— Я занадто люблю читати книжки, містере Ерскін, щоб іще морочитись їх писати. Певна річ, я б не проти написати роман, такий пишний, як перський килим, і так само фантастичний. Але у нас в Англії публіка цікавиться лише газетами, букварями й енциклопедіями. З усіх народів світу англійці найменше знаються на красі літератури.
— Боюся, що ви маєте слушність, — погодився містер Ерскін. — Я й сам свого часу мав намір стати письменником, хоча давно вже скинувся цієї думки… А зараз, мій юний друже, коли дозволите мені так вас називати, чи можу я запитати — ви серйозно все це говорили за полуденком?
— Я вже зовсім забув, про що говорив, — посміхнувся лорд Генрі. — Мабуть, якісь дурниці?
— Так, і дуже небезпечні. Я без жарту гадаю, що ваш вплив вельми загрозливий, і коли що станеться з нашою доброю герцогинею, ми вважатимем вас за головного винуватця… Але мені було б цікаво побалакати з вами про життя — знаєте, моє покоління таке нудне! Коли-небудь, як Лондон обридне вам, завітайте до мене в Тредлі. Там за чаркою чудового бургундського — на щастя, його в мене ще досить, — ви виклали б мені свою філософію насолоди.
— З великим задоволенням! Вважатиму за честь побувати в Тредлі, де такий надзвичайний господар і така надзвичайна книгозбірня.
— Ви прикрасите її своєю присутністю, — з ґречним уклоном відповів літній добродій. — Ну, а тепер я мушу попрощатися з вашою милою тітонькою. Мені пора в «Атенеум»[26]. Це година, коли ми зазвичай там куняємо.
— Всі ви, містере Ерскін?
— Так, усі сорок чоловік у сорока кріслах. Таким чином ми готуємось стати Англійською літературною академією.
Лорд Генрі, сміючись, підвівся.
— А я піду до Гайд-парку.
У дверях до його руки торкнувся Доріан Ґрей.
— Дозвольте й мені піти з вами, — пробурмотів він.
— Але ж ви, здається, обіцяли зайти до Безіла Голворда?
— Я радше пішов би з вами. Мені навіть потрібно з вами піти! Дозвольте мені! І ви обіцяєте увесь час розмовляти зі мною? Ваша мова така чарівна, як ні в кого.
— Ой, я вже сьогодні так набалакався, — посміхнувшись, заперечив лорд Генрі. — Зараз мені хочеться хіба що дивитись на життя. Коли це вас цікавить — ходімо, поспостерігаємо разом.
Розділ IV
Одного дня місяцем пізніше Доріан Ґрей сидів у розкішному кріслі в маленькій бібліотеці будинку лорда Генрі в Мейфері[27]. Це була по-своєму дуже гарна кімната, облицьована високими дубовими панелями кольору оливи, з кремовим фризом, з ліпним оздобленням стелі. Підлогу покривала цеглиста повстина, на якій там і сям розстелено було шовкові перські килимки з довгими торочками. На столику з атласного дерева стояла статуетка роботи Клодіона[28], а обік неї лежав примірник «Les Cent NouveIIes»[29] в оправі Кловіса Ева. Книжка ця колись належала самій Марґариті Валуа, і палітурки її були поцятковані золотими стокротками, що їх королева обрала собі за емблему. На каміні красувалося кілька блакитних порцелянових ваз із барвистими тюльпанами. Крізь вікно, густо похрещене свинцевим переплетінням, ллялося рожеве світло літнього лондонського полудня.
Лорд Генрі ще не повернувся. Він, як завжди, спізнювався, виходячи з принципу, що пунктуальність — це крадій часу. Отож юний гість був трохи насуплений, коли знічев’я гортав розкішне ілюстроване видання «Манон Леско»[30], взяте в одній з книжкових шаф. Монотонне цокання годинника в стилі Луї XIV[31] дратувало його, і він уже раз чи два поривався піти.
Нарешті зокола почулась чиясь хода, і двері відчинилися.
— Як ви пізно, Гаррі! — буркнув юнак.
— На жаль, це не Гаррі, містере Ґрей, — відповів чийсь високий лункий голос.
Сквапно озирнувшись, Доріан скочив на ноги.
— Перепрошую! Я думав…
— Ви думали, що це мій чоловік, а це лише його дружина! Дозвольте познайомитися з вами. Я вже знаю вас дуже добре з фотокарток. Мій чоловік має їх чи не сімнадцять!
— Справді, сімнадцять, леді Генрі?
— Ну, то, може, й вісімнадцять. І, крім того, раз я бачила вас удвох із ним в опері.
Говорячи це, вона нервово усміхалась і пильно дивилася на нього своїми рухливими й голубими, наче незабудки, очима. Чудна це була жінка — її вбрання завше мало такий вигляд, немов його кроїли в нестямі, а одягали в бурю. Леді Воттон вічно була в когось закохана, а що її пристрасть ніколи не мала взаємності, то всі ілюзії зберігалися при ній. Вона претендувала на мальовничість, а спромоглася лише на неохайність. Ім’я її було Вікторія, і вона страх як ревно любила ходити до церкви.
