— Тримайся! — гукнув Керман істерично — як стара леді, в котрої вогонь охопив сукню. — Тримайся міцніше! Я вже поруч із тобою!
— Залишайся там, де є! — крикнув йому. — Бо інакше зіб’ю й тебе!
Я намагався знайти підходящий уступ для ніг, але ступні ковзали вздовж скелі, ніде не зачіпляючись. Тоді спробував щосили підтягнутися на руках, але це не допомогло. Мені вдалося просунутися вгору лише на кілька дюймів — оце й усе.
Щось тверде торкнулося моєї ноги.
— Спокійніше! — почав умовляти мене Керман, підставляючи плече. — Ставай на плече й підтягуйся!
— Я ж лише зіштовхну тебе вниз, дурню! — заволав я.
— Ну ж бо! — голос Кермана затремтів. — Я добре тримаюся — роби це повільно та обережно: жодного різкого руху.
Мені не залишалося нічого іншого. Дуже обережно я перемістив вагу тіла на його плече. Руками схопився за інший виступ, де міг триматися міцніше.
— Тож я стаю на тебе, добре?
— Добре, — сказав Керман, і я відчув, як він натягся.
Я напружив руки та плечі й опинився на дні ущелини.
Лежав там, спостерігаючи, як над виступом з’явилася голова Кермана. Відповз убік і притягнув Кермана до себе. Ми мовчки плюхнулися пліч-о-пліч.
Через деякий час я непевно звівся на ноги.
— Це — незабутня ніч, — сказав я, притуляючись до стінки ущелини.
— Так, — підтвердив Керман. — Чи отримаю за це медаль?
— Натомість куплю тобі випивку, — сказав я, набираючи в груди побільше повітря, опираючись плечима в одну стінку та відштовхуючись ногами від іншої. Так орудуючи ногами й руками, спромігся сісти між двома стінками.
— Й отаким чином ти маєш намір мандрувати далі? — нажаханий, спитав Керман.
— Так; це старовинний швейцарський прийом.
— Я також маю це робити?
— Авжеж: якщо не хочеш залишитися тут до кінця своїх днів, — жорстоко констатував я, — іншого способу нема.
Я почав повільно просуватися вгору. Гострі виступи скелі впивалися мені у плечі, й це була дуже марудна робота, проте успішна.
Якщо м’язи на ногах не відмовляться мені слугувати, то я таки видряпаюся на вершину. Але якщо вони мене підведуть, то моє приземлення з прямовисної скелі буде блискавичним.
Я продовжував просуватись угору. Бо краще вже так, ніж підкоряти опуклість. Подолавши третину шляху, я змушений був відпочити. Ноги боліли так, наче я пробіг сотню миль, а м’язи стегон тремтіли.
— Як ти, друже? — гукнув Керман, спрямовуючи на мене світло ліхтарика.
— Здається, я поки що не розпався на шматки, — протягнув я зі сумнівом у голосі. — Зачекай, поки дістануся вершини — тоді й ти спробуєш так розважитися.
— Не поспішай — я зачекаю: то справа не спішна.
Я знову почав сходження. Робота повільна, і плечі в мене сильно боліли. Я продовжував вдивлятись у зоряне небо. Воно неначе наблизилося до мене. Можливо, то була лише гра моєї розпаленілої уяви, але це надихнуло мене продовжувати рух нагору. Я й продовжував: повітря зі свистом виривалося крізь мої зціплені зуби, ноги мов заклякли, плечі саднили. Усе вище й вище: дюйм за дюймом, знаючи, що дороги назад нема. Я мусив або видряпатись, або померти.
Ущелина почала звужуватись, і я зрозумів, що проминаю опуклість скелі. Підйом ставав усе тяжчим. Мені доводилося підгинати коліна аж до підборіддя. Дедалі важче було користуватися ними як важелем. Раптом я зупинився, бо далі рухатися не міг. Опуклість наді мною звузилася до трьох футів. Напружившись, я витягнув ліхтарик і присвітив собі шлях нагору. На відстані витягнутої руки на скелі ріс миршавенький кущ. Праворуч був вузенький виступ — практично вершина скелі.
