Що одним полем пішов Самко Мушкет.
А другим полем пішов Стецько Кукурудза.
А третім — Карпо Півторакожуха.
За ним ідуть мало-мало не три тисячі,
Усі хоробрії товариші-запорожці,
На кониках вигравають, шабельками блискають,
У бубни вдаряють...—
співучо проказує кобзар, приграючи собі на струнах.
Коло нього принишк малий джура Самійло, званий за спритність Кішкою,— дивиться на сліпого, очей одвести не може.
Діду,— просить,— розкажіть, як ви з неволі тікали!
А що тут, хлопче, розказувати,— неохоче відмовляє кобзар.— Тікав...
Ну й що?
Ну, ловили мене вражі ногайці. Бачиш — очі випекли.
То вас козаки порятували?
Ні. Ще раз утік.
Сліпі?!
Та вже ж очей ніхто не позичив. Ішов степом навмання, траву їв, росу лизав, як випадала. Думав — загину. Братчики, спасибі їм, перестріли коло Савур- могили, забрали з собою.
Самійло вже не розпитує далі. Нишком відсувається від багаття в темряву, міцно — до болю — заплющує очі, хоче побачити, як ішов степом невидющий кобзар.
І раптом все плутається, щезає. Тільки кобзар говорить десь зовсім близько, хрипкою скоромовкою:
Отож, братчики, вкрали ми той мішок пороху, заховали між сухарями до слушного часу.
...Що таке! Який мішок?
Старий гетьман розплющує очі. Усе наснилося: козаки, багаття, сліпий кобзар і сам він наснився собі малим джурою.
Вдалині мерехтить розсипом блідих світлячків-вог- ників Гезльов. Галера нікуди не пливе, хитається, порипує в затоці, на якорі. Невільники вже сплять, прикуті до лав. У темряві чути, як вони стогнуть і скрикують крізь сон.
А поруч хтось незнайомий розповідає притишеним голосом, хутко-хутко сипле словами, так ніби боїться, що не встигне всього сказати.
«Це новий весляр! — згадує Самійло.— Ілляш по- турнак купив його на Майдані Сліз — на невільницькому ринкові в Гезльові, привів на галеру надвечір».
Ворухнувся козак, забряжчав ланцюгами. Розповідь урвалася. До нього нахилилося худе обличчя, покарбоване шрамами, помітними й при скупому світлі молодика.
Не спиш, брате?
Не сплю. — Самійло випростався, сів. — Про який це ти мішок розказував?
І знов поспіхом оповідає весляр:
Украли, кажу, мішок з порохом і сховали. А наглядач у нас був не такий собака, як у вас, хоча й по- турнак, черкашенин, Миколою звали. Вже ж то бачив, що в мішку не сухарі,— змовчав, не сказав нікому.
Наш не змовчав би...— зітхнув Мусій Грач — січовий суддя. Він разом з гетьманом трапив у неволю.
Не перебаранчай,— мовив Самійло.— Кажи далі, чоловіче добрий! Як тебе звати?
Іваном. Іван Мошкін.
Звідкіля ти?
Смолянин я, з Русі, із Смоленщини. А йшли тоді турки під Азов-місто, хотіли його від наших, від донських козаків, відбити. Та не відбили, багацько тоді війська втеряли. І пішли назад, під Царгород.
Султан люто розпалився — звелів двох полковників повісити, трьох посадовив на палю. Отже, наш Селім- паша, у котрого ми на каторзі мордувалися, дуже перелякався, відплив галерою вночі з Царгорода у Біле море
Тут мене Микола-черкашенин тайкома вночі розкував, а я за того мішка та й підклав під намет, де Селім-паша спав з яничарами.
Підпалив гніт і стромляю в мішок, а гніт вогкий, не горить — курить димом.
Коли це Селім-паша вигляда з намету — проспався: «Ти що це, собако, робиш?»
Оце так-так! — зітхнув Грач.
Ну, думаю, пропав я. А сам кажу, що, мовляв, курити хочу, через те й гніт запалив.
Повірив?
Хмільний був — повірив. Пішов до намету й знову ліг.
А ти?
Стою, наче мене громом вдарило, не знаю, що його робити. Аж тут схаменувся, побіг на корму, де Сильвестро спав,— хлопчина у нас такий був — італієць чи гішпанець, вже не згадаю. Шарпнув за плече: «Біжи, Сильвестро, мерщій у камбуз[3], там матроси їсти варили, може, ще головешки тліють. Принеси, тільки щоб ніхто не бачив».
Помчав мій Сильвестро. Дивлюся — несе! У хустку якусь замотав, аж хустка затлілася.
