— Хочу.
— Ти можеш?
— Можу.
— Можеш завтра вранці прийти раніше?
— Ще раніше? Раніше ще темно…
— Поки розвидниться, зустрінемось і піднімемось на Мтацмінду[8].
— Пішки?
— Так… І спостерігатимемо, як сходить сонце. Хочеш?
— Хочу, — невпевнено сказав Гега, хоча точно знав, що підніматися пішки на Мтацмінду аби побачити схід сонця насправді не має бажання.
По вулиці проїхала перша вранішня машина і здивований водій затримав погляд на парі, яка сиділа на лавці зі спинкою.
— Пішли, — сказала Тіна й підвелася. Опівдні до Геги зайшов Дато й розбудив його. Його мати дуже зраділа візиту Дато, бо Гега цілий день спав і увечері мав іти до театру, а грузинській матері й у той час було так само складно розбудити сина.
— Вранці він ще затемна пішов, потім повернувся, випив чаю і після того спить, — сказала Дато пані Натела і посміхнулась. Мати Геги, як не дивно, вже точно знала, що її син закоханий. Вона гучно відчинила перед Дато двері до кімнати сина.
Дато голосно й демонстративно поплескав у долоні і, коли пані Натела вийшла з кімнати, посміхаючись спитав у друга, який щойно прокинувся:
— Ти що, закоханий, хлопче?
— Хто тобі сказав? — Гега примружився і, потягуючись, сів.
— «Голос Америки» вже передав, — сказав весело Дато і простягнув руку до американського прапора, який був прикріплений до стіни.
— Завтра вранці теж мушу рано вставати.
— Мати твоя сказала, що ти сьогодні удосвіта встав…
— Завтра мені ще раніше доведеться вставати. До сходу сонця маємо піднятись на Мтацмінду.
— Хочете оглянути могилу Кеке[9]?
— Спостерігатимемо за сходом сонця.
— Я й не звертав увагу, звідки в Тбілісі сонце сходить.
— А на небо в Тбілісі взагалі увагу звертав?
— Може, звертав…
— Згадаєш, коли востаннє дивився на небо?
— Ні…
— Це головний мінус міст — неба не видно…
Здивований Дато наблизився до вікна, поглянув угору, уважно подивився на небо і, посміхаючись, спитав:
— Це вона тобі сказала?
— Я сам здогадався. — Гега, посміхнувшись, теж підійшов до вікна.
— Звідси неба справді не видно.
— Тому що будівля перед нами вища за нашу.
— А що ж робити тим, хто живе у Нью-Йорку?
— Жив би я у Нью-Йорку, взагалі на небо не дивився б.
— Поки доберешся до Нью-Йорка, хоча б раз приїхав би до монастиря, у суботу і Сосо з тобою поїхав би. Хоча б небо побачиш, як так хочеш. Дуже класне місце.
— Я ж сказав, куди завтра йду. Наступного тижня поїду з вами…
Кілька секунд обидва мовчали, після чого Дато порушив тишу, змінивши тему:
— Міліція з якої сторони?
— Міліція з тієї сторони, з боку двору. Була б ця кімната з того боку, я і спати не зміг би.
— Чому?
– Іноді вночі людей б’ють, і такі звуки долинають, що ті, у кого спальні були з боку двору, попродавали квартири й переїхали.
— Як це б’ють?
— Катують.
— Кого?
— Винних. У нас же не затримують невинних і…
Обличчя Дато було таким серйозним і стурбованим, що Гега не закінчив фразу і мовив з посмішкою до друга:
— Жартую, не нервуй.
— Знаю, що жартуєш.
— Та все одно не бажаю тобі опинитись у міліції, — сказав Гега й гукнув до матері: — Ми пішли.
Пані Натела вийшла з кімнати, попрощалась із Дато й поправила комірець синового піджака. Гега, як завжди робив перед виходом із дому, поцілував матір. А пані Натела зачинила двері й звично глянула з вікна на сина, що вийшов із під’їзду. Гега знав, що в цей момент з вікна, як завжди, дивиться мати, і вкотре весело підняв ліву ногу в знак прощання, і назад, у бік вікна, він і не глянув…
Було ще темно, коли Гега поглянув на вікно Тіни на третьому поверсі, де горіло світло і на мить промайнув силует дівчини. Потім світло згасло, Гега витягнув цигарку й припалив. Зі сходів під’їзду почулися прискорені кроки. Вийшовши надвір, Тіна посміхнулась до Геги і подякувала.
