Лорд Генрі знизав плечима.
— Дебют доволі банальний.
— Ви б так не сказали, побачивши її, Гаррі.
— Хто ж вона така?
— Її звуть Сібіл Вейн.
— Ніколи не чув про таку.
— І ніхто ще не чув. Проте колись почують. Вона — геній.
— Любий хлопчику, жінка не може бути генієм. Жіноцтво — декоративна стать. Вони ніколи не мають чого сказати світові, але кажуть, і то чарівно. Жінки уособлюють торжество матерії над розумом, так само як чоловіки — торжество розуму над мораллю.
— Гаррі, як ви можете!
— Любий мій Доріане, це щира правда. Якраз тепер я студіюю жіноцтво, отож знаю напевно. Мушу зауважити, що це предмет не такий важкий, як здавалося б. Я виявив, що жінки переважно поділяються на дві категорії: звичайні і підмальовані. Звичайні — дуже корисні. Якщо треба набути доброї репутації, досить лише запросити таку жінку повечеряти з вами. Друга категорія жінок — дуже чарівні. Але вони припускаються однієї помилки: підмальовують себе лише для того, щоб здаватися молодшими. Колись наші бабусі підмальовувались, щоб іскритися дотепністю в розмові — rouge et esprit[33] ішли тоді рука в руку. Тепер те все минулося. Доки жінка виглядає на десять років молодшою за свою доньку, вона повністю вдоволена. Що ж до словесної вправності, то на весь Лондон є лише п’ятеро путніх співрозмовниць-жінок, та й то дві з них не для пристойного товариства… Ну, та нехай… краще розкажіть мені про свою генійку. Коли ви познайомилися з нею?
— О, Гаррі, ваші погляди жахають мене.
— То дарма. Отже, давно ви з нею знайомі?
— Тижнів зо три.
— І де ж ви побачили її вперше?
— Зараз розповім; тільки ви не повинні мене розохочувати, Гаррі! Зрештою, якби я не познайомився з вами, цього ніколи б не сталося. Це ж ви розбудили в мені шалене бажання дізнатись усе про життя. Відтоді, як ми познайомились, кожна жилка стала тріпотіти в мені… Прогулюючись у Гайд-парку чи на Пікаділлі, я пожадливо вдивлявся в кожну зустрічну людину і намагався вгадати, чим вона живе. Дехто приваблював мене, інші сповнювали жахом. Немов якусь витончену отруту було розлито в повітрі… Я палко жадав гострих вражень… І ось якось надвечір, десь так близько сьомої години, я подався на пошуки якихось пригод. Я відчував, що цей наш сірий страхітливий Лондон з його міріадами людей, з його — як то ви казали — ницими грішниками й пишними гріхами, дещо припас і для мене. Тисячі речей ввижалися мені. Вже саме передчуття небезпеки проймало захватом. Я пам’ятав ваші слова з того чудового вечора, коли ми вперше разом обідали, що справжній сенс життя полягає в шуканні краси. Сам не знаючи, чого сподіваюся, я вийшов з дому і подався в напрямку до Іст-Енду. Там я невдовзі заблукав у лабіринті занехаяних вуличок і похмурих бульварів без жодної травинки. Було, мабуть, пів на дев’яту, коли я минав якийсь жалюгідний театрик з величезними газовими ріжками й ляпуватими афішами біля дверей. При вході стояв бридкий єврейчик у цілковито чудернацькій камізельці і курив смердючу сигару. Волосся в нього було масне й кучеряве, а на брудній сорочці виблискував величезний діамант. «Чи не зволите ложу, мілорде?» — звернувся він до мене і догідливо скинув капелюха. Цей курдупель був дуже кумедний. Ви, звичайно, сміятиметесь, але я таки ввійшов і заплатив цілу гінею за ложу біля сцени, хоча й досі не можу збагнути, чого я так зробив. Але ж якби не це, любий Гаррі, якби не це — я пропустив би найчудовіший роман свого життя! Ви смієтесь? Це просто не по-товариському, Гаррі…
— Я не сміюсь, Доріане, а якщо й сміюся, то не з вас. Але вам не слід казати «найчудовіший роман свого життя» — радше скажіть: «перший роман». У вас завжди будуть закохуватись, і ви завжди будете закохані в кохання. Grande passion[34] — привілей тих, що живуть у неробстві. Це єдине пуття з непрацюючих класів. Не журіться, у майбутньому ви матимете ще багато гострих відчуттів! А це лише початок.
— Ви гадаєте, що мої почуття аж такі поверхові? — обурився Доріан.
— Якраз навпаки: я гадаю, що аж такі глибокі!
— Тобто як?
— Любий мій хлопчику, справді поверхові почуття в тих людей, які лише раз у житті кохають. Те, що вони називають постійністю і відданістю, — це просто летаргія звички або ж брак уяви. Вірність для емоційного життя — те саме, що незмінність і послідовність у житті інтелекту, — тобто це просто визнання своєї неспроможності, та й годі. Вірність! Колись я зацікавлюся нею ближче. У вірності є жадібність власника. Багато речей ми відкинули б, якби не боялися, що інші їх підберуть… Але не перебиватиму вас. Розповідайте далі.