Схопив я головешки — і в мішок, а сам навтіки! А тоді став просити в Сильвестро, щоб приніс мені ще й турецькі шаблі,— він знав, де у них зброя лежить.
І знов Сильвестро послухався, приніс дванадцять шабель. Тільки пороздавав я ті шаблі — як гримне! Полетіли в море яничари, знялася велика пожежа.
А Селім-пашу не зачепило, щоб він пропав.
Де й сила у мене взялася: кинувся на нього, рубаюся — тільки іскри летять.
Меча з рук вибив, звалив його і сам мало не впав. Підбігли хлопці, як розгойдають пашу — та в море.
Тільки матросів ніхто не зайняв, бо це ж свій брат, отакі ж сіромахи, як ми.
Полляв дощ під ту годину, згасив вогонь. Напнули ми вітрила і подалися в гішпанську землю \ в узбережне місто Мессіну.
А було б, дурням, не пливти, бо обдерли нас там чужинці до живої кістки, забрали галеру і все, що на ній було, а самих у в’язницю вкинули.
Отакої!.. — здивувався досі мовчазний Самій- ло.— Це ж чого?
А того, що злякалися. Є і в них галери, є й невільники. Отож боялися, щоб ми їх не збаламутили,— коли б, мовляв, і тим волі не закортіло...
Тримали нас у в’язниці місяців зо два, а тоді випустили: ідіть куди хочете, аби з очей.
Я ще недужий був: спину й руку опік, рани ятрилися.
То куди ж ви пішли звідти?
Як це — куди? На Русь — додому! Більше року йшли. Скільки держав проходили! Були в Римі, і в цісарській землі[4], і в угорській, і в польській, і в литовській...
Папа римський до себе закликав: казав, щоб приймали сакрамент[5] та йшли до нього служити. Але ми не схотіли.
І угорський король нас кликав, і цісар. Не згодилися ми й до них, не стоптали свій звичай під ноги.
Хліба дорогою просили, щоб не пропасти з голоду.
Ну, а земляки ж як стріли? — тихо спитав Са- мійло.
Та земляки — добре, — неохоче відказав весляр.— Тільки ж прочув про нас государ Михайло Федорович, звелів прийти до нього.
Розпитав геть усе, а тоді покликав думного дяка: пиши, дяче, указ! Усіх на рік до монастиря.
А то чого?!
Гріхи одмолювати. В турецькій неволі, мовляв, були, з чужинцями кумалися, десь-то й набралися гріха.
Вшанував государ!
Ще по п’ять алтинів [6] звелів дати з казни. Ви, каже, без викупу визволялися з неволі. Коли б викупом — можна б і по десять...
Стривай, чоловіче! — згадав Мусій.— Як же ж ти знов сюди — з неволі та в неволю?
А я до козаків на Дон утік спересердя. Вони саме в похід лагодились на турків. Таке моє щастя — вдруге схопили! Та вже ж — раз не пропав і другий не пропаду!
Це хто не пропаде? — спитав раптом хтось із темряви.— Ти, москалю?
Ілляш-потурнак! Нечутно підійшов, підкрався, мов кіт. Навіть поночі видно — п’яний!
Стоїть, хитається.
У нас, голубе, пропадеш! — запевнив він.— Ні за цапову душу. І не такі пропадали!
Ішов би ти до себе, Ілляше! — стримано озвався Самійло.— Чого в’язнеш до чоловіка? Ніч — спати треба...
А я, може, не хочу спати! Я, може, побалакати хочу! — закомизився Ілляш.— Чуєш, Самійле,— раптом спохопився він,— ходім до мене. По чарці вип’ємо, погомонимо: про Січ, про землю.
Не тобі про землю нашу говорити, запроданцю! — хотів був обірвати Самійло і змовчав. Хотів огризнутися, що, мовляв, не піде,— не зробив і цього.
Як же я піду з тобою,— спитав,— коли я прикутий до лави?
Зараз, зараз, відімкну кайдани! — заквапився Ілляш.
І забряжчав трьома здоровезними в’язками, перебираючи ключі неслухняними пальцями.
У закутку, де жив потурнак, горіла на столі воскова свічка, стояла зелена чотиригранна пляшка міцної горілки, кухоль.
Який же ж ти сухоребрий став, братчику, мов шкапа,— зауважив Ілляш, оглядаючи високу, кістляву постать старого гетьмана, що мало не сягав головою стелі.— І одіж на тобі зотліла. Диви — а пояс цілий. Як це ніхто не побачив досі?
І простяг руку, хотів помацати кутого міддю пояса з гачками та кишенями, що ледве тримався на худому тілі.