про це мені. З 1944 року Ейнона хворіла на ендокардит. Я ж казав тобі, що вони намагаються приховати якогось великого кота у мішку. Тож тепер той нарешті виліз!
— У Ейнони слабке серце? — перепитав Керман, витріщившись на мене. — Але ж ти маєш на увазі Дженет Кросбі, чи не так?
— Послухай-но опис Ейнони, — сказав я.
— Зріст: п’ять футів[34], темноволоса, очі карі, повненька. Обміркуйте почуте.
— Але це не так! Вона висока й білява! — заперечив Керман. — Про кого ти говориш?
Пола здогадалася перша.
— Це — не Ейнона Фрідлендер. То хто ж це?
— Ясна річ, що не вона! — схвильовано сказав я. — Хіба ви не розумієте? Тоді, у «Крествейз», од серцевого нападу померла саме Ейнона! А дівчина, яку тримали у санаторії Зальцера, — Дженет Кросбі!
III
Ми стояли біля підніжжя майже прямовисної скелі, вдивляючись у темряву. Далеко в морі палало величезне багаття, що було колись яхтою «Дрім шіп». Великий грибоподібний стовп диму завис у нічному небі.
— Видряпатися туди? — спитав Керман. — Ти що, вважаєш, ніби я мавпа?
— А про це тобі краще поговорити зі своїм батьком! — сказав я, вишкірившись у темряві. — Бо іншого шляху нема. Головний вхід заблокований подвійними воротами, через які пропущено електричний струм, а огорожа обплутана колючим дротом. Якщо маємо намір туди дістатися, то лише так.
Керман відступив на кілька кроків, щоб вивчити рельєф скелі.
— Три сотні футів — це тобі не дюйм, — сказав він, і в його голосі вчувався страх. — Боюся, що буду в захваті від кожного фута цієї милої скельки!
— Ну що ж, ходімо! Принаймні спробуймо!
Перших двадцять футів були порівняно легкими.
Великі валуни утворили біля підніжжя скелі своєрідну платформу, і туди доволі нескладно було видряпатись. Отож, ми стояли на пласкому майданчикові пліч-о-пліч, і я присвічував ліхтариком кудись у темряву. Зубчаста вершина скелі нависала над нами і, майже нагорі, випиналась, утворюючи те, що сміливо можна було назвати непрохідним бар’єром.
— Он той кавалок мені подобається найбільше, — сказав Керман, вказуючи рукою нагору. — Там, де ті вигини. Дістатися туди буде справжньою втіхою — роботонька не на життя, а на смерть.
— Можливо, все не так погано, як виглядає, — сказав я, хоча мені й самому це не дуже подобалось. — Якби ж у нас була хоча б мотузка....
— Якби у нас була мотузка, я спокійно пішов би в якесь відлюдне місце й радо би на ній удавився, — похмуро озвався Керман. — І цим зекономив би купу часу та уберігся б од важкої роботи.
— Замовкни, закінчений песимісте! — гостро урвав його я і почав дряпатися на скелю. На ній намацував підходящі виступи — опори для рук, і якби вона не була така прямовисна, то не так уже й важко було б туди вилізти. Але, так чи інакше, я усвідомлював, що один невдалий рух — і це буде кінець і сходженню, і мені. Я каменем упаду вниз — не буде жодного сповзання чи спроб ухопитися за щось руками.
Коли я піднявся приблизно на п’ятдесят футів, то зупинився, щоб перевести дух. Не міг змусити себе поглянути вниз. Найменша спроба відірвати голову від скелі призведе до порушення рівноваги, і я неодмінно впаду.
— Ну, як ти? — задихаючись, спитав я, притискаючись до скелі та дивлячись у всіяне зірками небо.
— Твоїми молитвами! — простогнав Керман. — Сам дивуюся, що досі живий. Як ти гадаєш — це справді небезпечно, чи я лише себе «накручую»?
Схопившись за черговий виступ скелі, я піднявся ще на кілька футів.
— Це небезпечно, лише коли ти падаєш сам: тоді це фатально, — заспокоїв я його.
Ми продовжували сходження. Одного разу я почув звук каменя, що покотився вниз, і Керман гарячково хапнув ротом повітря. Моє волосся стало сторч.
— Уважніше з цими камінцями, — важко дихаючи, видушив із себе він. — Один з них залишився у мене в руці.
— Буду обачним.
Пройшовши чверть шляху, я несподівано опинився перед рівним майданчиком. Видряпався на нього і притулився спиною до скелі, намагаючись відсапатися. Холодний піт стікав потилицею на спину. Якби я знав, що все буде аж так погано, то краще спробував би проникнути крізь ворота. Але тепер уже пізно щось змінювати. Я ще міг видряпатися нагору, однак аж ніяк — спуститися.
На майданчику до мене приєднався Керман. Його обличчя лисніло від поту, а ноги тремтіли.
— Це мені геть відбило охоту до походів у гори, — випалив він. — Й одного разу вистачило, щоби зрозуміти: це далеко не втіха. Як гадаєш, ми подолаємо той вигин?
— Мусимо це зробити, — сказав я, вдивляючись у темряву. — Іншого виходу в нас просто нема. Подумай лише про спуск!
Я знову спрямував промінь ліхтарика на вершину. Наліво від нас і просто вгору тягнулася чотирифутова розколина, що прорізала опуклість.
— Бачиш ось це? — спитав я. — Якщо б ми пролізли крізь цю тріщину, то подолали б той клятий вигин.
Керман глибоко зітхнув.
— Ну й ідеї у тебе, — сказав він. — Цього просто не можна зробити!
— Гадаю, що можна, — заперечив я, вивчаючи обриси тріщини. — Принаймні, я маю намір спробувати.
— Не будь дурнем! — тривога бриніла в голосі Кермана. — Ти зісковзнеш униз!
— Якщо маєш охоту подолати вигин іншим шляхом — що ж, спробуй. Я ж пробиратимуся розколиною.
І я відхилився від виступу, знайшов підходящу виїмку для ніг, ухопився за потовщення угорі й піднявся ще трохи. Це була важка та неквапна робота. Затягнутий серпанком місяць небагато допоміг мені в цьому, і безліч часу довелося витратити на те, щоб відшукати опору для рук. Коли мої голова та плечі нарешті зрівнялися з початком розколини, раптово відколовся шматок скелі під ногами. Я відчув це за секунду до того, як він відвалився, тож гарячково вчепився нігтями у стінки ущелини, намагаючись будь-що втриматися. Пальці зачепилися за краї виступу, і я завис у повітрі.
33
Місто у Франції; під час Другої світової війни стало відомим завдяки «Операції Динамо» — операції з евакуації британських та французьких військ у 1940 р. За наказом Вінстона Черчілля всі судна, великі й малі, були спрямовані до Дюнкерка для того, щоб забрати англійських солдатів. Вінстон Черчілль назвав цю операцію «Дивом Дюнкерка», коли більш як 388 тисячам осіб удалося втекти з міста, котре оточили німці, до Великої Британії.