— Гаразд, — Крамер узяв мікрофон і, повагавшись, заговорив: — Професоре! Ви чуєте мене? Говорить Філіп Крамер. Якщо ви мене чуєте, негайно розблокуйте контрольну панель.
Жодної реакції.
— Це Крамер, професоре. Ви мене чуєте? Пам’ятаєте мене?
Ви розумієте, хто говорить?
З динаміка над контрольною панеллю долинув статичний шум. Усі підняли очі.
— Ви чуєте мене, професоре? Це Філіп Крамер. Поверніть нам керування кораблем. Якщо ви мене чуєте, розблокуйте контрольну панель. Розблокуйте її, професоре.
Лише статичні шуми у відповідь. Тихий шелест, немов від подуву вітру. Чоловіки мовчки переглянулись.
— Марна трата часу, — сказав Гросс.
Шум у динаміку став гучнішим. І раптом крізь нього прорвався ледь чутний голос: безбарвний, механічний, неживий:
— ...Це ти, Філіпе? Я тебе не бачу. Тут темно. Хто там ще?
Хто з тобою?
— Це я, Крамер. — Його пальці міцно стиснули мікрофон. — Ви маєте розблокувати контрольну панель, професоре. Нам треба повертатися на Терру. Ви мусите це зробити.
Тиша. Потім знову почувся слабкий деренчливий голос, трохи сильніший, ніж минулого разу:
— Крамере, тут все таке дивне. Проте я не помилився. Свідомість — це наслідок мислення. Обов’язковий наслідок. Cogito ergo sum[1]. Мої розумові здібності відновилися. Ви чуєте мене?
— Так, професоре...
— Я вніс зміни в електропроводку... Керування... Я був абсолютно впевнений... Цікаво, чи мені вдасться?.. Подивимось...
Раптом у кондиціонері щось клацнуло — увімкнулася система охолодження, а потім враз вимкнулася. В коридорі грюкнули двері. Щось гупнуло. Чоловіки стояли, прислухаючись. Зусібіч до них долинали різні звуки: щось клацало, відчинялося, зачинялося. Блимнули лампи, і вони опинилися у цілковитій темряві. Світло знову увімкнулось, те ж саме повторилося з нагрівальними спіралями — вони то працювали, то ні.
— Господи боже! — промовив Вінтер.
На них линуло водою — це спрацювала аварійна протипожежна система. Зашипіло повітря: відчинився один з аварійних люків, і воно почало зі свистом вириватися з корабля.
Люк зачинився, і на кораблі знову все стихло. Засвітились обігрівальні спіралі. Чудернацька демонстрація закінчилась так само раптово, як і почалась.
— Я можу... все, — промовив з динаміка сухий безбарвний голос. — Я можу всім керувати. Крамере, я хочу з тобою поговорити. Я тут... думав. Я не бачив тебе багато років. Треба багато чого обговорити. Ти змінився, хлопче. Нам слід багато чого обміркувати. Твоя дружина...
Пілот схопив Крамера за руку.
— Прямо по курсу корабель! Погляньте!
Усі підбігли до ілюмінатора. Поруч з ними, зберігаючи дистанцію, летів невеликий сірий корабель. Він подавав маяком сигнал.
— Терранський перехоплювач, — промовив пілот. — Час стрибати. Вони нас підберуть. Вдягайте скафандри...
Він підбіг до шафи з обладнанням і повернув ручку. Дверцята відчинилися, і він витяг звідти скафандри.
— Швидше, — підганяв усіх Гросс.
Охоплені панікою, вони почали квапливо одягатися, ледве натягуючи на себе важкі обладунки. Вінтер почвалав до аварійного виходу і зупинився, чекаючи на інших. Один за одним, вони збиралися біля люка.
— Усе! — мовив Гросс. — Відчиняйте люк.
Вінтер щосили потягнув на себе дверцята.
— Допоможіть мені.
Тепер вони вже всі разом сіпали за ручку, та марно. Дверцята були міцно зачинені.
— Принесіть лом, — попросив пілот.
— Невже ні в кого немає бластера? — Гросс окинув присутніх божевільними очима. — Кляті двері, я їх зараз рознесу!
— Тягніть, — прокректав Крамер. — Ну ж бо, всі разом!
— Ви біля люка? — запитав монотонний голос, і відлуння рознесло його по коридорах корабля. Люди завмерли, роззираючись. — Я відчуваю чужу присутність поблизу, ззовні. Це корабель? Ви всі покидаєте борт, так? Крамере, ти також покидаєш корабель? Дуже прикро. Я так сподівався поговорити з тобою. Можливо, якось іншим разом я зможу переконати тебе залишитися.
