Трохи згодом Доріан Ґрей звернувся до нього:
— Ви справді маєте вкрай поганий вплив? Аж настільки поганий, як каже Безіл?
— Доброго впливу взагалі не існує, містере Ґрей. Будь-який вплив неморальний — неморальний з наукового погляду.
— Чому це?
— Тому що впливати на когось — означає віддавати комусь власну душу. Людина починає думати не своїми думками, палати не власними пристрастями. І чесноти вона переймає від інших, і гріхи — коли припустити, що є така річ, як гріх, — запозичує. Людина перетворюється на відлуння чужої музики, на актора, що грає не для нього написану роль. Мета життя — розвиток власного «я». Повністю реалізувати своє єство — ось для чого існує кожен з нас. Але в наш час люди стали боятися самих себе. Вони забули найвищий з усіх обов’язків — обов’язок перед самим собою. Звичайно, вони доброчинні. Вони годують зголоднілих і одягають жебраків, але їхні власні душі голодні й голі. Мужність покинула нас. А можливо, ми ніколи і не мали її. Страх перед суспільством, яке є основою моралі, страх перед Богом, який є таїною релігії, — ось що владарює нами. А проте…
— Доріане, будьте слухняним хлопчиком, поверніть голову трошки праворуч, — сказав художник. Поринувши в роботу, він усвідомлював тільки те, що ніколи раніш не бачив такого виразу в юнака на обличчі.
— А проте, — низьким мелодійним голосом вів далі лорд Генрі з граційними жестами, притаманними йому ще з Ітона[9], — я певен, що якби кожна людина могла жити повноцінним життям, даючи волю кожному почуттю, вираз кожній думці і втілюючи кожну мрію, — тоді, я певен, світ відчув би такий свіжий і дужий порив радості, що ми забули б усі хвороби середньовіччя і повернулись би до еллінського ідеалу[10], а можливо, й до чогось іще кращого, ще багатшого. Але й найхоробріший із нас боїться самого себе. Самозаперечення, цей трагічний пережиток дикунських збочень, і досі калічить нам життя. Ми покарані за свою жертовність. Кожен імпульс, який ми намагаємось притлумити, нависає над розумом і труїть нас. А згрішивши, ми позбавляємося тяжіння до гріха, бо, чинячи гріх, людина тим самим очищується. Тоді залишаються тільки згадки про насолоду або розкоші каяття. Єдиний спосіб збутися спокуси — піддатись їй. А надумаєш опиратися спокусі — то душу томитиме потяг до того, що ви самі собі заборонили, ти знемагатимеш від бажань, що їх ваші ж потворні закони зробили розпусними й злочинними. Хтось сказав, що найбільші події світу відбуваються в людських мізках. І так само слушно, що й найбільші гріхи світу чиняться в людських мізках, і тільки там. Та й ви самі ж, містере Ґрей — і в світлому своєму отроцтві, і в рожевій юності, — не раз зазнавали пристрастей, що лякали вас, думок, що сповнювали вас жахом, мрій і сонних марень, сама лише згадка про які може спопелити вам щоки соромом…
— Зачекайте! Зачекайте! — затинаючись, пробелькотів Доріан Ґрей. — Ви приголомшили мене. Я не знаю, що сказати. Якась відповідь на ваші слова має бути, але я не можу знайти її. Не говоріть більше! Дайте мені подумати… Чи ні — краще, мабуть, не думати про це…
Хвилин з десять він стояв непорушно, з напіврозтуленими устами і незвичним блиском в очах. Він неясно усвідомлював, що в ньому збудилися зовсім нові думки й чуття. Але йому здавалось, що вони підіймаються з глибин його єства, а не принесені ззовні. Ті кількаро слів, що Безілів друг повів йому, — слів умисне парадоксальних, одначе сказаних безумовно просто так, випадково, — торкнулись якоїсь потайної струни, ніколи ще не займаної, і він відчував, як вона тріпотіла й вібрувала в ньому поривчастими поштовхами.
Так зворушувала й бентежила його музика. Однак вплив музики не такий виразний… Вона-бо творить у людині не новий світ, а радше новий хаос. А тут — слова! Самі слова! Але які моторошні! Які ясні, промовисті, жорстокі! Від них не втечеш. І до того ж — які в них невловні чари! Слова ці, здавалося, надають відчутної форми туманним маренням, і бринить у них своя музика, така ж солодка, як у віоли чи лютні. Самі слова! Та чи ж є що-небудь реальніше за слова?
То правда: в його ранній юності бувало таке, чого він не міг зрозуміти. Але зараз він зрозумів усе! Життя враз постало перед ним у вогненних барвах. Йому здалося, що він іде крізь полум’я… І чому він не відчував цього досі?
