— Для вас це надзвичайно важливо, містере Ґрей.
— Але чому?
— Та тому, що перед вами чудова юність, а юність — єдина річ у світі, яку варто мати!
— Я не відчуваю цього, лорде Генрі.
— Авжеж, ви не відчуваєте цього зараз. А коли до вас прийде старість, коли ваше обличчя змарніє і вкриється зморшками, коли думки зорють вам чоло борознами, а пристрасті своїм згубним вогнем висушать ваші уста, ви з жахом це відчуєте. Тепер куди б ви не пішли, ваш вигляд чарує всіх. Та хіба завжди так буде? У вас на диво прегарне обличчя, містере Ґрей. Не хмурте брів, — справді прегарне! А Краса — це прояв Генія, вона навіть вища за Генія, і то настільки, що це не потребує пояснення. Краса — одна з найбільших істин світу, як сонячне світло, як весняна пора, як відбиття в темних водах тої срібної шкаралущі, яку ми звемо місяцем. Краса — річ безсумнівна. їй дано божественне право на владарювання. Вона робить принцами тих, хто її має. Ви посміхаєтесь? О, коли ви її втратите, ви не будете посміхатись!.. Іноді кажуть, що Краса — це просто тлін. Може, й так. Але, в усякому разі, вона не така тлінна, як Думка. Для мене Краса є дивом з див. Лише поверхові люди не можуть судити за зовнішністю. Справжня таїна життя — у видимім, а не в тім, що невидиме… Так, містере Ґрей, боги щедрі до вас. Але що вони дають, те скоро й забирають. Перед вами лише кілька років життя справжнього, багатющого, розмаїтого! А коли мине ваша юність, а з нею і врода, — тоді ви раптом відкриєте, що час перемог промайнув, і надалі доведеться вдовольнятися перемогами настільки мізерними, що порівняно з минулим вони здаватимуться вам гіркішими, ніж поразки. Кожен місяць наближає вас до того жахливого майбутнього. Час — ревнивий, він зазіхає на ваші троянди й лілеї. Ваше лице пожовкне, щоки позападають, очі потьмяніють. Ви будете неймовірно страждати… О! Тож розкошуйте часом, допоки юні! Не легковажте золотою своєю порою, слухаючи занудних святош і вдосконалюючи безнадійних невдах, не кладіть своє життя заради неуків, нездар і нікчем, ідучи за хибними ідеями і нездоровими потягами нашої доби. Живіть своїм життям! Тим чудовим життям, що є у вас! Нічого не проминіть, шукайте всякчас нових вражень. І не бійтесь нічого. Новий гедонізм[11] — ось що потрібне нашому поколінню. Ви могли б стати його наочним символом. З такою зовнішністю — все у ваших руках! Але світ належить вам лише на короткий час… Я з першого погляду зрозумів, що ви зовсім несвідомі своєї сили й своїх можливостей. Багато чим ви вразили мене, і я відчув, що мушу допомогти вам пізнати самого себе. Я подумав, як це було б трагічно, коли б таке життя пропало намарно. Бо ж так швидко промайне ваша юність, так швидко!.. Звичайнісінькі лугові квіти в’януть, але розцвітають знову. Верболіз і наступного літа в червні ряхтітиме золотистим цвітом, як і тепер. За місяць ломиніс укриють пурпурові зорі, і рік у рік зелена сутінь його листя знов і знов іскрітиме цими пурпуровими зорями. А от наша молодість ніколи не повертається. Живчик радості, що у двадцять років гаряче пульсує в нас, поступово млявішає, тіло дряхліє, емоції блякнуть. Ми вироджуємось на бридких маріонеток з нав’язливими спогадами про ті пристрасті, що їх ми занадто боялись, і гострі спокуси, яким ми не наважувались піддатися. Юність, юність! У світі немає нічого, крім юності!
Доріан Ґрей зачудовано слухав, широко розплющивши очі. Бузкова гілка впала з його руки на гравій. Підлетіла волохата бджола, покружляла над гілкою, дзумкочучи, і взялася мандрувати по овальній китиці з одної зірочки на іншу. Він спостерігав за нею з тією несподіваною зацікавленістю, з якою ми іноді зосереджуємося на найбуденніших речах, коли нас страхає щось дуже важливе, або коли нас бентежать нові, неясні ще почуття, або коли якась моторошна думка несподівано облягає мозок і закликає здатись… За якусь хвилину бджола полетіла далі. Доріан бачив, як вона заповзала в барвисту трубку березки. Квітку немовби стрепенуло, і стебельце плавно колихнулось.
