— Вам хтось поставить цю папку на місце? — запитав я, перегнувшись через стійку. — Щось я не такий міцний, як гадав.
— Нехай це вас не турбує, містере Меллой!
— І ще одне: хто такий доктор Джон Бьюлі та де він мешкає?
— У нього крихітна квартирка на Скайлайн-авеню, — повідомив мені клерк. — Але якщо вам потрібний хороший лікар, не ходіть до нього.
— Чому?
Клерк стенув плечима.
— Він просто старий. Можливо, п’ятдесят років тому його і можна було вважати хорошим лікарем, але тепер цей доктор — просто коновал. Боюся, що він вважає, ніби трепанація — щось на кшталт відкривання бляшанки консервованих бобів.
— А хіба не так?
Клерк розсміявся.
— Це залежить від того, чию голову ви маєте на увазі.
— Звісно. То ви кажете, що Джон Бьюлі — спрацьований нікчема, так?
— Саме так і можна охарактеризувати його. Втім, він хоча б не шкодить своїм пацієнтам. Думаю, що їх у нього тепер не більше дюжини.
Клерк почухав вухо й підсліпувато глянув на мене.
— Працюєте зараз над чимось?
— Я ніколи не працюю, — пожартував я. — Побачимося! Бувайте!
Повільно й задумливо спустився сходами та вийшов на сліпуче сонце. Раптово помирає дівчина, спадкоємиця мільйонів, і до неї викликають абиякого лікаря. Щось зовсім несхоже на мільйонерів. Природніше було б очікувати прибуття загону найдорожчих лікарів — щоб позбавити життя таку бажану здобич.
Я заповз у свій «бьюїк» і натиснув на стартер. Помітив припаркований через дорогу оливково-зелений «додж». За кермом, читаючи газету, сидів чоловік у бежевому капелюсі. Я б його й не помітив, якби він раптово не підвів голову, і, побачивши мене, не швиргонув газету на сидіння та не завів двигун. Отоді я й пригледівся до нього, дивуючись, чому він так раптово втратив інтерес до своєї газети. Це був кремезний чолов’яга з плечима, мов шафа. Голова його, здається, була посаджена просто на плечі — без жодного натяку на шию. Мав тоненькі чорні вусики-ниточки. Очі прикриті капелюхом. Ніс і вухо були, вочевидь, колись пошкоджені, але так і не зажили остаточно. Він був схожий на одного з тих крутих хлопців, яких часто бачиш у бойовиках студії «Ворнер бразерз» та котрих зазвичай грає Гамфрі Боґарт[7].
Я влився в потік машин і поїхав на схід, у напрямку Центральної авеню, нікуди не поспішаючи й не спускаючи ока з водійського дзеркальця.
«Додж» приєднався до руху машин, що їхали у західному напрямку, однак потім, під пронизливе виття клаксонів та лайку водіїв, різко розвернувся і поїхав за мною. Я ніколи б не повірив, що таке можна безкарно зробити на Центральній авеню, але копи або ж спали, або їм було надто жарко, щоб хоч якось зреагувати.
На перехресті Вествуд-авеню я знову глянув у дзеркальце. «Додж» був у мене на хвості. Я бачив, як водій із сигарою в зубах сидів, розвалившись за кермом та виставивши лівий лікоть у відчинене вікно. Я зманеврував так, щоб побачити номери авто і запам’ятати їх. Якщо він мене переслідує, то робить це дуже невміло. На Голлівуд-авеню я натиснув акселератор і тепер їхав зі швидкістю шістдесят п’ять миль. «Додж» після хвилинної затримки рвонув уперед і невдовзі наздогнав мене. На бульварі Футхілл я зненацька розвернувся і різко зупинився. «Додж» проскочив повз мене. Водій, навіть не глянувши у мій бік, помчав у напрямку траси Лос-Анджелес — Сан-Франциско.
Я записав номер «доджа» на старому конверті, де вже раніше нашкрябав прізвище лікаря Бьюлі, й дбайливо сховав конверт у кишеню. Тоді знову завів «бьюїк» і поїхав Скайлайн-авеню. Невдовзі на одному з будинків помітив мідну табличку, що виблискувала на сонці. Вона була прикріплена до низьких дерев’яних воріт, за якими виднілися невеличкий сад та бунгало з канадської сосни, вікна котрого виходили на дорогу. Скромне, спокійне помешкання — майже нетрі порівняно зі суперсучасними будівлями по інший бік вулиці.