З ледь помітним усміхом лорд Генрі стежив за юнаком. Він добре знав, коли треба помовчати. Доріан збудив у ньому щиру зацікавленість, і він сам був вражений несподіваною дією своїх слів. Йому пригадалася книжка, що її він прочитав у шістнадцятирічному віці, — вона відкрила перед ним чимало невідомого раніше, і йому кортіло знати, чи й Доріан Ґрей переживає в цю мить щось подібне. Він пустив стрілу просто так, навмання. Невже вона влучила в ціль?.. Але ж який чарівний цей юнак!
Голворд працював натхненно, як завжди, сміливими мазками, з тією справжньою витонченістю й досконалістю, яка — в усякому разі в мистецтві — завжди є ознакою могутнього таланту. Він не завважив, що настала мовчанка.
— Безіле, я втомився стояти! — скрикнув раптом Доріан. — Я хочу вийти в сад. Тут така задуха!
— О, даруйте, друже мій! За роботою я забуваю про все… Але ви ніколи не позували так гарно. Ви навіть не поворухнулись! І я схопив той вираз, якого прагнув, — напівстулені уста і яскравість в очах… Не знаю, що Гаррі казав вам, але, безперечно, це він викликав у вас такий прегарний вираз. Він, певно, наговорив вам компліментів? Не беріть на віру його слів.
— Ні, ніяких компліментів мені він не говорив. Можливо, саме тому я й не вірю жодному його слову.
— Е ні, Доріане, ви добре знаєте, що повірили всім моїм словам, — заперечив лорд Генрі, мрійно дивлячись на нього своїми томливими очима. — Я, мабуть, теж вийду з вами в сад. Тут страшенно гаряче. Безіле, почастуй нас чимось холодненьким, бажано з полуничним соком…
— О, будь ласка, Гаррі. Подзвони лишень Паркерові, і я скажу йому, що подати. Я вийду в садок пізніше, бо ще маю докінчити задній план. Тільки не затримуй надто довго Доріана. У мене сьогодні так добре йде робота, як ніколи. Цей портрет має бути моїм шедевром. Та вже й тепер це шедевр.
Лорд Генрі вийшов у садок і побачив, як Доріан Ґрей, зануривши лице в прохолодне гроно бузкового цвіту, спрагло, наче вино, пив його аромат. Він підійшов до нього впритул і поклав руку йому на плече.
— Оце те, що треба, — упівголоса мовив лорд Генрі. — Бо ніщо не лікує душу так, як відчуття, і ніщо не лікує так відчуттів, як душа.
Юнак здригнувся і відступив. Він стояв простоволосий, листя розкуйовдило йому непокірні кучері й сплутало їх злотисті пасма. Очі в нього були перелякані — як у людини, зненацька розбудженої. Тонко виточені ніздрі тремтіли, якийсь прихований неспокій пробивався в трепеті ясно-червоних його уст.
— Так, — провадив далі лорд Генрі, — це велика таїна життя — лікувати душу відчуттями, а відчуття — душею. Ви надзвичайна людина, містере Ґрей. Ви знаєте більше, ніж вам здається, але менше, ніж хотіли б знати.
Доріан Ґрей спохмурнів і одвернув голову. Він не міг не вподобати цього високого стрункого молодика, що стояв поруч. Це романтичне смагляве обличчя і стомлений вигляд збуджували цікавість. Було щось несказанно-принадне в його низькому млосному голосі. Навіть ці руки — прохолодні, білі й ніжні, мов квіти, — мали своєрідні чари. На звук його голосу вони мелодійно рухались і, здавалося, теж промовляли щось по-своєму. Доріан відчував острах перед ним і соромився цього остраху. Чом це хтось сторонній мав відкрити йому його ж власну душу? Він знав Безіла Голворда вже не один місяць, але їхня приязнь зовсім не змінювала його. І ось раптом з’являється людина, що їй немовби судилося розкрити перед ним життєві таємниці… А втім, чого тут боятись? Він же не школяр чи дівчисько! Це смішно — лякатись.
— Сядьмо в затінку, — запропонував лорд Генрі. — ІІаркер уже приніс напої… Якщо ви будете довго на сонці, то зіпсуєте собі шкіру, і Безіл ніколи більше не захоче вас малювати. Засмага вам не пасуватиме.
— Та яке це має значення? — засміявся Доріан Ґрей, сідаючи на лавку в кінці саду.
10
Еллінський ідеал — ідеться про те, щоб духовну скутість і аскетизм середньовічного мистецтва й літератури заступити проявами реального людського буття, як то було в добу еллінізму (III ст. до н. е. — І ст. н. е.).