— Чого тобі? — спитав Гегу Сосо, рукою попросивши цигарку.
— Справа є, на балконі покуримо.
Сосо ліньки було йти на балкон, однак він усе ж пішов за Гегою і смачно затягнувся цигаркою на балконі. З кімнати долинав шум танців та крики, і Гега причинив двері.
— Бачив? — спитав у Сосо і сам підпалив цигарку.
— Кого?
— Того отця Теодоре.
— Ченця?
— Так.
— Так, бачив.
– І що?
— Що — «що»?
— Ви розмовляли?
— Так, розмовляли.
— Про що розмовляли?
— Про Канта.
— Ти їздив, аби про Канта порозмовляти?
— Давай завтра розповім, га…
— Я ж знаю твоє похмілля, ти ж завтра мертвий будеш.
— Завтра сьоме листопада[10], цього дня кожен чесний чоловік повинен бути мертвим, як я.
— Чого це?
— Аби пропустити цей день.
— Тому ти стільки випив?
— Та я і не пам’ятав. Я не думав пити, але коли йшов сюди, бачив як чіпляли червоні прапори.
— Де?
— Всюди.
— Пішли додому, ми з Тіною проведемо тебе.
— Я ще хочу пити.
— Не треба. Якщо вип’єш ще, можеш весь листопад пропустити…
Сосо посміхнувся, і Гега зрозумів, що друг погодився іти додому.
Сходами під’їзду вони спустились утрьох, посміхаючись. У Сосо все одно заплітались ноги. Тіна і Гега підтримували його з обох боків. Сосо, посміхаючись, спитав:
— Я такий п’яний?
Тримаючись руками за них обох, він відчув себе щасливим через закоханого друга. Потім вони зупинили таксі. Аж до дому Сосо тихо наспівував. Перед виходом з машини він обійняв водія і з серйозним виразом обличчя спитав:
— Чи не передати що-небудь від вашого імені водіям нью-йоркського таксі?
Водій посміхнувся і відповів:
— Привіт передай…
— Я сам підіймусь, — сказав Сосо друзям перед під’їздом і подякував.
— Ми на море збираємось їхати на тиждень, — сказав Гега.
— Зараз? Не замерзніть, — здивувався Сосо.
— Як же ми замерзнемо удвох? — сказав Гега, обійнявши Тіну.
— Ви дуже красиві для цієї влади, будьте обережними, — сказав Сосо.
— Що?
— Ви дуже красиві для радянської влади, — повторив Сосо і покрокував сходами під’їзду.
Тіна та Гега вже не зупиняли таксі — пішли пішки по вулиці. По обидві сторони дороги на високих стовпах дійсно майоріли червоні радянські прапори. Було вже пізно, і закохані мовчки йшли порожньою вулицею, коли Гега несподівано зупинився, посміхаючись, підняв погляд на червоний прапор, і Тіна одразу здогадалась, що він планував зробити. Дівчина теж посміхнулась. Гега швидко виліз на один зі стовпів, аби зірвати прапор. Він вже взявся за червоний прапор, спочатку легко потягнув, і коли збирався зробити це вдруге, абсолютно несподівано під стовпом зупинились міліціонери на триколісному мотоциклі. Тіна й Гега навіть не зрозуміли, звідки так раптово і безгучно з’явився міліцейський патруль на порожній вулиці, і обоє заклякли, злякавшись чи розгубившись.
— Спускайся, хлопче, донизу! — голосно промовив вусань, що сидів за кермом, і вимкнув двигун мотоцикла. Другий був товстішим — настільки товстим, що Тіна подумала, як це він поміщається на сидінні, але зрозуміла, що зараз не час думати про таке. Вусань для більшої впевненості ще й пальцем показав — мовляв, злазь.
Товстий витяг звідкілясь повну банку солоних огірків і вкусив один зі страшним хрумкотом. Гега зліз, через силу всміхнувся до Тіни, яка мовчала, і подивився на вусаня. А вусатий міліціонер, зі своєї сторони, ще більш уважно подивився на Гегу і сміливо спитав:
— Що ти робив нагорі?
— Цілував прапор, шановний, — сказав Гега, несподівано подумавши, що з цим людом можна і пожартувати.
— Смієшся з нас? — спитав суворо вусань і подивився на колегу.
Товстий колега все ще точив солоний огірок, та очей з Геги не зводив, ніби щось пригадуючи, і раптом скрикнув:
— А ти, хлопче, часом не актор? Я тебе в кіно бачив — там ти хочеш одружитися, та брати не дають, це ж ти?!