Я сховав ліхтарик у кишеню і потягнувся до куща. Схопився за нього в тому місці, де він вріс у гору, й легенько потягнув гілля. Кущ витримав. Я перемістив частину своєї ваги на нього. Він і далі вистояв. Тоді я, набравши в груди побільше повітря, ослабив тиск на ноги й сильно хитнувся. Це був неприємний момент. Кущ зігнувся, але коріння його було міцне. Я розгойдувався на ньому, відчуваючи, що піт градом стікає мені спиною. Тоді гойднувся у бік уступу, а вільною рукою пошукав, за що б ухопитися. Пальці занурилися в заглибину — недостатньо широку, щоби втримати мене, однак достатню для того, аби я зміг відновити рівновагу. Отак і висів: тіло притиснуте до скелі, ноги метляються в повітрі. Правицею вхопившись за кущ, лівою рукою зануривсь у вузьку виїмку в скелі. Один неточний рух — і полечу вниз. Я був страшенно наляканий. Мови нема — в житті у мене були неприємні моменти, але щоб Такий...
Дуже обережно я почав підійматися — тримаючись правою рукою, а підтягуючись лівою. Голова та плечі піднялися над виступом, і я подався вперед, торкнувшись грудьми майданчика. Отак на півдорозі завис, і серце моє мало не вискочило з грудей, а кров лунко пульсувала у вухах. За якусь мить достатньо зібрався зі силами, щоб піднятися на ще кілька дюймів. Затягнув коліно на майданчик і перепочив. Потім, із відчайдушним зусиллям, ривком кинувся вперед і опинився на уступі долілиць, усвідомлюючи лише биття власного серця та утруднене дихання.
— Віку!
Голос Кермана долинув розтрубом ущелини.
Я щось кумкнув у відповідь та підповз до краю скелі.
— З тобою все гаразд, Віку?
Голос долинав мовби здалека — ледь чутний шепіт у повній темряві. Поглянувши вниз, помітив слабке блимання ліхтарика. Я навіть не уявляв, що дістався так високо, й від того далекого світла мені стало не по собі.
— Так! — гукнув я у темряву. — Дай-но мені трохи перепочити!
За якийсь час до мене повернулася витримка, і дихання стало рівним.
— Ти цього не повториш, Джеку! — крикнув я йому. — Зачекай, поки знайду мотузку! Це надто складно — ти такого не втнеш!
— А де ти візьмеш мотузку?
— Ще не знаю — щось придумаю. Просто чекай там!
І я розвернувся та посигналив йому в темряву ліхтариком. До вершини скелі залишалось якихось тридцять футів. Решта шляху була порівняно легкою.
— Я вже майже викарабкався! — гукнув я Керманові. — Тримайся, поки не знайду мотузку!
Наступних тридцять футів я подолав майже завиграшки і вийшов якраз до вигадливого басейну. Переді мною вималювався будинок. Самотнє світло лилося з одного з вікон.
Я попрямував туди.
IV
Веранда, на яку я ступив, була безлюдною, а крісло-гойдалка виглядало спокусливо зручним. Як би я хотів зараз витягнутися на ньому і подрімати якусь часинку!
Торшер із блакитно-жовтого пергаменту освітлював велику вітальню. Стулки дверей, що вели з вітальні на веранду, були відчинені.
На сходах мене затримав звук голосу: це був жіночий голос, що дисгармоніював із цією тихою літньою ніччю, сповненою ароматом квітів і залитою світлом великого жовтавого місяця. Голос був гучний та різкий. Можливо, ще й розгніваний, бо в ньому бриніли нотки ледь стримуваної істеричності.
— О, припини! Замовкни! — повторював цей голос. — Ліпше приходь швидше! Ти й так уже забагато говорив! Просто замовкни і приходь!
Тепер я міг бачити жінку: вона сиділа на диванчику, затиснувши телефонну слухавку в маленькому, міцно стиснутому кулачкові. Сиділа вона спиною до мене. Світло лампи падало на її гарно окреслену голівку і висвічувало всі відтінки гагатово-чорного волосся. На ній були темно-зелені штани із завищеною талією і такого ж кольору шовкова блузка — цілком у стилі картин Варґи[35].
Довгонога, з вузькими стегнами і високим бюстом, рухлива та мінлива, мов ртуть, — вона виглядала справді, як одна з «дівчат Варґаса». Красуня повторювала:
— Припини! Навіщо увесь час торочити одне й те саме? Просто приходь — ось що тобі слід зробити зараз! — і жбурнула слухавку.
35
Правильніше: Варґас. Альберто Варгас (ісп. Joaquin Alberto Vargas у Chavez, 1896 — 1982 — американський художник та ілюстратор перуанського походження, відомий малюнками напівоголених дівчат у стилі «пін-ап». Його часто вважають одним з найвідоміших художників пін-апу. Численні картини Варгаса продавали і продовжують продавати за сотні тисяч доларів.