— Гадаю, в мене є прилозек [321]нагорі, в аптечці, — сказала ио на. — То ліки Боба. Хочете, я принесу?
— Я не прийняв би нічого з того, що належало йому, навіть якби вогнем палав зсередини.
— Гаразд, — промовила вона м’яко і почала наливати йому каву.
— Вибачте, — промовив він. — Іноді емоції беруть гору в мені. Ті жінки... всі ті жінки... і той хлопчик, у котрого все життя було попереду. Це гірше за все.
— Так, — сказала вона, подаючи йому чашку. Вона помітила, як тремтить у нього рука, подумавши, що це, либонь, його останнє родео, неважливо, наскільки він меткий... а він був таки страхітливо метким.
— Жінка, котра лише під кінець гри дізнається, ким є насправді її чоловік, опиняється у вельми скрутному становищі, — промовив Рамзі.
— Так, я можу це собі уявити, — сказала Дарсі.
— Хто повірить, що вона могла жити з таким чоловіком довгі роки, навіть не підозрюючи, ким він є? Атож, вона ніби — як би ви це назвали — та пташка, що живе в пащі у крокодила.
— Якщо вірити цій історії, — уточнила Дарсі, — крокодил дозволяє тій пташці там жити, бо вона підтримує чистоту в його пащі. Годується поміж його зубів. — Вона поворушила пальцями правої руки, ніби щось вищипує. — Імовірно, це неправда... але правдате, що зазвичай це я возила Боббі до дантиста. Позбавлений опіки, він зазвичай «випадково» забував про домовлений візит. Він був таким дитинячим щодо болю. — Несподівано її очі набрякли слізьми. Клянучи себе, вона взялась витирати їх обома долонями. Цей чоловік не шануватиме сліз, пролитих на рахунок Роберта Андерсона.
А може, вона помилилася щодо цього. Він усміхався, киваючи головою.
— А ваші діти, їх розчавило б, якби світ довідався, що їхній батько серійний убивця, котрий піддавав тортурам жінок. А потім розчавило ще й знову, якби світ вирішив, що їхня мати його прикривала. А може, й допомагала йому, як Майра Хайндлі допомагала Іану Брейді [322]. Ви знаєте, хто то такі були?
— Ні.
— Тоді й не переймайтеся, щоби взнати. Але поставте собі ось таке питання: що може зробити жінка в такій важкій ситуації?
— А ви б що зробили, Холте?
— Я не знаю. У мене ситуація трохи інакша. Нехай я геть заїжджений кінь — найстаріша шкапа у стайні пожежної команди, — але маю відповідальність перед сім’ями тих замордованих жінок. Вони заслуговують на завершення справи.
— Заслуговують, це поза питанням... але чи потребуютьвони цього?
— У Роберта Шейверстона було відкушено пеніс, ви це знали?
Вона не знала цього. Звісно, що не знала. Вона зімкнула очі й відчула, як гарячі сльози заструменіли їй крізь вії. «Він не «страждав», ось воно як»,— подумала вона, і якби Боб нараз раптом з’явився перед нею, з простягнутими руками, благаючи прощення, вона вбила б його знову.
— А його батько знає, — сказав Рамзі. Говорив він м’яко. — І мусить жити далі, кожен день проживати з цим знанням про свою дитину, котру він любив.
— Мені жаль, — прошепотіла вона. — Мені дуже, дуже жаль.
Вона відчула, як він узяв на столі її за руку.
— Я не хотів вас розстроювати.
Вона вирвала в нього руку.
— Звісно ж, хотіли! Але ви гадали, що мене не пройме? Ви думали, що мене не зачепить... ви, старий нишпорка?
Він усміхнувся, показавши свої сяючі зубні протези.
— Ні, я зовсім так не думав. Зрозумів це, щойно ви прочинили переді мною двері. — Він зробив паузу, а потім делікатно додав: — Я зразу все побачив.
— І що ви бачите тепер?
Він підвівся, похитнувшись злегка, але потім віднайшов рівновагу.
— Я бачу відважну жінку, котру варто залишити на самоті, нехай надолужує свою домашню роботу. Не кажучи вже про залишок свого життя.
Вона підвелася також.
— А сім’ї тих жертв? Ті, котрі потребують завершення справи? — Вона затнулася, не бажаючи промовляти решту. Але ж мусила. Цей чоловік поборював значний біль — можливо, навіть пекельний біль, — але він приїхав сюди і зараз відпускає її на волю. Принаймні вона вирішила, що це так. — А батько Роберта Шейверстона?
