Корабель був живим, і він з ними розмовляв, спокійно та розважливо, все швидше і швидше відносячи їх у відкритий космос. Динамік на стіні та аудіосистема стали його голосовими зв’язками, електропроводка — спинним мозком і нервовою системою, люки та гальма — м’язами.
Вони були безпорадними, абсолютно безпорадними. За якусь частку секунди корабель позбавив людей сили і змусив їх, цілком беззахисних, покладатися на його милість. Це було неправильно, протиприродно. Все своє життя він повелівав машинами, підкорюючи природу людині та її потребам. Людська раса повільно еволюціонувала, поки не навчилася керувати світом, підлаштовуючи його під себе. І раптом її відкинуло назад, розпростерло перед Силою, проти якої люди були не більше ніж діти.
Крамер виліз із ліжка, вдягнув халат і почав намацувати цигарку. За цим заняттям його й застав дзвінок відеофону.
Крамер натиснув кнопку прийому:
— Слухаю.
На екрані з’явилося обличчя:
— Вам дзвінок із Терри, містере Крамер. З лікарні.
— З лікарні? Мені? З’єднуйте, — сон як рукою зняло.
Він відкинув з очей пасмо волосся. Раптом його охопив страх.
З динаміка донісся незнайомий голос:
— Філіп Крамер?
— Так, я вас слухаю.
— Це Центральна лікарня, Нью-Йорк, Терра. Містере Крамер, до нас потрапила ваша дружина. В результаті аварії вона отримала тяжку травму. Нам порадили зв’язатися з вами. Чи не могли б ви...
— Наскільки тяжку? — Крамер стиснув підставку відеофона. — Наскільки це серйозно?
— Це дуже серйозно, містере Крамер. Ви могли б сюди приїхати? Що швидше, то краще.
— Так, — кивнув Крамер. — Я приїду. Дякую.
Екран погас — обірвався зв’язок. Якусь мить Крамер постояв, потім натиснув кнопку. Екран знову ожив.
— Так, сер, — прозвучало з динаміка.
— Я можу негайно вилетіти на Терру? Це терміново. Моя дружина...
— Ще вісім годин з Місяця не злітатиме жоден корабель. Вам доведеться зачекати.
— І що, нічого не можна вдіяти, нічим зарадити?
— Ми можемо передати загальне прохання всім суднам, які перебувають поблизу. Іноді повз нас пролітають крейсери, які прямують на Терру на ремонт.
— Зробіть це, будь ласка. Я вирушаю в космопорт.
— Так, сер. Проте не факт, що поблизу буде якийсь зореліт. Раз на раз не випадає, — екран погас.
Крамер швидко одягнувся. Він накинув пальто і поспішив до ліфта. За хвилину він уже біг через вестибюль, повз ряди порожніх столів та крісел. Вартовий відступив від дверей, і Крамер вискочив на велетенські бетонні сходи.
Місяць вкривали хмари. Неподалік починалося поле космопорту, зникаючи в темряві — чорній безкраїй порожнечі. Він обережно, тримаючись за поручні, спустився сходами і рушив уздовж поля до диспетчерської башти. Дорогу йому вказували миготливі червоні вогники.
Під баштою його окликнуло двоє вартових. Вони стояли в тіні, тримаючи рушниці напоготові.
— Крамер?
— Так, — йому в обличчя посвітили ліхтариком.
— Ваше прохання вже передали.
— Хтось відповів? — запитав Крамер.
— Поблизу пролітав крейсер, він з нами зв’язався. У нього пошкоджений двигун, і він з передової на малій швидкості повертається на Терру.
— Чудово, — кивнув Крамер, у якого немов гора з плечей звалилася. Він закурив і пригостив цигарками солдатів. Вони закурили також.
— Сер, — звернувся до нього один з них. — Чи правда те, що кажуть про експериментальний корабель?
— Що саме кажуть?
— Що він ожив і втік.
— Ну, це не зовсім так, — відповів Крамер. — На ньому було встановлено нову систему управління замість колишньої джонсонівської. Її просто не встигли перевірити.