Я висунувся з вікна. Але з такої відстані неможливо було прочитати витерті букви на табличці. Тож я вийшов з машини і підступив ближче. Навіть і так нелегко було прочитати, що там написано, але мені все-таки вдалося второпати, що це справді будинок доктора Джона Бьюлі.
Поки я шукав клямку на хвіртці, з-за рогу знову виринув «додж» і проїхав мимо мене. Водій начебто й не глянув у мій бік, але я знав, що він мене побачив і зрозумів, куди я спрямувався. Тож я зупинився і поглянув услід авто. Воно промчало шосе і зникло з поля зору, повернувши на Вествуд-авеню.
Відсунувши з лоба капелюха, я витягнув пачку «Лакі страйк» і запалив сигарету, відтак заховав пачку в кишеню. Тоді підняв клямку на хвіртці і попростував доріжкою з гравію до бунгало.
Сад був маленький, але компактний, і такий охайний та доглянутий, мов казарма в день інспекції. Жовті жалюзі, вицвілі й бляклі, затіняли вікна. Вхідні двері явно потребували свіжого шару фарби. Втім, це стосувалося й самого бунгало.
Я натиснув на дзвінок і трохи вичекав. За якийсь час усвідомив, що хтось спостерігає за мною крізь жалюзі. Мені не залишалося нічого іншого, як надати обличчю приємного виразу й чекати далі. Що я й зробив.
Коли вирішив подзвонити ще раз, почувся якийсь скрегіт, і вхідні двері відчинилися.
Жінка, яка дивилася на мене, була невеличка, худенька та схожа на пташку. Одягнена в чорну сукню, модну років із п’ятдесят тому — і це ще за умови, що ви увесь цей час прожили на безлюдному острові й ніколи не тримали в руках журналу «Вог». Худе змарніле лице виражало покірність долі, а очі наче промовляли, що життя було нелегким.
— Лікар удома? — запитав я, ввічливо здіймаючи капелюха й усвідомлюючи: якщо хтось і здатний оцінити ввічливість, то це вона.
— Звісно! — в голосі її чулася та сама покірливість долі. — Він зараз у саду. Піду його покличу.
— Дякую, але не треба. Краще зустрінуся з ним там. Я не пацієнт — просто хочу дещо запитати.
— Гаразд.
І надія, яка вже, було, почала проступати в її очах, знову зникла. Не пацієнт — тож знову не буде гонорару: просто ситий здоровань із дріб’язковими питаннями.
— Але не затримуйте його довго, добре? Він не любить, коли його турбують у саду.
— Я його не затримаю.
І, знову піднявши капелюха та вклонившись так, як, сподіваюся, колись уклонялись їй чоловіки, пішов стежкою в глиб саду. Жінка зачинила за собою двері. За хвильку я знову помітив, що вона спостерігає за мною крізь жалюзі. Обійшовши бунгало, потрапив у дальню частину саду. Можливо, доктор Бьюлі й не належав до світил медицини, але прекрасним садівником він був. Я би навіть порадив тим трьом садівникам Кросбі прийти сюди й поглянути на цей сад. Можливо, вони чогось би тут і навчилися. Вглибині, біля розкішної жоржини, стояв високий немолодий чоловік у легкому білому піджаку, жовтій панамі, жовтувато-білих штанях та легких черевиках.
Він дивився на жоржину так, як це зазвичай робить лікар, заглядаючи вам у горло, коли ви кажете: «А-а-а...», але цей огляд видавався йому явно набагато цікавішим.
Він уважно поглянув і на мене, коли я наблизився. Обличчя його було зморшкувате й наче зіжмакане й нагадувало в’ялений чорнослив; він мав розкішну сиву шевелюру, що спадала йому на плечі. Обличчя не надто благородне чи розумне, однак це було лице дуже старої людини, задоволеної собою, котра не так уже й багато хоче від життя; людини, яка піднялася над щоденними клопотами і, хоча є впертим тугодумом, залишається непереможеною.
— Доброго дня! — привітався з ним. — Сподіваюся, не надто вас потурбував...
— Прийомні години в мене з п’ятої до сьомої, молодий чоловіче, — сказав він так тихо, що я ледь зміг його розчути. — Тому зараз не можу вас прийняти.
— Я не потребую медичних послуг, — відповів я, заглядаючи через його плече на жоржину. Кущ був просто чарівним: квітки не менше восьми дюймів у діаметрі, до того ж, бездоганної форми.
7
Гамфрі Де Форест Богарт (1899— 1957) — американський кіноактор, один з провідних представників кіножанру «нуар», відомий своїм амплуа жорсткої та цинічної, але шляхетної людини.