— За що дякуєш? — щиро здивувався Гега.
— За те, що прокинувся. Так рано встати не просто, — сказала Тіна і, так само посміхаючись, пішла тротуаром.
— Дивлячись у якому випадку, точніше, дивлячись через кого, — сказав Гега, хоча й сам прекрасно знав, що йому так рано вставати дійсно було дуже важко.
Тіна у відповідь не сказала нічого і так посміхнулась до хлопця, наче не хотіла порушити нічну тишу. Коли вони почали підійматись по старій, мощеній камінням, тбіліській вулиці, нічну тишу порушував лише звук їхніх кроків. Дорога вгору була довгою, і Гега був упевнений, що втомиться, але цього не сталося, і він навіть насолоджувався прохолодою, котру принесли сутінки, коли згори вони оглядали місто, яке ще спало.
Сонце ж повільно, неспішно виповзало на тбіліське небо, і Гега хотів подякувати Тіні за те, що привела його сюди в цей час, але у Тіни було таке щасливе обличчя через цей спокій, що Гега зрозумів — зараз мовчання цінніше за слова, і він порушив його лише по дорозі назад, коли вони спускались із Мтацмінди:
— Ми звідси спостерігатимемо і за заходом сонця?
— Захід сонця звідси не видно.
– І що ж нам робити?
— Треба нам їхати на море.
— Зараз — на море?
— Зараз море найкраще, осіннє.
– І нікого не буде?
— Лише ти і я, і море — хочеш?
— Хочу, — сказав Гега і нерішуче торкнувся пальців дівчини правою рукою.
Був уже ранок, на вулиці снували люди. Кілька школярок у формі по дорозі до школи затримали погляд на прекрасній парі. Та вони не знали, що Тіна і Гега були найпрекраснішими у всьому світі саме тому, що цього ранку їхні пальці вперше торкнулися один одного…
Чернець
— До кінця хотів проявити свою повагу, але вище не поїду, та й машину шкода, — сказав хлопцям водій і вимкнув двигун.
Хлопці вийшли з машини й витягли рюкзаки.
— Звідси далеко? — спитав Сосо й подивився на гірську вершину.
— Пішки за годину піднімемось. Якщо підемо швидше, то й раніше, — відповів Дато.
— Тоді відпустимо того чоловіка, сніг свіжий — він дійсно даремно напружуватиме машину, — сказав Паата.
— Були б у мене ланцюги, я б вас підняв, а без них не доїде, точно знаю, совєцька ж машина…
Водій був явно задоволений легкою згодою хлопців і з радістю взяв гроші у Дато, що поквапливо рушив угору засніженою дорогою. Решта пішла за Дато, але повільніше, а Сосо кілька разів зупинявся по дорозі й уважно роздивлявся справді дуже красиву, засніжену ущелину.
— Сідай і малюй скільки хочеш, — посміхаючись, мовив Кахабер, знову дивуючись ранньому снігу.
— Справді рано випав, — погодився Сосо, і більше вони не розмовляли, оскільки знали, що людину, яка підіймається по засніженому схилу, більш за все втомлює розмова.
Невдовзі з’явився і монастир, він був таким красивим на фоні білих гір, що усі зупинились. Сосо ще й посміхнувся і більше до себе промовив улюблену фразу:
— Все ж найкращий художник…
— Хто? — спитав Паата, та Сосо не відповів і лише простягнув руку в бік монастиря, біля входу до якого стояв одягнений у рясу чернець разом з маленькою дівчинкою і дивився на гостей. Потім вони спустилися по дорозі й зустріли хлопців. Господар по-чернечому обійняв Дато і братів на знак привітання, а Сосо міцно потис руку.
— Це Сосо, наш друг, художник, я казав тобі, що він хотів піднятися, — сказав Дато ченцю, і всі скинули свої рюкзаки.
— Хай Господь водить вас лиш дорогами добра, — мовив чернець більше до Сосо, спробувавши закинути на плече його рюкзак — мовляв, що тут лишилось іти, однак Сосо не дав цього зробити і сам доніс рюкзак до монастиря, на біле подвір’я котрого було дійсно приємно дивитись. У монастирі лишилося лише кілька маленьких келій і трохи більша трапезна зала, де хлопці залишили продукти й взялися за приготування їжі.