— Співчуваю. А той парубок, за яким ви гналися? Він що отримав?
Кутики губ Рамзі скривилися вгору в сухій усмішці виняткової холодності. Сяйнули його юні очі.
— Він отримав смерть, Дарсі. Зекономив штату сорок або п’ятдесят років видатків на оселю та годівлю в Шошенку.
— То ви справжній Божий гончак, хіба ні, містере Рамзі?
Замість того щоб спантеличитися, він притулив собі по боках обличчя свої деформовані, обернені наперед долоні і почав декламувати хлоп’ячим голосом зі школярськими інтонаціями:
— Я гнавсь за Ним крізь ночі й дні, я гнавсь за Ним крізь років галереї, я гнавсь за ним крізь лабіринти... ну, і так далі [318].
— Ви це вивчили в школі?
— Ні, мем, у Методистському юнацькому братстві. Боже, як давно це було. Отримав у нагороду Біблію, котру загубив через рік у літньому таборі. Тільки насправді я її не загубив, її в мене вкрали. Ви можете собі уявити когось настільки ницого, щоб украв Біблію?
— Так, — відповіла Дарсі.
Він розсміявся.
— Дарсі, продовжуйте називати мене Холтом. Будь ласка. Усі друзі мене так звуть.
«А ви мені друг? Чи хто ви мені?»
Цього вона не знала, але було єдине, в чому вона не сумнівалася: Бобу другом він би не став.
— Це тільки один вірш, який ви знаєте напам’ять, Холте?
— Ну, колись я знав «Смерть наймита» [319], — відповів він, — але тепер пам’ятаю тільки ту частину, де йдеться про те, що дім — це таке місце, куди ти приходиш і тебе приймають. Це правдива річ, а як ви вважаєте?
— Абсолютно згодна.
Його очі — вони трішечки взялися туманом — знайшли її очі. Інтимність цього погляду була непристойною, такою, ніби він роздивлявся на неї зовсім роздягнену. І приємною також, мабуть, з тої ж самої причини.
— Про що ви хотіли спитати в мого чоловіка, Холте?
— Ну, я вже був балакав з ним одного разу, знаєте, хоча я не певен, щоб він про це згадав, якби був усе ще живий. Дуже давно то було. Ми обидва були набагато молодшими, а ви самі мусили бути тоді ще зовсім дитиною, судячи з того, яка молода і гарна ви зараз.
Вона подарувала йому крижану усмішку «майте ласку», а тоді підвелася, щоби налити собі ще кави. Першу вона вже подолала.
— Можливо, ви чули про вбивства Беде, — промовив він.
— Чоловік, котрий убиває жінок, а потім надсилає їхні документи до поліції? — Вона повернулася до столу, чашка плавно пливла в її руці. — Газети буквально живляться ним.
Він наставив на неї палець — той самий жест «пістолет», як у Боба, — і підморгнув:
— Правильно кажете. Саме так. «Кров робить заголовки» — таке у них гасло. Мені довелося трішечки працювати з цією справою. Я тоді ще не вийшов на пенсію, але вже до цього наближався. Я мав репутацію такого парубка, котрий міг подеколи отримати результати, гарненько понишпоривши... просто керуючись моїми як-там-вони-звуться...
— Інстинктами?
Знову той палець-пістолет. Знову підморгування. Так, ніби існувала якась таємниця, до якої вони обоє були причетні.
— Коротше, мене тоді відрядили працювати самого, розумієте — старий, кульгавий Холт показує там і тут фото, розпитує, а головно... ну, знаєте... просто нюшить.Бо я завжди мав нюх на такого роду справи, Дарсі, а насправді так ніколи його й не втрачав. Це було восени 1997 року, невдовзі по тому, як було вбито Стейсі Мур. Вам це ім’я ніяк не дзенькнуло?
— Здається, ні, — сказала Дарсі.