Раптом у дверях студії з’явився Голворд і рвучкими помахами руки покликав гостей до будинку. Лорд Генрі з Доріаном переглянулись і пересміхнулися.
— Я чекаю! — гукнув художник. — Заходьте. Освітлення зараз чудове! А напої можете забрати сюди.
Вони разом підвелись і рушили алейкою. Двійко зеленавих метеликів пролинуло повз них; на сливі, що росла край садка, заспівав дрізд.
— Ви ж раді нашому знайомству, містере Ґрей? — сказав лорд Генрі, дивлячись на юнака.
— Так, зараз я радий. Але чи завжди буде так?
— Завжди!.. Це бридке слово. Від нього мене проймає дрож. Воно так до вподоби жінкам. Вони псують будь-який роман, силкуючись, аби він розтягся на вічність… До того ж це слово беззмістовне. Між примхою та вічною пристрастю тільки й різниці, що примха триває трохи довше.
Коли вони повернулись у студію, Доріан Ґрей поклав руку на плече лорда Генрі.
— Якщо так, то хай наша дружба буде примхою, — упівголоса промовив він, спалахнувши від власної сміливості. Тоді ступив на поміст, прибираючи знову належної пози.
Лорд Генрі, відкинувшись у великому плетеному кріслі, пильнував за ним. Тишу порушували тільки удари й мазки пензля на полотні, які затихали, коли Голворд час від часу відходив від мольберта, щоб глянути віддалеки на свою роботу. У скісному промінні, що струміло крізь розчинені двері, танцював золотистий порох. Повітря повнив п’янкий дух троянд.
Минуло з чверть години. Голворд перестав малювати. Звівши брови, він довго дивився спершу на Доріана Ґрея, а потім на портрет, покусуючи кінчик пензля.
— Все! — озвався він урешті і, нахилившись, написав великими червоними літерами своє ім’я у лівому кутку картини.
Лорд Генрі підступив ближче й уважно оглянув портрет. Це був, без жодних сумнівів, дивовижний витвір мистецтва, та й подібність його до прообразу була разюча.
— Любий мій Безіле, від щирого серця вітаю тебе, — сказав він. — Я не знаю кращого портрета в сучасному живописі. Містере Ґрей, підійдіть-но погляньте самі!
Юнак здригнувся, мов розбуджений із задуми.
— Його справді закінчено? — пробурмотів він, сходячи з помосту.
— Цілком, — відповів художник. — Ви позували сьогодні бездоганно, друже мій, і я неймовірно вдячний вам.
— Це все завдяки мені, — втрутився лорд Генрі. — Правда ж, містере Ґрей?
Доріан, не відповідаючи, недбало пройшов повз мольберт і обернувся до нього обличчям. Ледве скинувши оком на портрет, він мимохіть відступив крок назад і аж зашарівся від задоволення. У погляді його заіскрилася радість, немовби він уперше впізнав себе. Він стояв непорушний і зачудований; він чув краєм вуха, що Голворд звертається до нього, але не розумів його слів. Усвідомлення своєї власної вроди спало на Доріана як одкровення. Він ніколи раніше її не помічав! Безілові компліменти здавались йому просто чарівною даниною дружби — він слухав їх, підсміхався і забував про них. Вони не впливали на його душу. Та от прийшов лорд Генрі Воттон зі своїм дивним панегіриком юності й зі своїм моторошним застереженням про її тлінність, і це відразу розворушило Доріана. І ось зараз, коли він стояв, задивлений у відбиток своєї вроди, в його свідомості вияснів увесь глибокий сенс тих слів. Так, настане день, коли його обличчя зморщиться й висохне, очі потьмяніють і втратять барву, стан зігнеться й ослабне. Померхнуть червоні уста, злиняє золото волосся. Життя, творячи йому душу, спотворюватиме тіло. А стареча його незграбність викликатиме тільки відразу й огиду.
На думку про це Доріана, мов ножем, різонув біль, і кожна жилка в ньому задрижала. Очі його стали темні, як аметист, і затуманилися слізьми. На серце мовби лягла крижана рука.
— Хіба портрет вам не подобається? — вигукнув нарешті Голворд, трохи збентежений незрозумілою мовчанкою Доріана.
— Певна річ, що йому подобається, — зауважив лорд Генрі. — Та й кому б не сподобався такий портрет? Це ж один із шедеврів сучасного малярства! Я ладен віддати за нього стільки, скільки ти загадаєш, Безіле. Я мушу його придбати.
— Це не моя власність, Гаррі.
— А чия ж?
— Доріанова, звичайно, — відповів художник.
— Йому таки пощастило.