— Мабуть, на «Лоенґріні»[32], леді Генрі?
— Так, тоді саме ставили незрівнянного «Лоенґріна». Ваґнер мені над усіх подобається! Його музика така гучна, що можна весь час розмовляти і ніхто сторонній не почує. Це дуже зручно, правда ж, містере Ґрей?
Той самий шарпливий і нервовий сміх знову зірвався з її тонких уст, і вона почала крутити в руках довгий черепаховий ножик, що ним ріжуть папір.
Доріан посміхнувся і струснув головою.
— Даруйте, леді Генрі, але я іншої думки про це. Я ніколи не розмовляю під музику, принаймні під гарну музику. Ну, а погану музику, звісно, варто заглушити розмовою.
— A-а, це думка Гаррі, чи не так, містере Ґрей? Я завжди чую думки свого чоловіка від його друзів. Лише в такий спосіб я й можу про них дізнатися… Та не думайте, що я не люблю музики. Гарною музикою я захоплююсь, але вона мене лякає — через неї стаєш занадто романтичною. І я просто обожнюю піаністів — іноді аж двох одразу, як каже Гаррі. Сама не знаю, чому це так. Чи не тому, що вони чужинці? Адже правда, вони всі чужинці? Навіть ті, що народилися в Англії, згодом стають чужинцями. Хіба ж не правда? Це дуже розумно з їхнього боку і створює добру репутацію їхньому мистецтву, робить його цілком космополітичним, чи не так? Ви, містере Ґрей, здається, ніколи не бували у мене на званих вечорах? Ви повинні прийти. Я не можу дозволити собі такої розкоші, як орхідеї, але на чужинців коштів не шкодую — завдяки їм вітальня стає така мальовнича!.. А ось і Гаррі! Гаррі, я зайшла про щось тебе спитати — забула, про що саме, — і застала тут містера Ґрея. Ми з ним так приємно побалакали про музику! Наші думки абсолютно співпали… Ні, ні, не те — здається, зовсім розійшлись. Але він дуже приємний співрозмовник. Я така рада, що познайомилася з ним.
— Я в захваті, моя люба, просто в захваті, — сказав лорд Генрі, з веселим усміхом дивлячись на них обох і зводячи темні зігнуті брови. — Даруйте, що примусив вас чекати, Доріане. На Вордор-стріті я нагледів шматок старовинної парчі, і довелося години дві за нього торгуватись. Нині люди знають ціну всього, хоч і не мають поняття про справжню цінність.
— На жаль, мені треба йти! — вигукнула леді Генрі, порушуючи ніякову мовчанку раптовим недоречним смішком. — Я обіцяла герцогині поїхати з нею на прогулянку. До побачення, містере Ґрей. До побачення, Гаррі. Ти, мабуть, вдома не обідатимеш? Я також. Може, перестрінемось у леді Торнбері.
— Напевне, моя мила, — відповів їй чоловік, причиняючи за нею двері.
Коли вона з виглядом райської пташки, що перебула цілу ніч під дощем, випурхнула з кімнати, лишивши по собі легкі пахощі жасмину, лорд Генрі запалив цигарку і плюхнувся на канапу.
— Ніколи, Доріане, не одружуйтеся з жінкою, що має біляве волосся, — промовив він, кілька разів затягнувшись.
— Чому, Гаррі?
— Вони надміру сентиментальні.
— А мені подобаються сентиментальні люди.
— І взагалі не одружуйтесь, Доріане. Чоловіки одружуються з нудьги, жінки з цікавості; тих і тих чекає розчарування.
— Та я й не збираюсь одружуватись, Гаррі. Я занадто закоханий. Це теж один з ваших афоризмів. Я втілюю його в життя, як роблю тепер з усім, що ви кажете.
— У кого ж ви закохані? — запитав лорд Генрі після короткої паузи.
— В одну актрису, — зашарівшись, відповів Доріан Ґрей.
26
«Атенеум» — лондонський клуб, назва якого походить від однойменного храму в Афінах на честь богині мудрості й знань Афіни (по-грецькому вимовлялось «Атена»). У цьому храмі збирались письменники й виголошували свої твори.
28
Клодіон (Клод Мішель, 1758 — 1814) — французький скульптор, що зажив слави невеликими теракотовими (тобто виготовленими з випаленої глини) статуетками.
29
«Les Cent NouveIIes» («Сто новел») — можливо, тут згадується виданий у Франції переклад «Декамерона» Джованні Боккаччо — цим твором захоплювалась королева Наваррська Марґарита Валуа (1492 — 1549), яка й собі створила щось аналогічне французькою мовою — збірник, названий у другому виданні 1558 p. «Heptameron 6es NouveIIes» («Семиденник новел»).
31
Луї XIV (1658—1715) — французький король. Для стилю його часів характерні надмірності в пишнотах та оздобах.