Мені неймовірно приємно і неймовірно важко водночас відпроваджувати тебе до садочка. Хоч ноги мене ще носять, і твого спортивного автомобіля штовхаю заввиграшки, та все ж знаю, що моє тіло точить важка хвороба.
Це невинні болячки одразу вкладають хворого до ліжка. Грізні недуги, зазвичай, неквапно поглинають здоров’я, щоб потім остаточно звалити з ніг і вже ніколи не дати підвестися. Ти, напевно, не пам’ятаєш — хіба знаєш від мами, — що я був лікарем. Мама, без сумніву, розповіла тобі про це. У клінічному центрі, де я працював, мені дали відпустку, але я знаю, що кажу. Я ж не перший-ліпший легковірний пацієнт.
Отож, у цій арифметичній задачі, тобто під час останньої нашої зустрічі, ми перебуваємо у двох часових вимірах. Неначе стоїмо кожен на своїй імлистій гірській вершині й намагаємося розгледіти один одного. Між нами пролягла уже віддана забуттю долина — ти щойно перейшов її на своєму життєвому шляху, перейшов без мене. Та все ж я намагатимусь дотримуватися теперішнього часу, отих ранкових годин писання, доки ти в садку, увесь час пам’ятаючи про час майбутній — лише твій час, коли ти читатимеш мого листа.
Я хочу, щоб ти знав: писати осиротілому синові — пекельна мука, хоча читання теж завдасть болю. Але ти вже майже дорослий чоловік. Якщо я зумів знайти в собі сили написати ці рядки, то й тобі не має забракнути снаги їх прочитати.
Розумієш, я мушу дивитися правді у вічі, я знаю, що невдовзі покину цей світ і сонце, і місяць, та насамперед тебе і маму. Така правда, і вона обпікає, немов вогнем.
Я хочу запитати тебе про одну дуже важливу річ, Ґеорґу. Задля цього, власне, й пишу. Та перш ніж поставити тобі запитання, розповім обіцяну хвилюючу історію.
Від самого дня твого народження я мріяв дочекатися миті, коли зможу розповісти тобі історію про Помаранчеву дівчинку. Сьогодні — тобто, на момент писання — ти ще надто малий, аби її збагнути. Тому я передаю тобі її у спадок. Вона лежатиме у сховку і чекатиме слушного дня у твоєму житті.
І ось цей день настав.
Дочитавши до цього місця, я змушений зробити перерву. Чимало разів намагався викликати в пам’яті образ свого батька і ось тепер спробував знову. Він просив мене про це. Та все, що, мені здавалося, я пам’ятав, відклалося з переглядів відео- та фотоальбомів.
Пригадую, мав у дитинстві велику іграшкову залізницю, але це не допомогло мені згадати тата. Зелений триколісний велосипед ще донині стоїть в гаражі. Його я теж міг пам’ятати з дитинства, навіть сумнівів у цьому не маю. А дитячий червоний спортивний автомобіль завжди тулився у найдальшому кутку майстерні. Однак, попри всі мої зусилля, ніяк не можу згадати прогулянки з татом навколо озера Соґнсванн чи відвідини оглядового майданчика Трюваннсторнет. На вежі я бував часто, з мамою та Йорґеном. А одного разу лише удвох з Йорґеном. Саме тоді мама лежала в лікарні після народження Міріам.
Звичайно, у мене збереглося чимало споминів про нашу літню хатину в горах на Ф’єльстьолені. Але й серед них не було місця для тата. З хатиною пов’язуються лише мама, Йорґен та крихітка Міріам. Там зберігається старий грубий зшиток, щось на кшталт бортового журналу, я не раз читав у ньому татові записи перед його смертю. Проблема лише в однім: чи можу я пам’ятати щось із того, що він описав? Тут спрацьовував приблизно той самий ефект, що й з фотографіями та відео. «Увечері на Великдень ми з Ґеорґом побудували величезну снігову хатину з крижаними світильниками при вході…» Ясна річ, я читав усі ці оповіді, а деякі навіть знав напам’ять. Але ніколи неспроможний був згадати свою участь в описаних подіях. На той час, коли ми з татом будували «величезну снігову хатину з крижаними світильниками», мені могло виповнитися ніяк не більше двох з половиною років. У фотоальбомі є навіть світлина тієї снігової халупки, але вона така темна, що видно тільки мерехтіння свічок.
Отож, напевно, у тому довгому листі до мене, який я щойно почав читати, тато запитував мене про щось зовсім інше:
До речі, що чувати про телескоп Габбла? Ти щось знаєш? Чи зуміли астрономи зробити нові відкриття про те, як влаштований наш Всесвіт?
Від цих рядків мені аж мороз пішов поза шкірою. Річ у тому, що я щойно закінчив чималеньке за обсягом позакласне завдання про космічний телескоп, Hubble Space Telescope — так він називається англійською. Інші мої однокласники навперебій писали про англійський футбол, Space Girls або Роальда Даля.[1] Я ж розшукав у бібліотеці усе, що стосувалося телескопа Габбла, і свій реферат присвятив йому. Кілька тижнів тому віддав свою працю на суд учителя. Учитель написав у зошиті, що він неймовірно вражений «зрілим, виваженим та компетентним підходом до такого важкого матеріалу». Я, мабуть, ще ніколи так не пишався собою, як тоді, коли прочитав учителів коментар. Угорі, над текстом рецензії вчитель написав: «Квіти астроному-аматорові!» і намалював гарненького букета.