— Неодмінно.
— Ви не забудете?
— Ні, звісно, ні, — запевнив Доріан.
— І… Гаррі!
— Що, Безіле?
— Не забудь, про що я просив тебе сьогодні вранці в саду.
— А я вже й забув.
— Я покладаюся на тебе, Гаррі.
— Я й сам хотів би на себе покластись! — засміявся лорд Генрі. — Ходімо, містере Ґрей, мій кабріолет чекає надворі. Я відвезу вас додому. До побачення, Безіле. У нас сьогодні був неймовірно цікавий день!
Коли двері за гостями зачинилися, художник важко опустився на диван. На його обличчі з’явився вираз болю.
Розділ III
Наступного дня о пів на першу лорд Генрі Воттон вийшов зі свого будинку на Керзон-стріт у напрямку до Олбені[15], маючи на думці відвідати свого дядька, лорда Фермора. Цього добродушного, хоч і грубуватого старого парубка ширший загал називав егоїстом, бо він нічим особливо не був їм корисний, а вужче світське товариство вважало його щедрим, оскільки лорд Фермор радо пригощав тих, хто приносив йому розраду. Батько лорда Фермора був британським послом у Мадриді за часів молодості королеви Ізабелли[16], коли про Пріма ще й гадки не було. В пориві химерної примхи він покинув дипломатичну службу, образившись на те, що йому не запропонували посольства в Парижі — посади, на яку він буцімто мав повне право з огляду на своє походження і хист до неробства, на добірний стиль своїх донесень та безмежну пристрасть до насолод. Син, що секретарював при ньому, подав у відставку разом зі своїм шефом — вчинок дещо нерозважний, як думали в той час, — і, успадкувавши по кількох місяцях титул лорда, заходився на повному серйозі опановувати велике аристократичне мистецтво цілковитого неробства. Він мав у Лондоні дві чималі кам'яниці, однак волів проживати у найманих мебльованих помешканнях, оскільки це було не так клопітно, а щодо їжі — переважно вдовольнився послугами свого клубу. Деяку увагу лорд Фермор приділяв наглядові за власними вугільними копальнями у центральній Англії, виправдовуючись перед собою за цей не вельми похвальний інтерес до промисловості тим, що володіння вугіллям дає йому спромогу, як пристойному джентльменові, палити у своєму каміні дровами. У політиці він був торі[17], за винятком періодів, коли торі стояли при владі, — тоді він безпардонно шпетив їх як зграю радикалів. Він хвацько гороїжився перед своїм камердинером, — але безуспішно, бо камердинер усе ж тримав його в шорах, — а свою численну рідню лорд тероризував уже таки насправжки. Породити таку постать могла лише Англія, хоч він повсякчас і нарікав, що ця країна котиться в прірву. Принципи лорда Фермора були старомодні, але багато можна було сказати і на захист його упереджень.
У кімнаті, до якої увійшов лорд Генрі, сидів його дядько у грубій мисливській куртці з сигарою в зубах. Невдоволено буркочучи, він переглядав «Тайме».
— А, Гаррі! — промовив старий добродій. — Що тебе привело так рано? Я гадав, що ви, денді, встаєте не раніш другої і до п'ятої не виходите з дому.
— Суто родинні почуття, запевняю вас, дядечку Джордже. Мені треба дещо від вас.
— Певно, грошей, — скривився лорд Фермор. — Ну гаразд, сідай та кажи, що в тебе сталося. Теперішня молодь уявляє, ніби гроші — це все.
— Авжеж, — пробурмотів лорд Генрі, поправляючи квітку в петельці, — а з часом вона ще й упевнюється в цьому. Але мені грошей не треба, дядечку, — їх потребують лише ті, хто сплачує рахунки, а я до такого не привчився. Кредит — єдиний капітал молодшого сина в сім'ї, і на цей капітал можна пречудово собі жити. До того ж я маю справу лише з постачальниками Дартмура — і, природно, вони ніколи мене й не турбують. До вас я прийшов не за грішми, а за деякими даними, і, певна річ, не за корисливими — ні-ні, а за безкорисними.
— Ну що ж, я можу тобі розповісти що завгодно з англійських Синіх книг[18], хоча ці теперішні діячі заводять туди безліч нісенітниць. За тих часів, коли я був дипломатом, усе йшло далеко краще. Я чув, тепер стають дипломатами, тільки склавши іспити. Тож чого можна сподіватись? Іспити, мій друже, це справжнісіньке ошуканство від початку до кінця. Коли ти джентльмен, то тебе й учити нічому, тобі достатньо того, що ти знаєш; а коли не джентльмен, то знання тобі тільки нашкодять.
— Містер Доріан Ґрей у Синіх книгах не значиться, дядечку, — мляво зауважив лорд Генрі.
— Містер Доріан Ґрей? Хто це такий? — спитав лорд Фермор, хмурячи сиві кошлаті брови.
