— Не кажи так, Гаррі. Образ Доріана Ґрея запанував наді мною на все життя. Ти не можеш відчути того, що я відчуваю, — ти занадто мінливий.
— Е, любий Безіле, якраз через це я й можу тебе зрозуміти! Ті, що зберігають вірність у любові, знають лише тривіальний її бік; невірні — ось хто пізнає любовні трагедії.
Діставши сірника з витонченої срібної коробки, лорд Генрі запалив цигарку. Вигляд при цьому він мав такий, ніби в його фразі вмістилася мало не вся життєва мудрість.
Між зеленим, наче лакованим листям плюща з цвірінькотом шерхотіли горобці. Сірі тіні від хмар, мов ластівки, одна за одною пропливали по траві… Як гарно було в садку! І які заманливі були почуття інших людей! Куди більш захопливі, ніж їхні думки, — здавалося лордові Генрі. — Власна душа і пристрасть твоїх друзів — ось що найпривабливіше у житті. Він малював собі з потайною втіхою той нудний полуденок, який пропустив, залишаючись у Безіл а Голворда. Там, у своєї тітки, він неодмінно здибав би лорда Ґудбоді, і всі розмови точилися б навколо потреби дешевих їдалень та зразкових нічліжних будинків… Кожна верства полюбляє проповідувати важливість чеснот, непотрібних їй самій. Багаті охоче розводяться про значення ощадності, а нероби велемовно обстоюють гідність праці. Як чудово, що він уник цієї бридоти!
Коли він подумав про свою тітку, щось ніби спливло йому на гадку. Він обернувся до Голворда:
— Любий мій, я оце пригадав…
— Що пригадав, Гаррі?
— Де я чув ім’я Доріана Ґрея.
— А де саме? — запитав художник, злегка спохмурнівши.
— Ну, не дивись так сердито, Безіле. Це було в моєї тітоньки, леді Еґати. Вона розповідала мені, що знайшла пречудового юнака, котрий обіцявся допомагати їй у благодійництві в Іст-Енді[8], і що звуть його — Доріан Ґрей. Щоправда, вона ані півсловом не натякнула на його вроду. Жінки, в усякому разі жінки лагідної вдачі, не вміють оцінити привабливу зовнішність. Вона сказала, що він дуже серйозний і що в нього прегарна душа.
Я зразу уявив собі такого добродія в окулярах, з прилизаним волоссям і таранкуватою парсуною, як він важко ступає дебелими ногами… Шкода, що я тоді не знав про вашу дружбу.
— А я дуже радий, що ти не знав цього, Гаррі.
— Чому ж?
— Я не хочу, щоб ти зустрівся з ним.
— Не хочеш, щоб я зустрівся з ним?
— Ні, не хочу.
Служник, з’явившись тієї миті в садку, доповів:
— Містер Доріан Ґрей у студії, сер.
— Тепер тобі хоч-не-хоч доведеться познайомити нас, — засміявся лорд Генрі.
Голворд обернувся до служника, що стояв, мружачись від сонця.
— Попросіть містера Ґрея зачекати, Паркере. Я буду за кілька хвилин.
Служник уклонивсь і пішов. Тоді художник перевів погляд на лорда Генрі.
— Доріан Ґрей — мій найдорожчий друг. Твоя тітонька мала цілковиту рацію — душа в нього чиста й прекрасна. Не зіпсуй його, Гаррі. Не намагайся впливати на нього. Твій вплив мав би згубні наслідки. Світ широкий, і в ньому багато чарівних людей. Тож не забирай від мене цієї єдиної людини, що надає приваби моєму мистецтву. Моє майбутнє як митця залежить від нього. Пам’ятай, Гаррі, я покладаюся на тебе.
Він говорив дуже повільно, слова пробивались немовби проти його волі.
— Що за дурниці ти торочиш! — з усміхом урвав Голворда лорд Генрі і, взявши його під руку, трохи не силою повів до будинку.
Розділ II
Увійшовши, вони побачили Доріана Ґрея. Він сидів за роялем, спиною до них, і гортав сторінки «Лісових сцен» Шумана.
— Що за розкіш! — вигукнув Доріан. — Ви мусите позичити мені ці ноти, я хочу їх вивчити!
— Це цілком залежить від того, як ви сьогодні будете позувати, Доріане.
— Ой, як мені воно обридло! Я вже й портретові своєму не радий, — з вередливою міною відповів юнак, повертаючись на дзиґлику. Завваживши незнайомця, він схопився на ноги і злегка залився рум’янцем. — Перепрошую, Безіле, я не знав, що ви не самі.
— Знайомтесь, Доріане, — це лорд Генрі Воттон, мій давній друг ще з Оксфорда. Я щойно розповідав йому, як ви чудово позуєте, а ваше буркотіння все зіпсувало.
