— А хто її батьки? — пробуркотів старий добродій. — І чи є вони в неї взагалі?
Лорд Генрі похитав головою.
— Американські дівчата вміють утаювати своїх батьків так само спритно, як англійські жінки своє минуле, — прорік він, підводячись.
— Її татусь, мабуть, із тих консервних фабрикантів?
— Заради Дартмура я хотів би, щоб так і було, дядечку. Кажуть, в Америці це найприбутковіша справа після політики.
— Але ж та американка хоча б гарненька?
— Як і більшість американок, вона поводиться як справжня красуня! У цьому й секрет їхньої принадності.
— А чого б тим американкам не сидіти у себе в Америці? Ми ж тільки й чуємо, що там для жінок — сущий рай.
— Авжеж, рай. Тим-то вони й прагнуть, як і Єва колись, драпанути з нього, — сказав лорд Генрі. — До побачення, дядечку Джордже. Я мушу йти, щоб не спізнитися на полуденок. Дякую за розповідь! Я люблю знати все про своїх нових знайомих і нічого — про давніх.
— А де ти полуднуватимеш, Гаррі?
— У тітоньки Еґати. Я напросився туди разом з містером Ґреєм. Він її новий протеже.
— Гм!.. Тоді перекажи своїй тітоньці Еґаті, хай більше не набридає мені своїми благодійними зверненнями. Мене вже нудить від них. Ну де ж бо, цій добросердниці здається, що в мене тільки й мороки — підписувати чеки на її дурні забаганки!
— Гаразд, дядечку, я перекажу їй. Хоча це марна річ. Філантропи втрачають будь-яке почуття людяності, це характерна їхня риса.
Старий лорд схвально мугикнув і подзвонив, щоб слуга провів гостя.
Через пасаж лорд Генрі вийшов на Берлінґтон-стріт і завернув у бік Барклі-скверу[21].
…То ось який Доріанів родовід! Самі лише голі факти почув він, а як вони схвилювали, нагадуючи цікавий, майже сучасний роман. Вродлива дівчина ризикує всім заради шаленої пристрасті. Кілька тижнів безтямного щастя, обірваного мерзенним злочином. Далі — місяці мовчазного страждання і породжена в муках дитина. Смерть забирає матір, а талан хлопчика — сирітство й сваволя старого нелюда. Справді, тло було промовисте, воно пасувало юнакові і мовби додавало йому ще більшого чару. За прекрасним завжди криється щось трагічне. Щоб зацвіла найдрібніша квітка, світи мусять корчитись у муках…
А який прегарний був Доріан учора ввечері за обідом у клубі! Він сидів навпроти Генрі, очі йому палали, уста були напіврозтулені в невинній насолоді, а тіні червоних абажурів ще більш підсилювали його рум'янець того дива, що розквітало на його обличчі. Розмовляти з ним було все одно, що грати на рідкісній скрипці: він відгукувався на кожен дотик, на щонайтонший порух смичка…
Та й як це захопливо — бачити, як ти впливаєш на іншу людину! Ніщо не може зрівнятися з цим. Перелити на якусь часину власну душу в чиїсь граційні форми; чути, як твої власні думки відлунюють до тебе, збагачені музикою пристрасті та юності; вливати в когось власний темперамент, немов це невидимий флюїд чи дивний аромат, — в усьому цьому справжня насолода, може, навіть найповніша насолода, дарована людині в наш меркантильний і вульгарний вік з його примітивними плотськими втіхами й банальними ідеалами…
До того ж цей юнак, якого він таким незвичайним випадком запізнав у Безіловій студії, — чудовий образ. В усякому разі, з нього може розвинутися щось чудове. У ньому є все — чарівливість, незаймана чистота юності, його врода, схожа на ту, яку увічнили в давньогрецькому мармурі… З нього можна витворити що завгодно. Його можна зробити титаном або забавкою. Який жаль, що такій красі суджено зів’яти!..