— Ви б його запам’ятали, якби побачили фотографії з місця злочину. Жахливе вбивство — як же, мабуть, страждала та жінка. Проте, звісно, той парубок, що називає себе Беде, був зупинився на довший час, більш як на п’ятнадцять років, і, либонь, забагато пари наварилося у нього в котлі в очікуванні вибуху. І саме їй не пощастило виявитися ошпареною. Словом, парубок, котрий тоді був Генеральним прокурором штату, поставив мене на цю справу. «Хай спробує старий Холт, — сказав він, — йому все’дно нічого робити, а так хоч під ногами не плутатиметься». Навіть тоді мене вже звали старим Холтом. Через мою кульгавість, як я здогадуюсь. Я побалакав з її друзями, з її родичами, з її сусідами на шосе №106 і з людьми, разом з якими вона працювала у Вотервілі. О, я тоді набалакався з ними до схочу. Вона працювала офіціанткою у тамтешньому міському ресторанчику, що називається «Сонячна сторона». Чимало подорожніх зупинялися там, бо ледь не поряд, лиш трішки далі по трасі, там застава, де беруть плату за дорогу, але мене більше цікавили її постійні клієнти. Її постійні клієнти-чоловіки.
— Звичайно ж, ви й мусили ними цікавитися, — промурмотіла вона.
— Один з них був респектабельним, процвітаючим парубком років сорока-сорока п’яти. Заїжджав через кожні три-чотири тижні і завжди сідав до якоїсь із кабінок Стейсі. Авжеж, я, либонь, не мусив би цього говорити, оскільки той парубок виявився вашим покійним чоловіком — говорити погано про мертвого, але оскільки вони тепер обоє мертві, я так гадаю, це правило себе скасовує, якщо ви розумієте, що я маю на увазі... — Рамзі затнувся, явно сконфужений.
— Ви геть заплуталися, — сказала Дарсі розвеселена, попри свій стан. Може, він спеціально хотівїї розвеселити. Цього їй було не знаття... — Пожалійте себе, скажіть просто, як воно є, я доросла дівчинка. Вона з ним фліртувала? Про це саме йдеться? Вона не перша з офіціанток, що фліртують з подорожнім чоловіком, навіть якщо в того чоловіка на пальці обручка.
— Ні, там було не зовсім так. Судячи з того, що розповіли мені інші офіціантки — ну, звісно, вам варто поставитись до цього доволі скептично, бо вони всі її любили — це вінзагравав до неї.І, за їхніми словами, їй це не дуже подобалося. Вона казала, що від нього її дрижаки беруть.
— Це звучить не дуже схоже на мого чоловіка.
Або на те, що їй розповідав Боб, якщо точніше.
— Ні, проте, ймовірно, з нею саме так і було. З вашим чоловіком, я маю на увазі. І дружина не завжди знає, що її благовірний робить у дорозі, хоча й може вважати, ніби все знає. Коротше кажучи, одна з офіціанток розповіла мені, що той чоловік їздить джипом «Тойота». Вона запам’ятала це, бо має таку само машину. І знаєте, що? Кілька фермерів, сусідів Стейсі
Мур, бачили, як за кілька днів до вбивства цієї жінки саме така «Тойота» проїжджала туди-сюди повз те місце, де стояла сімейна ятка Мурів. У тому числі якраз за день до того, як трапилося вбивство.
— Але ж не самев той день.
— Так, проте такий обережний парубок, як той Беде, звісно ж, собі цього не дозволив би. Хіба це схоже на нього?
— Припустімо.
— Ну, значить, я мав його опис, тож і почав нишпорити в місцевості навкруг ресторану. Нічого кращого мені не залишалося. Десь за тиждень роботи я досяг лише того, що натоптав собі мозолі та випив кілька чашок дармової кави — жодної не порівняти зі смачнючою вашою, чесно кажу! — і я вже був готовий здатися. А потім я випадково зазирнув до одного закладу в центрі міста, «Монети в Міхельсона». А на цю назву в вас відгукується якийсь дзвіночок?
— Авжеж. Мій чоловік був нумізматом, а заклад Міхельсона був однією з тих пари-трійки найкращих спеціалізованих крамничок на цілий наш штат. Тепер уже ні. Старий Міхельсон помер, а його син закрив цей бізнес.
— Йо. Ви ж пам’ятаєте, як у пісні співається: час забирає все кінець-кінцем — ясність ваших очей, пружність ходи, навіть здатність як слід потрахатися, вибачте мою французьку. Але тоді ще Джордж Міхельсон був живий...
— На задніх лапах і нюхає повітря, — мугикнула Дарсі.
318
Цитата з релігійної поеми «Небесний гончак» (1893) англійського поета Френсиса Томпсона (1859-1907), яка сильно вплинула на англо-американське містичне мистецтво XX століття.
319
«Смерть наймита» — вірш одного з найцитованіших американських поетів Роберта Фроста (1874-1963).