— Але не зіпсувало мого задоволення від зустрічі з вами, містере Ґрей, — сказав лорд Генрі, виступивши наперед і простягаючи Доріанові руку. — Я багато чув про вас від моєї тітоньки. Ви — її улюбленець і, боюся, одна з її жертв.
— Я тепер у чорному списку леді Еґати, — промовив Доріан, прибравши вигляд жартівливої покути. — Я обіцяв минулого вівторка поїхати з нею на концерт до одного вайтчепельського клубу і забув про це. Ми збиралися там грати в чотири руки — здається, аж цілих три дуети… Тепер не знаю, що вона й скаже мені. Я вже й заходити до неї боюся.
— Нічого, я вас помирю. Вона вельми до вас прихильна. А що вас не було на концерті — не думаю, щоб це мало аж таке значення. Публіка, певно, вважала, що грав дует. Коли тітонька Еґата сідає за рояль, вона зчиняє подвійний гамір.
— їй було б дуже прикро почути таку думку про себе, та й мені не дуже приємно, — засміявся Доріан.
Лорд Генрі подивився на нього. Так, безперечно, цей юнак — з ніжними обрисами яскраво-червоних уст, ясними блакитними очима й злотистими кучерями — був надзвичайно вродливий і в обличчі мав щось таке, що одразу викликало довіру. З нього промовляла вся щирість юності, вся чистота юнацького запалу. Бачилось — життєвий бруд ще не позначйв його своїм тавром. Тож не дивно, що Безіл обожнював Доріана!
— Ви занадто чарівні, щоб займатися благодійністю, містере Ґрей, занадто чарівні.
Лорд Генрі вмостився на дивані й розкрив портсигар.
Художник тим часом заклопотано змішував фарби і готував пензлі. Почувши останнє зауваження лорда Генрі, він глянув на нього, хвильку повагався, а тоді сказав:
— Гаррі, я хотів би сьогодні закінчити портрет… Ти не образишся, коли я попрошу тебе піти?
Лорд Генрі усміхнено подивився на Доріана Ґрея.
— Піти мені, містере Ґрей?
— О ні, будь ласка, залишіться, лорде Генрі. Я бачу, Безіл сьогодні знов не в гуморі, а я не можу терпіти, коли він такий. Крім того, мені б хотілося, щоб ви пояснили, чому я не повинен займатися благодійністю.
— Не знаю, чи варто це пояснювати, містере Ґрей. Це така нудотна матерія, що про неї треба було б говорити серйозно… Тая, звісно, вже не піду, коли ви просите. Ти ж не заперечуватимеш, Безіле? Адже ти сам казав мені, що любиш, коли той, хто позує, має з ким погомоніти на сеансі.
Ґолворд закусив губу.
— Якщо Доріан бажає, ти, звісно, повинен залишитись. Доріанові примхи — закон для всіх, окрім нього самого.
Лорд Генрі взяв капелюха й рукавички.
— Хоч ти й дуже наполягаєш, Безіле, але, на жаль, я таки мушу йти. У мене призначено зустріч з одним чоловіком у ресторані «Орлеане». До побачення, містере Ґрей. При нагоді завітайте до мене на Керзон-стріт.
О п’ятій годині я майже завжди вдома. Тільки сповістіть завчасу — я шкодував би, якби ми розминулись.
— Безіле! — скрикнув Доріан Ґрей. — Якщо лорд Генрі Воттон піде, я також піду. За роботою ви ніколи й уст не розтуляєте, а мені жах як набридає стояти
І увесь час мило посміхатися! Попросіть його залишитись — я так хочу!
— Зостанься, Генрі! Зроби таку ласку й Доріанові, і мені, — сказав Голворд, зосереджено дивлячись на картину. — Доріан каже правду — я ніколи сам не говорю, працюючи, і не слухаю, що кажуть інші, а це, мабуть, страшенно докучливо моїм бідолашним натурникам. Я прошу тебе, зостанься.
— А як же з тією особою, що чекає на мене в ресторані?
Художник засміявся:
— Не думаю, що це аж так важливо. Сідай, Гаррі. Ну, а тепер, Доріане, станьте на поміст і не дуже ворушіться. І не звертайте ніякої уваги на те, що говоритиме лорд Генрі. Він має вкрай поганий вплив на всіх своїх друзів, за винятком хіба що мене.
Доріан Ґрей з виглядом юного грецького мученика ступив на підвищення, зобразивши невдоволену гримасу до лорда Генрі, котрий явно йому сподобався. Він був такий несхожий на Безіла! Між ними двома — разючий контраст. І голос у лорда Генрі звучав так приємно!..