— Вирішив.
— Мабуть, поїдеш у тих нових «левісах».
Манана не посміхнулась, та Георгій все одно сильно розізлився через цей жарт, як це зазвичай роблять чоловіки, і встав. Вийняв цигарку, припалив, потім загасив і гримнув вхідними дверима — через злість він просто забув про сплячу дитину.
Потім, 18 листопада 1983 року, у невдало захопленому літаку, коли Гія отримав кілька куль, серед яких одну смертельну, мабуть, до останньої миті він згадував ту ніч, коли маленькому Георгію показав зорю, промовивши: «Коли скучиш за мною, відшукай цю зірку і помахай мені рукою…»
Море
Море було дуже тихим і спокійним, воно стояло непорушно. Чорне море було таким, яким буває зазвичай восени, перед холодними днями, наповненими бурями й хвилями, і під час заходу сонце було дуже великим, червоним і красивим.
Тіна з Гегою зазвичай споглядали за заходом сонця з балкону того будинку, звідки неначе на долоні було видно всю берегову лінію, яку контролювали російські прикордонники з автоматами — через два села вже починалась Туреччина. Наближатися до кордону, звісно, було заборонено на кілька кілометрів, і Тіна та Гега зняли квартиру в будинку, який стояв на вершині гори і мав чудовий балкон. Господарями були лази[12], і, як усі лази, вони часто мали смачнющу чорноморську рибу і запрошували Тіну й Гегу до вечері або обіду. Гості стали дуже близькими господарям, проте Гега все одно вивчав англійську потай — він не хотів, аби сім’я, котра жила так близько біля кордону, помітила його старанність. Тому нічні заучування нових слів пошепки разом із Тіною, яка іноді нагороджувала Гегу поцілунком, коли той вірно відповідав на запитання, були трохи комічними.
За день до від’їзду вони знову прогулялись по набережній і вирішили подивитись на захід сонця з берега й лише після цього пізно повернутись додому.
Була вже осінь, холодно, але не так, аби не можна витерпіти. Тіну зігрівала ще й близька присутність Геги, яку вона відчувала повсякчас і особливо тоді, коли той сидів поруч, слухав шум моря й чекав на захід сонця.
Море було спокійним, сонце ж було великим і червоним.
Гега обійняв Тіну й поцілував у щоку. Вона поклала голову на його плече і ще раз відчула, що в цьому світі в неї нікого не було, ближчого за Гегу.
— Чи може людина перепливти море?
— Людина може все, якщо захоче.
— Я не теоретично питаю, чи може людина реально перепливти це море?
— По ширині?
— Так, до Туреччини.
— Може. У нас у кіностудії був один режисер чи оператор на прізвище Александріа, от він переплив.
— Переплив Чорне море?
— Так, звідси до Туреччини.
— Як?
— Потихеньку.
— Я серйозно питаю.
— Серйозно переплив.
— Як?
— Тренувався і переплив.
— До кінця?
— Коли він наблизився до Туреччини, його підняли на корабель.
— Тобто до кінця він все одно не доплив.
— А що йому ще було потрібно, він же не рекорд встановлював, а хотів втекти звідси.
— А де він зараз?
— В Америці…
Вони мовчки сиділи на заповненому білим камінням березі моря і тому здивувались, що навіть не помітили, як над ними зупинились російські прикордонники з автоматами. Спочатку вони попросили в Тіни й Геги документи, а потім пояснили, що вони порушували громадський порядок своєю аморальною поведінкою. Підводячись, здивована Тіна озирнулася, аби впевнитись у тому, що порожній берег насправді не був місцем збору люду, але ще більше її здивувало те, що покласти голову на плече коханої людини є, виявляється, аморальною поведінкою.
Тіна була здивована, Гега ж злий та ображений. Тіна злякалась відповіді Геги й поглядом попросила нічого не казати прикордонникам. Гега від злості прикусив губу, Тіна ж покірно пішла з ним у бік дому, тривалий час навіть не подаючи голосу.
Гега лежав мовчки, а Тіна дуже обережно, по-дитячому пестила його голову, поки він не порушив тишу:
— Тому й не хочу більше тут жити…
— Армія й поліція повсюди грубі й брутальні.
