— А я таки гадаю, що Америки ніколи й не відкривали, — докинув містер Ерскін. — Її, властиво, тільки запримітили.
— О! Але мені доводилось бачити її мешканок, — непевно провадила герцогиня. — І, мушу визнати, здебільша вони дуже гарні. Та й одягаються зі смаком. Вони ж бо замовляють собі вбрання у Парижі. Якби це й мені мати таку змогу!
— Кажуть, що доброчесні американці після смерті потрапляють до Парижа, — пирснув сер Томас, власник невичерпного запасу заяложених дотепів.
— Що, справді? А куди ж потрапляють після смерті погані американці? — поцікавилась герцогиня.
— До Америки, — півголосом обізвався лорд Генрі.
Сер Томас нахмурився.
— Боюся, ваш небіж упереджений щодо цієї великої країни, — звернувся він до леді Еґати. — Я об'їздив усю
Америку — директори тамтешніх залізниць були такі люб'язні, що надавали мені спеціальні вагони. І мушу запевнити вас: відвідини такої країни мають неабияке освітнє значення.
— Невже щоб стати освіченою людиною, треба обов'язково побачити Чикаго? — жалісно запитав містер Ерскін. — Я не почуваюсь на силі для такої подорожі.
Сер Томас повів рукою.
— У містера Ерскіна в Тредлі увесь світ зібрано на книжкових полицях! Але ми, практичні люди, воліємо бачити речі, а не читати про них. Американці — надзвичайно цікавий народ: вони мають здоровий глузд, це найхарактерніша їхня риса. Так-так, містере Ерскін, американці дуже розсудливі люди. Запевняю вас, американець ніколи не чинить безглуздя!
— Який жах! — скрикнув лорд Генрі. — Я ще можу змиритися з брутальною силою, але брутальна тупа розсудливість — річ нестерпна. У цьому є щось непорядне. Це наче підступний удар по інтелекту.
— Я не розумію вас, — мовив сер Томас, буряковіючи.
— А я вас зрозумів, лорде Генрі, — з посмішкою пробурмотів містер Ерскін.
— Парадокси — штука по-своєму непогана, але ж… — почав баронет.
— Це був парадокс? — запитав містер Ерскін. — Я й не думав. Що ж, може, й так. Правда відкривається нам саме як парадокс. Щоб осягнути дійсність, треба побачити, як вона балансує на цирковій линві. Поки істина не стала добрим акробатом, на неї не можна покладатись.
— Господи, як ви, чоловіки, любите сперечатись! — озвалася леді Еґата. — Ніяк не втямлю, про що ви балакаєте… А на тебе, Генрі, я така сердита! Навіщо ти намовляєш нашого милого містера Ґрея облишити з Іст-Ендом?
Повір, він міг би зробити для нас неоціненну послугу — його гра була б до вподоби усім.
— А я хочу, щоб він грав для мене, — скрикнув лорд Генрі сміючись і, глянувши на край столу, вловив радісний Доріанів погляд у відповідь.
— Але ж вони там такі нещасні, в тому Вайтчепелі, — не здавалася леді Еґата.
— Я можу співчувати будь-чому, крім страждання, — знизав плечима лорд Генрі. — Цьому я вже не можу співчувати. Горе — це щось бридке й відразливе, воно занадто гнітить нас. Модне тепер співчування болеві — страшенно хвороблива річ. Яскраві барви, краса, радість життя — ось що має викликати симпатії людини. А життєві виразки — що менше про них говориться, тим краще.
— Але попри все це, Іст-Енд — дуже важлива проблема, — глибокодумно киваючи головою, зауважив сер Томас.
— Ви маєте рацію, — погодився молодий лорд. — Але це проблема рабства, а ми намагаємось вирішити її, звеселяючи рабів.
Політик запитливо подививсь на нього:
— Тоді які ж зміни ви пропонуєте?
Лорд Генрі засміявся.
— Я не бажаю змінювати в Англії нічого, крім погоди. Мене цілком задовольняє філософське споглядання. Але дев'ятнадцяте століття збанкрутувало через надмір співчуттів. Тому моя рада була б удатися до науки, щоб вона випростала нас. Емоції добрі тим, що зводять людей на манівці, а наука — тим, що не знає емоцій.
— Проте на нас лежить така серйозна відповідальність, — несміливо докинула місіс Ванделер.
— Страшенно серйозна, — підтвердила леді Еґата.
Лорд Генрі поглянув на містера Ерскіна.
— Людство сприймає себе надто серйозно — це його первородний гріх. Якби печерна людина вміла сміятись, історія виглядала б зовсім інакше.
— Ваші слова дуже втішили мене, — прощебетала герцогиня. — Заходячи до нашої дорогої тітоньки, я завжди почуваюсь наче винною в чомусь, бо мене аніскільки не цікавить Іст-Енд. Тепер я зможу дивитись їй у вічі і не червоніти.