— Відчиніть люк! — закричав Крамер, обводячи поглядом мертві стіни корабля. — Заради бога, відчиніть!
Запала тиша, що здалась усім вічністю. Нарешті люк повільно від’їхав набік. Зашипіло повітря, вириваючись повз них у космос.
Один за одним вони повискакували з корабля, відштовхуючись від його корпуса. За кілька хвилин їх підібрав корабель-перехоплювач. Коли всі піднялися на його борт, їхній власний зореліт, що на шаленій швидкості мчав у невідоме, вже зник з поля зору.
Важко дихаючи, Крамер зняв шолом. Його підхопили двоє з команди перехоплювача і закутали у ковдру. Неподалік, тримаючи в руках кухля з кавою, сидів Гросс. Він тремтів.
— Пропав корабель, — пробурмотів Крамер.
— Я розішлю сигнал тривоги, — сказав Гросс.
— А що трапилося з вашим кораблем? — зацікавлено запитав матрос. — Він так швидко полетів геть. Що там на ньому?
— Ми його знищимо, — похмуро вів далі Гросс. — Його треба знищити. Не уявляю, що... що він задумав. Що ж ми створили! А на нього покладалися такі надії.
— Що він задумав? — пробурмотів собі під ніс Крамер. — Та біс його знає! Марно гадати.
Патрульний корабель повертався на місячну базу. Врятовані мовчки сиділи за столом у їдальні, сьорбаючи гарячу каву.
— Слухайте, Філе, — нарешті обізвався Гросс. — Якою людиною був професор Томас? Що ви про нього пам’ятаєте?
Крамер поставив свій кухоль з кавою на стіл.
— Це було десять років тому. Я небагато пам’ятаю, все немов у тумані.
Він подумки перенісся на роки назад. Вони з Долорес у коледжі Ханта разом вивчали фізику та інші природничі науки. Це був маленький коледж на задвірках тогочасного життя. Крамер туди поступив тому, що, по-перше, він був у його рідному місті, а по-друге, там навчався його батько.
Професор Томас викладав у коледжі віддавна, і вже ніхто навіть не міг пригадати, коли він там почав працювати. Він був старим диваком: постійно уникав людей. Не схвалював багатьох речей, проте рідко про це говорив.
— Вам не спадає на гадку нічого такого, що могло б нам допомогти? — запитав Гросс. — Щось, що може дати нам підказку про те, що він замислив.
Крамер повільно кивнув:
— Я пригадую дещо...
Одного разу вони з професором сиділи у капличці коледжу і вели неквапливу розмову.
— Що ж, скоро ти закінчиш курс, — промовив професор. — Чим далі займатимешся?
— Займатимусь? Мабуть, працюватиму в якомусь урядовому відділі досліджень.
— А потім? Яка твоя кінцева мета?
Крамер усміхнувся:
— Це ненаукове питання. Воно припускає існування такого поняття, як абсолютний кінець.
— Гаразд, перефразую. Що, якби не було ні війни, ні відділу досліджень? Чим би ти тоді займався?
— Не знаю. Але мені важко уявити таку гіпотетичну ситуацію. Війна триває, скільки я себе пам’ятаю. Все спрямовано на військові потреби. Я не знаю, чим би я займався. Мабуть, якось би пристосувався, звик.
Професор пильно на нього подивився.
— О, ти справді гадаєш, що міг би пристосуватися? Що ж, я радий. І думаєш, тобі вдалось би знайти яке-небудь заняття?
Гросс уважно слухав.
— Що ви цим хочете сказати, Крамере?
— Нічого особливого. Крім того, що він був проти війни.
— Ми всі проти війни, — зауважив Гросс.
— Так. Він був відлюдьком. Жив дуже просто, їжу готував сам. Його дружина померла багато років тому. Сам він народився в Європі, в Італії. Переїхавши до Сполучених Штатів, він змінив ім’я. Колись любив читати Данте і Мільтона. У нього навіть Біблія була.
— Одне слово, у нього допотопні смаки.
— Так, загалом він жив минулим. Дістав десь антикварний грамофон, платівки і весь час слухав стару музику. Ви ж бачили його будинок, бачили, який він старомодний.
— На нього було досьє? — запитав Вінтер Гросса.
— У Службі безпеки? Ні, звісно ні. Наскільки ми знаємо, він ніколи не цікавився політикою, в жодні організації не вступав, ми взагалі не чули, щоб у нього були бодай якісь політичні переконання.