— Слава Ісусу Христу! — крикнув він, поки ще був високо. — А що ти, Іване, такий сумний?
— Навіки слава. Та мені війна й кінець світу примарилися.
Максим Сандович всівся біля Івана, уважно на нього дивлячись; очі мав як вуглини, а обличчя нерухоме, мов вирізьблене з дерева.
— Примарилися, — повторив за хлопцем. Іванові стало ніяково, тож він поскубував траву навколо себе, уникаючи погляду священника.
— На небі говорять, що застрелено принца Фердинанда, — сказав Максим за хвильку. — Застрелено далеко на півдні, в спалених сонцем краях, де лише змія повзає та скорпіон. Говорять в Церкві Новоєрусалимській, що через це великі зміни настануть на землі[5].
Іван кивнув, хоча анітрохи слів Максимових не розумів. Застрелили — то й застрелили, Іванову матір також ляський пан на полюванні застрелив. Пан спадкоємець п’яний були, взяли Мровліху за якогось звіра, бо та саме малину в кущах збирала. Вистрелили із штуцера, а як баба вереску наробила та вихопилася з кущів, бризкаючи кров’ю, вистрелили другий та третій раз, а потім ще й конем її стоптали, бо перелякалися й від нервів були заслабли. Так потім пан хазяїн казали, принаймні, так казали двірські пахолки, якими пан прислали Сємьонові на перепросини три срібні рейнські[6], а дітям трохи твердих карамельок з міста.
Тож якщо Іванову матір застрелили неподалік власної хати, то чому дивуватися, що й ясновельможного така ж само доля спіткала в якихось далеких краях, де лише змій та скорпіон.
Тож мовчить Іван, мовчить Максим, але це мовчання не є незручним, бо полуденна тиша вже облягла світ, і лише коники польові сюрчать. Літо.
Парох Сандович витягає з-за пазухи яблуко, а одразу потому — друге. Вкриті дрібними темними цяточками, з одного боку червоні, з другого — ще зелені. Кидає їх Іванові та сміється, коли одне випадає в хлопця з рук і котиться у траву.
— Обережно, Іване, обережно. Яблука — наче перса дівочі, рви парами та обома руками тримай, міцно, аби ніхто в тебе їх не відібрав.
У Івана спаленіли щоки і шия, а Максим вибухає ще гучнішим сміхом, гладить себе по бороді, чорній, наче сажа, по пузатому череву, очі його блищать змовницьки. Нічого дивного, що зітхають по ньому всі дівки від Цергової до Магури[7], та й старші баби, що вже в головах повинні все поскладаним мати, хихотять коло нього, наче молоді кізки.
Яблука тверді, чудово кислі, бризкають липким соком. Із саду святої Параскеви[8], говорить Максим. Дозрівають під сонцем швидше, ніж тут, на землі, бо літо на небі довше і спекотніше. А в Параскевиному вирію, в тіні глибокій, наче море, але позначеній сонячними цяточками, вигріваються святі дівчата.
— Дівчата? — дивується Іван.
Ага, дівчата. Ті, що цнотливими паннами померли. Лежать там голісінькі, наче лісові мавки, а сонце пестить їхні молоді перса, аби ті дозрівали, як належить. Так говорить Максим, а Іван палає сильніше, ніж ті яблука, тож парох шкірить зуби: гей, малий, малий, не про те йдеться, щоб споглядати на тих панн жадібним оком, але про те, щоб красі дивуватися й Божому промислу в тих вустах, грудях та стегнах. Бо тіло дівки нагадує про Господа.
Іван киває головою — і що більше він не розуміє, то сильніше киває. Але Максим Сандович за життя небом ходить і зі святими Божими розмови веде, тож, напевне, краще відає.
— А чи малював ти що останнім часом? — змінює тему чорнобородий ксьондз.
— Та небагато. Татусеві тре’ допомагати, худобу доглядати…
— Татусеві допомагати! Четверо вас удома, хлопці як дубці.
— Крейди та фарбок немає…
— Зайди до мене у парафію, то я тобі знайду. Крутиш, Іване. До видіння справ та до писання ікон дав тобі таланти Спас, Господь. Як хочеш, то таланти примножуй; не хочеш — то в землю зарий. Між тобою та Богом це справа, й зась Максимові до цього. Ну, зостань здрави[9]. З Богом, — плескає хлопця по плечу, встає, клацає пальцями, із хрускотом розпрямляє спину та йде собі геть. Іван проводжає очима його темну згорблену постать, що простує широкою полониною, а потім зникає в гущавині лісу.
Над світом витає запах сонця, трав та сухого коров’ячого кізяка. Небо широке, наче церковна баня.
Іван познайомився з Максимом минулої зими, коли той прийшов у дім Мровлів на коляду. Бо попередній парох під час душопастирського візиту в один із заїздів перебрав із паленкою, і знайшли його лише вранці в рові, штивного та такого промерзлого, що коли поставили його сторч у бабинці церкви, то танув він зо два дні. Тільки після того його і поклали в домовину.
5
Вбивство ерцгерцога Фердинанда у Сараєво стало формальною причиною початку Першої світової війни.
8
Частіше за все під св. Параскевою мається на увазі Параскева Іконікійська, християнська великомучениця III ст., з часів імператора Діоклетіана; прізвисько її офіційна церква пов'язує із п'ятницею як днем страсних мук Христа, але в слов'янській та балтійській народній міфології вона виявилася пов'язаною із жіночими язичницькими божествами, можливо, із Мокошшю; у германській міфології п'ятницю пов'язували із Фреєю, богинею, яка опікувалася валькіріями, війною та коханням.