Машаду де Ассіс
Посмертні записки Браса Кубаса
До читача
Стендаль визнавав, що написав одну зі своїх книг для ста читачів. Такий факт і дивує, і бентежить. Що не дивує і не стало б бентежити, то це те, що оця, інша вже, книжка не матиме і ста читачів, як у Стендаля, навіть п’ятдесяти, ані двадцяти, а щонайбільше — десять. Чи й десять? Хіба що п’ять. Тож йдеться про книгу, написану в доволі невизначеному жанрі, у котрій я, Брас Кубас, у вільній формі на кшталт Стерна[1] або ж Ксав’є де Местра[2], додам, можливо, ще трохи гіркоти песимізму. Можливо. Адже це твір покійника. Я написав його пером іронії та чорнилом меланхолії, тож неважко передбачити, яким може бути результат такого альянсу. Люди серйозні шукатимуть у ньому ознаки суто роману, а люди безтурботні й легковажні не побачать там звичного для них роману, саме це й позбавить цей твір високої оцінки перших та захоплення других, та саме ці дві категорії людей і є головними виразниками суспільної думки.
Проте я все ж сподіваюсь, що мені вдасться завоювати прихильність в оцінках читачів; і перше, що я зроблю, — то це спробую уникнути довгої й детальної передмови. Найкращою передмовою є така, де міститься якнайменше речей, або ж така, де говориться тільки дещо: невиразно і незавершено. Відповідно, мені не треба розповідати про надзвичайний процес, яким я послуговувався під час створення цих «Записок», роботу над якими я здійснив уже тут, в іншому світі. Це було б цікаво, проте скрупульозно і довго, ба більше, геть непотрібно для розуміння самого твору. Він сам собою є завершеним: якщо він тобі, любий читачу, до вподоби, я буду тобі щиро вдячний за те, що ти доклав сил і прочитав цей твір, якщо ж ні, то вважай, що отримав од мене щигля, ото й усе.
Розділ перший. Смерть автора
Якийсь час я вагався, з чого розпочати ці записки: від початку чи з кінця, тобто поставити на перше місце моє народження чи мою смерть. Зважаючи на те, що зазвичай починають від народження, два мотиви наштовхнули мене на те, щоб обрати інший спосіб: перше — це те, що я не просто собі автор, котрий уже помер, а навпаки, автор, що пише з того світу, для якого могила — це лише інша колиска; другий мотив полягав у тому, що написаний у такий спосіб твір виглядатиме більш елегантним і новаторським. Мойсей теж говорив про свою смерть, але не в передмові, а наприкінці: ось у чому докорінна відмінність між моєю книгою та П’ятикнижжям[3].
Отож пропонуючи вам свою розповідь, скажу, що помер я о другій годині пополудні в одну з п’ятниць серпня 1869 року в моїй чудовій садибі в Катумбі. Було мені шістдесят чотири роки, які я прожив у достатку і здравії, був одинаком, грошей у мене було близько трьохсот тисяч, і на цвинтар мене супроводжувало одинадцять друзів. Одинадцять друзів! Насправді ніхто ніде не розсилав з цього приводу листів і не друкував некрологів. Додайте до того ще й дощ — йшла собі така мжичка, сумна і безкінечна, така тривала і така гнітюча, що наштовхнула одного з моїх вірних друзів, які проводжали мене в останню путь, вставити у промову, котру він виголошував на краю могили, таку оригінальну ідею: «Ви, мої дорогі сеньйори, котрі його знали, можете сказати разом зі мною, що, здається, сама природа оплакує непоправну втрату однієї з наших найкращих особистостей, що є окрасою людства. Ця похмура погода, ці краплі з неба, ці темні хмари, що закривають блакить неба на сході траурною вуаллю: це все є справжнім болем і недугою, котрі гризуть природу в самій її глибині; все це є найвищою похвалою нашому високошановному небіжчикові».
Мій любий, вірний друже! Ні, я не шкодую, що заповів тобі двадцять облігацій. Саме таким чином я підійшов до завершення своїх земних днів, саме таким чином я попрямував до undiscovered country[4] Гамлета, не маючи, ані тривог, ані сумнівів молодого принца данського, навпаки, відчуваючи втому і старість. Я був як глядач, що запізно покидає театр після спектаклю. Пізно і сповнений нудьги. Прийшли провести мене якихось дев’ять чи десять персон, серед них три дами: моя сестра Сабіна, заміжня за Котріном, та їхня донька, «лілія в долині», і ще... Майте терпіння! Невдовзі я вам розповім, хто та третя сеньйора. Поки що ж вдовольніться тим, що ця незнайомка, хоча вона й не була моєю родичкою, сумувала більше за моїх рідних. Насправді, вона страждала більше за них. Я не кажу, що вона голосила, не кажу, що вона падала землю від горя, билася в конвульсіях. Ні те, що моя кончина була дуже драматичною подією... Одинак, котрий віддає богу душу в шістдесят чотири роки, здається, не обіймає усіх складників справжньої трагедії. Справді, здавалося геть зайвим, щоб та незнайомка вдавала горе, якого не відчувала. Вона стояла біля узголів’я труни, з порожнім поглядом, трохи відкритими вустами; сумна сеньйора ніяк не могла повірити у мою кончину:
— Він таки помер, помер, — казала вона сама собі.