— Роберт Шейверстон мертвий, а його батько вже недалеко від нього. — Рамзі говорив спокійним, примирливим тоном, який Дарсі зразу ж упізнала. Це був той тон, яким користувався Боб, коли знав, що якогось клієнта фірми запросили до Податкової служби і нічого доброго йому з того не світить. — Не відриває губ від пляшки з віскі з ранку до ночі. Чи знання того, що вбивця його сина — мучительйого сина — вже мертвий, щось перемінить? Я так не думаю. Чи поверне це назад інших жертв? Аж ніяк. Чи горить зараз убивця в пекельному вогні за свої злочини, чи мучать його кривавими тортурами, що триватимуть вічно? Біблія каже, що так. Старий Заповіт принаймні, а оскільки звідти походять наші закони, то мені цього достатньо. Дякую за каву. Мені тепер доведеться зупинятися на кожному відпочинковому майданчику по дорозі звідси аж до Агасти, але це було того варте. Ви варите гарний напій.
Проводжаючи його до дверей, Дарсі раптом зрозуміла, що почувається зараз по правильний бік дзеркала — уперше відтоді, як перечепилася в гаражі об картонну коробку. Приємно було усвідомлювати, що його ледь не зловили. Що він не був аж таким кмітливим, яким сам себе вважав.
— Дякую вам за візит, — промовила вона, дивлячись, як він поправляє, щоб сидів рівніше, в себе на голові капелюх. Вона відчинила двері, впускаючи до хати подих морозного повітря, їй воно не завадить. Приємно відчувати його шкірою. — Я побачу вас знову?
— Аж ніяк. Я звільняюся на наступному тижні. Повна пенсія. Збираюся до Флориди. Довго я там теж не пробуду, якщо вірити моєму лікареві.
— Мені жаль таке чути про...
Раптом він ухопив її й притягнув до себе. Руки в нього були худенькі, але жилаві й дивовижно сильні. Дарсі здивувалася, проте без переляку. Криси його гомбурзького капелюха стукнули їй у тім’я, коли він прошепотів їй на вухо:
— Ви правильно все зробили.
І поцілував її в щоку.
— 20 —
Він повільно, обережно віддалявся по доріжці, оминаючи льодові наморозки. Старечою ходою. «Йому варто було б мати костур»,— подумала Дарсі. Він обходив передок своєї машини, все ще видивляючись крижані плями в себе під ногами, коли вона погукала його на ім’я. Він обернувся, звівши кущасті брови.
— У дитинстві у мого чоловіка був друг, котрий загинув під машиною.
— Правда? — слово вирвалося разом із віддихом зимоної білості.
— Так, — кивнула Дарсі. — Ви могли б пошукати, що там трапилося. Подія трагічна, хоча той хлопець і не був надто приємною особистістю, судячи зі слів мого чоловіка.
— Правда?
— Так. Він був з тих хлопців, котрі плекають небезпечні фантазії. Його ім’я було Браян Делаганті, але коли вони були дітьми, Боб називав його БД.
Рамзі постояв біля своєї машини кілька секунд, обмірковуючи почуте. А потім кивнув.
— Це вельми цікаво. Можливо, я пошукаю інформацію про цю історію в себе в комп’ютері. А може, й ні; то було так давно. Дякую вам за каву.
— Я вам дякую дуже за бесіду.
Вона дивилася йому вслід, як він поїхав вулицею (кермував він з упевненістю набагато молодшого чоловіка, як зауважила вона — ймовірно тому, що очі мав ще гострі), а потім повернулася в дім. Почувалася молодшою, легшою. Підійшла до дзеркала у передпокої. Не побачила в ньому нічого, окрім власного відображення, і це було добре.
Післямова
Історії в цій книзі брутальні. Можливо, вам місцями їх важко було читати. Якщо так, будьте певні, що й мені, відповідно, також місцями було важко їх писати. Коли люди питаються в мене про мою роботу, я давно виробив собі звичку ухилятися від теми за допомогою жартів та особистих гумористичних оповідок (котрим ви не мусите цілком довіряти; ніколи не вірте нічому з того, що автори художніх творів розповідають про себе). Це теж різновид ухиляння, лише трохи дипломатичніший за той спосіб, у який мої предки янкі мали звичку відповідати на такі запитання: «Це не твого розуму справа, приятелю».Але поза анекдотами до всього, що роблю, я ставлюся дуже серйозно, і то починаючи з мого першого роману «Довга прогулянка»,написаного, коли мені було вісімнадцять років.
322
Пара серійних убивць, що орудували в районі англійського міста Манчестера у 1963-1965 рр.