— Так, — кивнув Гега товстому міліціонеру, — то я, актор.
— У мене теж так було — мій старший брат не давав одружитися, казав, що спочатку це повинен зробити він, і, якби я йому повірив, дотепер був би неодружений. — Товстий знов надкусив солоний огірок і подивився на вусаня: — Давай відпустимо, хороший же хлопець…
Перед тим як завести мотоцикл, вусань подивився спочатку на Тіну, потім угору — на червоний прапор, а потім голосно сказав до хлопця:
— Не жартуй з цим прапором, синку, вони таких не люблять і тобі не повірять…
— Спасибі, — сказала Тіна, та міліціонери не почули її подяку — їхній триколісний мотоцикл був уже далеко, і на порожній вулиці чутно було лише гуркіт радянського двигуна…
Гія
— Візьми ненадовго, — сказала Манана чоловікові дуже втомленим голосом, і Гія взяв у дружини дитину, яка вже годину безперестанку плакала.
Манана причинила двері спальні й присіла на стілець на кухні. Хотіла запалити цигарку, але передумала — дитина почала плакати сильніше, і Манана повернулася до кімнати. Всі називали його Гією, хоча ім’я його було Георгій, і зараз він мав дуже схвильоване обличчя; іншим разом він, мабуть, і посміхнувся би дружині, та руки так боліли від утоми, що не було сил навіть на посмішку.
— Дай мені, — звернулась вона до Гії й знов узяла дитину.
— Мені що робити? — нерішуче спитав у дружини Георгій, але Манана відповіла так, як він і очікував:
— Нічого.
Це був скоріше голос втомленої жінки, ніж злої дружини, та Гія все одно вийшов на кухню, відчинив вікно й запалив цигарку. Палив швидко й нервово, бо його, незважаючи на мирний характер і здатність багато що стерпіти, як і кожного молодого батька, більш за все допроваджував до божевілля плач дитини.
Він викурив цигарку до кінця, а тоді відчинив холодильник. Той був порожнім і він зачинив його, думаючи, що зараз вилається, та раптом заспокоївся, на обличчі начебто з’явилась посмішка, і він тихо наблизився до дверей спальні. З кімнати вже не чувся плач дитини, Гія обережно відсунув фіранку на дверях — і мати, і дитина спали.
Радіючи, Гія знову припалив цигарку і відчинив кватирку. Тепер він задимів повільно і курив смакуючи, а недопалок не викинув на вулицю, як він це робив зазвичай, а залив водою з-під крану. Потім дуже обережно підняв кришку смітника і кинув недопалок всередину. Знову відкрив порожній холодильник і знову просто закрив.
— Дивуєшся, що він порожній? — спитала дружина, і Гія швидко розвернувся.
— Я думав, ти спала, — сказав він дружині й сів на стілець.
— Спала, але мушу приготувати їжу дитині.
— Мабуть, знову вухо болить.
— Мабуть.
— Тих ліків уже нема?
— Немає, і у сусідів взяти вже не зможу.
— Завтра куплю.
— На що купиш?
— Куплю.
— Знов позичиш?
— Куплю.
– Їх і не знайти.
— Куплю у Чашки[11].
— У Чашки дуже дорого буде.
— Куплю.
— Давай чаю вип’ємо. Що в тебе з роботою?
— Завтра дадуть відповідь.
— Візьмуть тебе?
— Мабуть.
— Тебе нікуди не беруть, то чому ти на них сподіваєшся?
— Вони не знають, що я засуджений.
— А якби й знали. Офіційно тебе ж виправдали, реабілітаційний лист у справі лежить.
— Про той папірець ніхто зазвичай не питає.
– І ти, звичайно, зазвичай не кажеш, щоб прочитали документи до кінця.
— Звичайно.
— Твоя гордість і самолюбство не дозволяють тобі цього.
— Я не можу благати.
— Тоді чому сподіваєшся на цих?
— Я вийняв із документів усе, що було зайвим, і так здав у відділ кадрів.
Чоловік і жінка засміялись, але тут згадали про дитину, що насилу заснула, й одночасно прикрили руками роти.
— Я картоплі швиденько насмажу, — сказала Манана Гії, — трохи ще лишилось, мені не важко.
11
Чашка (справжнє імя — Михаїл Джанашвілі) — відомий у Тбілісі нелегальний торговець лікарськими засобами, єврейського походження.