— Отже, я опинився в поганенькій тісній ложі, а просто переді мною красувалася абияк розмальована завіса. Визирнувши з-за куртини, я почав оглядати залу. І стіни її, і стеля були оздоблені з кричущим несмаком, де не кинь — купідони й роги достатку, немов на дешевому весільному торті. На гальорці й у задніх рядах партеру публіки було вщерть, а перші два ряди обшарпаних крісел були порожні, та й на тих місцях, які вони, мабуть, вважають за бельетаж, ледве чи була хоч одна душа. Між рядів ходили жінки, продавали апельсини та імбирне пиво, і вся зала немилосердно лускала горіхи.
— Достоту, як у театрі Шекспірових часів!
— Так, щось подібне, і це справляло вельми гнітюче враження. Я вже подумував, чи не вибратися звідтіля, коли це погляд мій упав на афішу. І, як би ви гадали, Гаррі, що за п’єсу вони ставили?
— Певно, щось на кшталт «Марка-дурка» чи «Німого й невинного». Наші діди полюбляли такі п’єси. Що довше я живу, то більше переконуюсь: що було добре для наших дідів, те для нас уже нездале. У мистецтві, як і в політиці, les grandperes ont toujours tort[35].
— Ця п’єса, Гаррі, і для нас достатньо здала. Це «Ромео і Джульєтта». Правду кажучи, мене аж пересмикнуло від самої думки побачити Шекспіра в такій глухій дірі. Але все ж я відчув деяке зацікавлення; в усякому разі вирішив дочекатися першої дії. Жахливий оркестр під орудою молодого єврея, що сидів за деренчливим піаніно, мало не примусив мене втекти, та ось нарешті завіса піднялась і почалася вистава. Ромео грав тілистий літній добродій з наведеними паленим корком бровами і хрипким трагічним голосом. Ледве чи кращий був і Меркуціо. Його роль виконував якийсь комік з фарсовими вибриками власної руки, котрий явно звик бути запанібрата з гальоркою. Обидва ці актори й декорації — усе це було таке гротескне, що нагадувало радше ярмарковий балаган. Але Джульєтта!.. Гаррі, уявіть собі сімнадцятирічну дівчину, з ніжним, наче квітка, обличчям, з голівкою грекині, з вінком темно-каштанових кіс. Очі її — наче бузкові плеса пристрасті, а вуста — пелюстки троянди… Вперше в житті я побачив таку чарівну вроду! Якось ви сказали, що пафос полишає вас байдужим, але краса — і тільки краса — може у вас викликати сльози. От і я кажу вам, Гаррі: я ледве міг її розгледіти крізь поволоку сліз, які туманили мені зір. А її голос! Я зроду не чув такого! Спочатку дуже тихий, з глибокими лагідними нотками, що, здавалося, просто самі западають у вухо. Потім він посилився і зазвучав неначе флейта або далекий гобой. У сцені в саду цей голос забринів усім тим трепетним екстазом, який ми чуємо в досвітньому співі соловейка.
Моментами в ньому чулася шалена пристрасть скрипки… Ви знаєте, як може зворушувати голос! Ваш голос і голос Сібіл Вейн — їх мені повік не забути! Варто мені заплющити очі, і я чую ваші голоси — кожен з них каже щось одмінне, і я не знаю, котрого слухатись. Як же я міг не закохатись у неї? Гаррі, я кохаю її! Вона для мене все. Щовечора я бачу її на сцені. Сьогодні вона — Розалінда[36], завтра — Імоджена[37]. Я бачив, як вона вмирала в мороці італійського склепу, випивши цілунком отруту з уст коханого. Я стежив, як вона блукала в Арденському лісі, переодягнена чарівним юнаком, — у короткому камізелі, рейтузах і чепурненькій шапочці. Причинна, вона приходила[38] до короля-злочинця і давала йому рути й гірких трав. Була вона й безневинною Дездемоною, і чорні руки ревнощів душили її тонку, як очеретина, шийку. Я бачив її в різних віках і різних убраннях. Звичайні жінки ніколи не розпалюють уяви. Вони обмежені своєю добою. Ніяким чудесам несила змінити їх. Душі їхні пізнаєш так само легко, як і їхні капелюшки, — жодних зусиль на те не треба. В них нема ніякої таємниці. Вранці вони прогулюються верхи в Гайд-парку, а пополудні плещуть язиками за чаєм. У них стандартні усмішки і модні манери. Вони геть в усьому зрозумілі. Але актриса!.. О, актриса — це щось зовсім інше. Чого ви, Гаррі, не сказали мені, що з усіх жінок варто кохати тільки актрис?
36
Розалінда — персонаж із комедії В. Шекспіра «Як вам це подобається», дія якої відбувається переважно в Арденському лісі на північному сході Франції — саме тут знаходить притулок Розалінда, перевдягнена на юнака.