Як журавель, що його побачив той відомий мандрівник[5], полинув у вирій з берегів Іліссоса[6] до Африканського берега, незважаючи на руїни і час, так і уява цієї сеньйори також полетіла від руїн сьогодення до берегів Африки її молодості. Нехай вона собі летить у своїй уяві, ми ж туди підемо згодом, ми попрямуємо туди після того, як я опишу свої перші дитячі роки життя. А зараз я хочу спокійно померти, за звичаями, слухати плач сеньйор, тиху розмову чоловіків, дощ, що барабанить об листя дерев у садибі, і різкий звук ножа, котрого гострильник заточує там надворі разом з іншим приладдям. Я вам присягаюся, що той оркестр смерті був не таким уже й сумним, як могло здатися. У певному сенсі, пізніше він видався мені навіть вишуканим. Життя билось у мене в грудях з натиском морських хвиль, моя свідомість розчинялась, а я спускався до фізичної та духовної нерухомості, і тіло моє оберталося на рослину і камінь, на землю, і просто на ніщо...
Я помер від запалення легенів, проте я вам скажу, що причиною моєї кончини було дещо більше, ніж пневмонія. Ідея велична і корисна спричинила мою смерть, — можливо, ти, читачу, і не повіриш, але це таки правда. Я спробую коротко викласти тобі цей випадок. А ти вже сам вирішуй, чи маю я рацію.
Розділ II. Пластир
Коли одного ранку я прогулювався у себе в садибі, за трапецію у моїй голові вхопилась думка, розмахувала руками й ногами, робила які тільки можна собі уявити кульбіти. Я став спостерігати за цим. Аж раптом моя думка високо скочила, розвівши руки і ноги в боки літерою Х: «Розгадай мене, або я тебе поглину».
Ця думка була не більше й не менше, аніж винахід найдовершеніших ліків — протиіпохондричного пластиру, призначеного для полегшення страждань нашої меланхолійної людської спільноти. У заявці на патент, котрий я підготував, я звернув увагу уряду на суто християнське призначення мого винаходу. Окрім того, я не заперечував перед своїми друзями, що з цього винахід матиму ще й матеріальний зиск, який можна отримати за рахунок розповсюдження великих обсягів такого продукту у великих обсягах і з відчутними результатами. А тепер, однак, я стою по той бік життя і можу зізнатися, що: головним для мене було відчуття того, що я побачу в газетах, на вітринах, у рекламних проспектах, на розі вулиці і власне на упаковках із самим засобом оці три слова: «Пластир Браса Кубаса». У мене була пристрасть до гучної слави, до яскравих плакатів, до феєрверків. Мені кортіло зробити щось таке, що спонукало б когось до дії, навіть до плачу. Можливо, скромні люди мене засудили б за такий недолік, проте я сподіваюся, що таке моє бажання зрозуміють люди меткі. Таким чином, мій винахід мав дві сторони медалі: одна спрямована на публіку, глядачів, а друга — на мене. Тобто з одного боку — благодійність і вигода, а з іншого — жага до визнання. Скажімо так: любов до слави.
У мене є дядько, він священик, цілковито залежний від церковних доходів: так от він зазвичай говорив, що любов до тимчасової слави призводить до втрати душі, адже людина має думати про вічність. Та йому заперечував інший мій дядько, офіцер одного з піхотних полків, котрий стверджував, що саме жага слави найбільше притаманна людям і, відповідно, є найприроднішою рисою людини.
1
Лоренс Стерн (1713–1768) — англійський письменник. Найвідоміші твори — романи «Життя й опінії Трістрама Шелді» та «Сентиментальна подорож через Францію та Італію».
2
Ксав’є де Местр (1763–1852) — французький письменник, відомий своїм романом «Подорож навколо моєї кімнати» та його продовженням «Нічна експедиція навколо моєї кімнати».
3
Тора, Закон Мойсея, П’ятикнижжя Мойсеєве — перша частина ТаНаХ, або, як його називають християни, Старого Заповіту. За єврейською традицією вважається, що Тора була записана Мойсеєм безпосередньо з «вуст» Бога. Тільки останні рядки про смерть самого пророка написала інша особа.
5
Алюзія на Рене Шатобріана та його згадки про журавлів, що з Іліссоса перелітають у Африку.
6
Іліссос — грецьк. — річка в Аттиці, нині замурована у бетон. Названа на честь однойменного річкового бога давньогрецької міфології. Своє ім’я Іліссос дав одному з районів Афін — Ілісія.