Містер Кейсі узяв склянку, випив і поставив її поруч на камінну полицю. Тоді сказав:
— Гм, з голови не йде друг наш Крістофер, як він продукує...
Вибухнувши сміхом і кашлем нараз, він додав:
— ...продукує оте шампанське для хлопців. Містер Дедалус голосно засміявся:
— Крісті? Та в нього на лисині в одній бородавці хитрощів більше, ніж у цілій лисячій зграї!
Він нахилив голову, заплющив очі і, смачно облизуючи губи, заговорив голосом власника готелю:
— А як він солоденько з тобою говорить, ти що! Так уже воло обмочує, дай йому, Боже, щастя!
Містер Кейсі усе ще боровся з кашлем та сміхом. Стівен теж засміявся, впізнавши власника готелю у батьковім обличчі та голосі.
Містер Дедалус вставив у око скельце і, дивлячись на нього згори вниз, спокійно, по-доброму запитав:
— А ти чого смієшся, цуцику?
Ввійшли служниці й поставили полумиски на стіл. За ними ввійшла місіс Дедалус і розставила все по місцях.
— Прошу сідати, — сказала вона.
Містер Дедалус пішов на той кінець столу і сказав:
— Прошу сідати, місіс Райордан. Джоне, голубе, сідай уже.
Тоді обернувся до дядька Чарлза і сказав:
— Ну ж бо, сер, тут одна птиця на вас чекає.
Коли всі позаймали місця, він поклав руку на накривку, та одразу ж одсмикнув, кажучи:
— Ну, Стівене.
Стівен підвівся промовити затрапезну молитву:
Усі перехрестились, і містер Дедалус, вдоволено зітхнувши, підняв важку накривку, всіяну по краях перлинами крапель.
Стівен подивився на тілистого індика, який раніше лежав на кухонному столі пообв'язуваний і насаджений на рожен. Він знав, що батько заплатив за нього гінею у крамниці Данна на Д'Олієр-стріт і що продавець кілька разів наколював індикові груди, показуючи, який він добротний; запам'ятався навіть голос, яким продавець сказав:
— Візьміть цього, сер. Чудо, не птиця.
Чому містер Баррет у Клонґовзі називає свою лінійку «індичкою»? Та Клонґовз далеко, а тут над тарілками й полумисками здіймається теплий, важкий дух індика, і шинки, й селери, за ґраткою палахтить вогонь, зелений плющ з червоним гостролистом втішають душу, а коли вечеря закінчиться, внесуть великий сливовий пудинг, прибраний лущеним мигдалем та пагінцями гостролисту, весь у язичках синюватого полум'я, і зверху на ньому майорітиме зелений прапорець.
Це його перша різдвяна вечеря, і він думав про братів та сестричок, що чекають у дитячій — як чекав колись він, — коли принесуть пудинг. Він почував себе якимсь дивним, підстаркуватим у цім форменім піджаку з глибоким вирізом коміра; а вранці, коли мама привела його у вітальню, одягнутого до меси, батько заплакав. Це тому, що він згадав свого батька. Дядько Чарлз теж так каже.
Містер Дедалус накрив полумисок і став пожадливо їсти. Тоді сказав:
— Бідолаха Крісті, його аж перехнябило від його шельмівства.
— Саймоне, — сказала місіс Дедалус, — ти не подав місіс Райордан соусу.
Містер Дедалус вхопився за соусник.
— Невже! — заволав він. — Місіс Райордан, простіть бідолашного сліпця.
Данті прикрила тарілку руками:
— Ні, дякую.
Містер Дедалус повернувся до дядька Чарлза:
— Як там у вас, сер?
— Повний порядок, Саймоне.
— А в тебе, Джоне?
— Нормально. Собі візьми.
— Мері? На, Стівене, — це щоб волосся кучерявилось. Він щедро полив соусом Стівенову тарілку і поставив соусник на місце. Тоді спитав дядька Чарлза, чи м'ясо м'яке. Дядько Чарлз відповісти не міг, бо мав повен рот, і тільки головою кивнув.
— А слушно відповів наш друг канонікові, га? — сказав містер Дедалус.
— Ніколи б не подумав, що він здатен на таке, — сказав містер Кейсі.
— Я дам вам пожертву, отче, коли ви перестанете робити з Божого дому виборчу дільницю.
— Гарна відповідь католика своєму священикові, — сказала Данті.
— Вони самі напрошуються, — ґречно сказав містер Дедалус. — Мали б крихту розуму, то дбали б краще про релігію.
— Це і є релігія, — сказала Данті. — Вони сповняють свій обов'язок, остерігаючи людей.
— Ми ходимо до дому Божого, — сказав містер Кейсі, — смиренно молитися нашому Творцеві, а не для слухання передвиборчих промов.
— Це і є релігія, — повторила Данті. — Вони роблять правильно. Вони повинні наставляти паству.
— І розводити пропаганду з амвону? — спитав містер Дедалус.
— Звичайно, — сказала Данті. — Це справа суспільної моралі. Що це за священик, який не каже своїй пастві, що правильно, а що ні?