— Але кохання не заборонено ніде.
— У вільній країні, мабуть, так і є.
— От і я хочу жити у вільній країні, хіба ти не хочеш?
— Я хочу разом із тобою.
— Ти не хочеш свободи?
— Разом із тобою мені всюди свобода.
— А як я поїду, поїдеш зі мною?
— Я не зможу перепливти море.
— Я теж, так добре плавати я не вмію.
— Ну, а що ти плануєш?
— Перелечу.
— Літати ти вмієш краще?
— Ти ж янгол, головне, аби твоїх крил вистачило на двох.
— Я серйозно питаю, що ти плануєш?
— Я теж тобі серйозно кажу, що ти янгол.
— Дійсно серйозно питаю.
— Я дійсно полечу, але разом із тобою…
Тіна підвелась, відчинила вікно і поглянула на море. Чорне море було дійсно чорним.
Дато разом з братами уважно слухали отця Теодоре, який дуже спокійно розмовляв на прості, але в той же час значні теми у кімнаті Дато, що на перший погляд скидалася на житло дуже безтурботної молодої людини.
— Ви як поїхали, наступного ж дня до мене в монастир знову прийшли.
— Що хотіли? — спитав Паата й, чекаючи на відповідь, дістав цигарку.
— Мабуть, хотіли дізнатись, яка справа у вас була до мене.
– І що ви їм відповіли?
— Сказав те, про що ми тоді розмовляли.
— А про що ми розмовляли?
— Про Бога, добро і любов.
— То вони цього бояться?
— Більш за все вони бояться саме цього, але не кажуть про це вголос і не борються з церквою, аби народ не бачив. Навпаки — вони змінили стратегію і перед народом зі священиками й ченцями поводять себе шанобливо, а кадебе тихо собі спостерігає за кожним із них.
– І що ти плануєш?
— Те саме, що планував і робив. Протистояння лише посилює мою віру, шлях перших християн починався так само. Небезпека — прожиток віри…
— Ти чернець, і свій вибір ти вже зробив.
— Людина повинна робити вибір всюди й завжди, і немає різниці — світська це особа чи духовна. Все одно потрібно вибирати між добром і злом, світлом і темрявою, рабством і свободою…
— Ми теж зробили вибір, — сказав Кахабер, подивився спочатку на решту, потім на ченця і повторив цю фразу.
— Який вибір? — усіх одразу спитав отець Теодоре.
Хлопці переглянулись ще раз між собою, немовби вагаючись. Після цієї паузи Паата поглянув прямо у вічі отця Теодоре і дуже спокійно мовив:
— Ми їдемо.
— Як?
— Літаком.
— Як?
— Сядемо на американській військовій базі у Туреччині, там уже вони самі про нас подбають.
— Як?
— Як литовці, пам’ятаєш, минулого року так було — американці зустріли їх, неначе героїв.
— Литовцям просто пощастило.
— Нам теж пощастить, трохи налякаємо пілотів, і вони звернуть зі шляху.
— Як ви їх налякаєте?
— Зброєю.
— Як ви пронесете зброю на літак, усіх дуже уважно обшукують?
— Крім священиків та ченців, — сказав Дато й разом із хлопцями зачекав на реакцію отця Теодоре.
Чернець зрозумів, чого від нього хотіли, і тому спитав:
— А як будуть жертви?
— Не буде.
— А як будуть?
— Не буде.
— Це виключено?
— Ніщо не виключено.
— Значить, можуть бути.
— Лише теоретично.
— Теоретично — не вартує.
— Що не вартує?
— Нічого не варте життя хоча б однієї людини — жодна свобода, жодна мета. Життя кожної людини належить лише Богу і лише Бог вирішує її смерть…
— Але ми не плануємо нікого вбивати, — перебив Паата й зі злістю на обличчі подивився на Дато. — Зброя нам потрібна, лише аби налякати пілотів, більше ні для чого.
— Жертва завжди супроводжує страх. Пілотам не дозволять посадити літак у Туреччині.
— Литовці ж примусили пілотів? — знов перебив Паата.
— Саме тому ви не зможете. Росіяни не повторять тієї помилки…