А Безіл? Яка психологічно цікава постать! Нова манера творчості, свіже бачення дійсності, несподівано навіяне самою лише присутністю людини, що несвідома всього цього. Мовчазний незримий дух імлистих пущ та чистих лук нараз, немов Дріада[22], безстрашно постає перед зором митця, бо його душі, давно спраглій за цим духом, даровано ту натхненну проникливість, якій одній тільки відкриваються чудовні тайни природи. Форми й обриси звичайних речей набули високої досконалості і якогось символічного змісту, мовби взірці зовсім іншої, вищої структури, що її лиш тінню є реальний світ. Яке все це незвичайне! Щось подібне бувало і в минулому. Чи ж не Платон, для якого думка була мистецтвом, перший задумався над цим дивом? А Буонарроті? Чи ж не він вирізьбив це у барвистому мармурі своїх сонетів? Але, як на нашу добу, це справді гідне подиву…
Так, він мусить стати для Доріана Ґрея тим, чим Доріан, сам того не знаючи, став для художника, котрий створив дивовижний його портрет. Він спробує підкорити Доріана своєму впливові — та, власне, вже наполовину досяг цього. І ця чудесна душа скорятиметься йому… Якими ж безмежними чарами ущедрила доля це дитя Кохання й Смерті!
Лорд Генрі раптом зупинився і оглянувся на будинки. Е, та він уже проминув тітчин будинок! Усміхнувшись до себе, лорд Генрі повернув назад. Коли він увійшов у сутінковий передпокій, дворецький доповів йому, що всі вже полуднують. Віддавши одному з лакеїв капелюха й тростину, лорд Генрі пройшов до їдальні.
— Ти, як завжди, спізнюєшся, Гаррі, — докірливо похитала головою тітонька Еґата.
Він тут-таки знайшовся з вибаченням і, сівши на вільний стілець побіч леді Еґати, оглянув присутніх. З кінця столу до нього сором'язливо кивнув Доріан, зашарівшись від задоволення. Напроти лорда Генрі сиділа герцогиня Гарлі, котру дуже любили всі, хто знав її, пані надзвичайно добродушної й лагідної вдачі і тих щедрих архітектурних пропорцій, які сьогочасні історики називають огрядністю (якщо мова йде не про герцогинь). Праворуч від неї сидів сер Томас Бердон, радикальний член парламенту, радикал. Відомий він був тим, що у громадському житті залишався вірним своєму лідерові, а в приватному — прихильником найкращих кухарів, керуючись загальнознаним мудрим правилом: «Думай з лібералами, а обідай з торі». Місце ліворуч від герцогині посідав містер Ерскін із Тредлі, літній добродій вельми високої культури й принадності, котрий, однак, засвоїв собі лиху звичку мовчання, оскільки сказав усе, що мав сказати, до тридцятирічного віку, — як він сам колись пояснив леді Еґаті.
Сусідкою лорда Генрі за столом була місіс Ванделер, давня приятелька його тітоньки, достеменна святенниця серед жіноцтва, але вбрана з таким жахливим несмаком, що її зовнішність скидалася на поганенько оправлений молитовник. На щастя для лорда Генрі, сусідом місіс Ванделер по другий бік був лорд Фавдел — чоловік середніх літ, великого розуму, але посередніх здібностей, нудний, як міністерський звіт у Палаті громад. Розмову між ним і місіс Ванделер проваджено було з тією напруженою серйозністю, що є, кажучи його ж таки словом, непрощенною помилкою, якої припускаються всі добропорядні люди і якої жодному з них незмога уникнути.
— Ми балакаємо про бідолаху Дартмура, — поінформувала герцогиня лорда Генрі, приязно киваючи до нього через стіл. — Як на вашу думку, він справді одружиться з цією чарівною юною особою?
— Я гадаю, герцогине, що це вона вирішила запропонувати йому руку.
— Який жах! — вигукнула леді Еґата. — Комусь конче треба втрутитись у цю справу.
— Я чув з авторитетних джерел, що її батько крамарює галантереєю та ще якимись дурничками, — з презирливою гримасою мовив сер Томас Бер дон.
— А мій дядько висунув думку про консерви!
— Якимись дурничками! Що це таке? — спитала герцогиня, здіймаючи в подиві пишні руки.
— Це американські романи, — пояснив лорд Генрі, беручись до перепілки.
Герцогиня спантеличено розширила очі.
— Не звертайте на нього уваги, моя люба, — прошепотіла їй леді Еґата. — Він ніколи не говорить серйозно.
— Коли було відкрито Америку… — почав радикальний член парламенту, заходившись викладати цілий оберемок наймарудніших істин. Але, як і кожен, хто намагається вичерпати тему, він тільки вичерпав терпіння слухачів. Герцогиня зітхнула і, скориставшись своїм привілеєм, впала у слово.
— Було б набагато краще, якби її зовсім не відкривали! — озвалась вона. — Де ж пак, наші дівчата тепер не мають ніякого вибору. Це зовсім несправедливо.
22
Дріада — у грецькій міфології лісова німфа, опікунка дерев (німфи — це божества у постаті юних жінок).