— Я й прийшов саме, щоб дізнатись про це, дядечку. Власне, хто він — я знаю. Він — онук останнього лорда Кельсо. Прізвище його матері Девере, леді Марґерит Девере… Ось про неї я й хотів би, щоб ви мені розповіли. Хто вона така? З ким одружилася? Адже ви свого часу знали чи не увесь лондонський світ, то, можливо, і її теж. Я щойно познайомився з містером Ґреєм, і він мене дуже цікавить.
— Онук Кельса! — повторив старий лорд. — Онук Кельса! Авжеж!.. Я близько знав його матір. Здається, навіть був на її хрестинах. Вона була незрівнянна красуня, ця Марґерит Девере… Мужчини геть усі показилися, коли вона втекла з якимось молодиком, що не мав і шеляга за душею, — цілковите ніщо, якийсь піхотний офіцерик чи щось таке… Атож, атож… Ця історія стоїть у мене в пам'яті, наче вона тільки вчора сталася… Бідолаху офіцера забили на дуелі в Спа[19] через кілька місяців після їхнього одруження. Ходили чутки, що то не зовсім чиста була справа. Казали, нібито Кельсо намовив якогось бельгійського лотра, аби той прилюдно образив його зятя, і заплатив йому за це, — підкупив себто, — і той негідник проштрикнув бідного хлопчину, мов курча. Справу сяк-так затерли, але ще довго Кельсо в клубі мусив споживати свого біфштекса на самоті… Я чув, що він забрав дочку назад до себе, але відтоді вона ані словом до нього не обзивалася. Далебі, сумна історія. Того ж таки року вона померла… Отож від неї зостався син? Я забув про це. І що то за хлопець? Коли він схожий на матір, то має бути гарний з лиця.
— Так, він дуже гарний, — підтвердив лорд Генрі.
— Сподіваюся, він потрапить у добрі руки, — вів далі старий. — У нього має бути купа грошей, коли Кельсо справедливо повівся з ним у заповіті. Мати його теж мала дещо. їй дістався від діда увесь маєток Селбі[20]. Її дід ненавидів Кельсо, називав його жмикрутом. І таки мав рацію. Одного разу цей Кельсо приїхав до Мадрида, ще коли я був там. Ну й набрався ж я сорому за нього! Королева потому все, бувало, питала мене про англійського пера, що завше сварився з візниками за гроші. Там з цього зробили цілу історію. Я добрий місяць не важився показати носа при дворі. Сподіваюся, що Кельсо бодай до свого онука був щедріший, ніж до мадридських кучерів?
— Цього я не знаю, — відповів лорд Генрі. — Але, гадаю, цей хлопець буде багатий. Зараз він ще неповнолітній. Селбі він уже має — я сам чув від нього. А… його мати була справді дуже вродлива?
— Я мало бачив у житті таких чарівних дівчат, як Марґерит Девере. І що за ґедзь укусив її, коли вона кинулась у цей шлюб, — ніколи я так і не збагнув. Вона ж могла одружитися з ким завгодно! Без тями закоханий у неї був Карлінґтон. Та все лихо в тому, що вона була надто романтична, як і все жіноцтво в тій родині. Чоловіки там у них були якісь нездалі, а от жінки, їй же богу, чудові… Карлінґтон навколішках благав її, він сам мені розказував. А вона брала його на сміх, і це в той час, коли в Лондоні за ним умлівали всі дівчата!.. До речі, коли вже зайшло про дурні шлюби. Твій батько щось плів мені про намір Дартмура женитися з американкою. Невже англійки для нього не досить гарні?
— Нині, дядечку, дуже модно брати шлюб з американками.
— Та я за англійок готовий закластися проти цілого світу! — вигукнув лорд Фермор, бухкаючи кулаком по столу.
— Але ставка на американок.
— Я чув, що вони не витривалі, — буркнув дядько.
— Так, їх знесилюють довгі перегони, але на коротких, з бар'єрами, вони неперевершені. Бар'єри беруть просто на льоту! Не думаю, щоб Дартмур мав якийсь шанс вистояти.
15
Олбені — будинок на вулиці Пікаділлі (у Вест-Енді, західний аристократичній частині Лондона); з 1805 р. помешкання в ньому здавалося в найми неодруженим особам чоловічої стаїі.
16
Ізабелла — йдеться про ІзабеллуII (1850—1904) — іспанську королеву, яка була коронована в тринадцятирічному віці. Тут мається на думці революція в Іспанії 1854—1845 років, у якій брав участь Прім Хуан (1814—1870), прем'єр-міністр Іспанії в 1869—1870 р.
17
Торі — створена у XVII ст. британська політична партія, яка відстоювала інтереси земельної аристократії і на основі якої в XIX ст. утворилася консервативна партія.
18
Сині книги — звіти та інші офіційні видання британського парламенту та уряду, що традиційно мають синю палітурку. Так називають також біографічно-адресні довідники про видатних політичних та культурних діячів Англії.
20
Селбі (або Селбі-Роял) — назва маєтку Д. Ґрея в однойменному містечку у графстві Йоркшир на північ від Лондона.