— Червоніти — це жінкам дуже до лиця, герцогине, — зауважив лорд Генрі.
— Тільки молодим, — відповіла вона. — А коли червоніє така стара жінка, як я, це дуже погана прикмета. Любий лорде Генрі, порадили б ви мені, як знову стати молодою!
Лорд Генрі подумав хвилинку.
— Ви можете пригадати, герцогине, якусь значну свою помилку ще ззамолоду? — спитав він, дивлячись на неї через стіл.
— О, і не одну, на жаль!
— Тоді вчиніть їх усі знову, — поважно сказав лорд Генрі. — Повернути власну молодість — значить просто повторити свої нерозважні вчинки, та й годі.
— Це захоплива теорія! — вигукнула герцогиня. — Я неодмінно скористаюся з неї.
— Це небезпечна теорія! — процідив крізь стулені уста сер Томас.
Леді Еґата лише похитала головою, але не стрималась від усміху. Містер Ерскін мовчки наслухався.
— Так, — вів далі лорд Генрі, — це одна з великих таїн життя. Тепер більшість людей помирає від так званого тверезого глузду, що цілковито просяк рабським духом, і всі надто пізно спохоплюються, що тільки за єдиним людина ніколи не жалкує — за власними помилками й дивацтвами.
Круг столу розлігся сміх.
А лорд Генрі дав волю буйній фантазії і заходився жонглювати своєю думкою, змінюючи її раз у раз до невпізнання: то відкидаючи, то переймаючи, то змушуючи її веселково іскритись у спалахах його уяви, то окрилюючи її парадоксами. Похвала шалові поступово піднеслася до філософії, а Філософія поюнішала і, охоплена дикою музикою Насолоди, сама, наче вакханка[23] в заплямованих вином шатах і в плющевому вінку, кинулася в несамовитий танець пагорбами життя, беручи на кпини тверезість вайлуватого Сілена[24]. Факти розбігались перед нею, мов сполохані лісові звірята. Її голі ступні топтали величезний камінь чавильні, на якому сидів мудрий Омар[25], і сік винограду, бурлячи, здіймався хвилями пурпурових бульбашок довкіл її білих ніг і стікав червоним шумовинням по спадистих чорних стінках кадовба.
Це була блискуча імпровізація. Лорд Генрі відчував, що Доріан Ґрей не зводить з нього очей, і усвідомлення того, що серед присутніх є душа, яку він прагне заполонити, наснажувало його дотепністю і забарвлювало йому уяву. Осяйні образи яскравої фантазії геть відмітали вимоги розуму. Мимохіть піддаючись цим чарам, слухачі забували себе і радо йшли на клич його фантазії. Доріан Ґрей і на мить не зводив з нього пильного погляду, сидячи, мов заворожений, і тільки усмішка раз по раз вигравала йому на устах, а в потемнілих очах захоплення змінювалося задумою.
Нарешті Дійсність в костюмі нашої доби ввійшла до кімнати в особі служника, котрий доповів герцогині, що її екіпаж подано. Леді з жартівливим розпачем сплеснула в долоні:
— Як прикро! Я мушу йти! Треба ще забрати чоловіка в клубі і разом з ним поїхати на якісь противнющі збори, де він має головувати. Якщо я спізнюся, він неодмінно розшаленіє, а в цьому капелюшку я не можу допускати сцен: він надто крихкий — гостре слово може його погубити. Ні, ні, я мушу йти, люба Еґато. До побачення, лорде Генрі, я захоплена вами, хоч ваші думки й дуже нездорові. Я рішуче не знаю, що й сказати про ваші погляди. Неодмінно заїжджайте деколи до нас на обід. Може, у вівторок? Ви вільні у вівторок?
— Для вас, герцогине, я завжди вільний, — з уклоном промовив лорд Генрі.
— О, це й дуже гарно, але й дуже кепсько з вашого боку! — скрикнула герцогиня. — Отже, майте на увазі: ми вас чекатимем.
З цими словами вона велично випливла з кімнати, а за нею леді Еґата й інші дами.
Коли лорд Генрі знову сів, містер Ерскін підійшов до нього і примостився поруч, поклавши руку юнакові на плече.
— Ви розмовляєте так, що куди там тим книжкам! — сказав він. — А чому б вам не написати від себе книжку?
23
Вакханки у грецькій міфології — це німфи, що супроводили у мандрах Діоніса (одного з найулюбленіших грецьких богів, опікуна рослинності та виноробства, званого ще Вакхом).
24
Сілен — вихователь, опікун і товариш Діоніса, вигляд мав веселого дідка з міхом вина в руках; він вважався батьком багатьох інших лісових божеств-сіленів.