— Але, сер, один з крейсерів, із тих, що за ним посилали, підібрався до нього дуже близько, і мій приятель каже, що той поводив себе дуже кумедно. Він ніколи не бачив нічого подібного.
Каже, це було схоже на те, як він якось рибалив на Террі, в штаті Вашингтон, намагаючись наловити окунів. Риба виявилася розумною. То в один бік попливе, аж хоп — уже в інший.
— А ось і ваш крейсер, — втрутився в розмову інший солдат. — Бачите?
На поле повільно опускався велетенський нечіткий силует.
На ньому важко було щось розгледіти окрім низки зелених вогників. Крамер уважно подивився на зореліт.
— Хутчіше, сер, — промовив солдат. — Він приземлився ненадовго.
— Дякую, — Крамер побіг полем до темного силуету, що високо здіймався над ним.
Біля підніжжя корабля його вже чекав опущений трап. Крамер ступив на нього і ледь встиг взятися за поручні, як відчув, що піднімається у повітря, а за мить вже опинився всередині корабля. Позаду нього зачинився люк.
Він піднімався по сходах на головну палубу, як турбіни заревли і корабель почав злітати.
Крамер відчинив двері і раптом завмер, здивовано розглядаючись довкола. На палубі не було ні душі. Корабель був безлюдний.
— Господи! — вигукнув він і закам’янів, немов громом прибитий: раптом усе стало зрозумілим. У Крамера запаморочилося в голові, і він мусив сісти на лаву. — Боже праведний!
Корабель мчав у відкритий космос, залишаючи позаду Місяць і Терру.
І він нічого не міг з цим удіяти.
— То це ви телефонували, — нарешті спромігся промовити Крамер. — Це ви подзвонили мені, а не лікар з Терри. Все це було частиною плану, — він роззирнувся навколо. — А Долорес справді...
— З твоєю дружиною все гаразд, — відповів безбарвний голос із динаміка на стіні. — Мені довелося тебе обманути. Пробач, Філіпе, але це було єдине, що спало мені на думку. Ще день-два, і ти вже був би знову на Террі. Я не збираюсь залишатися в цій зоні довше, ніж потрібно. Вони були такі впевнені, що я десь за межами галактики, що тут я міг перебувати у відносній безпеці. Але ж і украдений лист знайшли випадково[2].
Крамер нервово запалив цигарку.
— Що ви збираєтеся робити? Куди ми летимо?
— Перш за все, я хочу з тобою поговорити. Я маю багато чого з тобою обміркувати. Мене дуже прикро вразило те, що ти тоді покинув судно разом з усіма іншими. Я так сподівався, що ти залишишся, — професор захихотів. — Пам’ятаєш, як колись в давні добрі часи ми з тобою розмовляли — тільки ти і я? Як же давно це було!
Корабель долав космічні простори на надзвичайній швидкості. Він проскочив крізь захисну зону і вилетів за межі системи. Від приступу нудоти Крамера скрутило.
Коли він знову випростався, голос зі стіни продовжив:
— Пробач, що я так розігнався, проте ми все ще в небезпеці. Та за кілька хвилин усе минеться.
— А що з кораблями юків? Хіба їх тут немає?
— Є, але мені кілька разів удалося втекти від них. Я їх вочевидь зацікавив.
— Зацікавили?
— Вони відчувають, що я не такий, як інші, більше схожий на їхні органічні міни. І це їм не подобається. Тепер вони намагаються триматися подалі від мене. Гадаю, скоро їхні кораблі залишать цей район. Дивна вони раса, Філіпе. Я б не відмовився краще їх вивчити, спробувати дізнатись про них більше. По-моєму, вони не використовують жодних інертних речовин. Їхні інструменти та прилади живі — в тій чи іншій формі. Вони взагалі нічого не будують і не конструюють. Сама ідея створення чогось для них чужа. Навіть їхні кораблі...
— Куди ми летимо? — запитав Крамер. — Я хочу знати, куди ви мене везете.
— Чесно кажучи, я й сам ще до пуття не знаю.
— Не знаєте?
— Я не думав над деталями. У моєму плані все ще багато прогалин, але я сподіваюсь найближчим часом їх заповнити.
— А в чому саме полягає ваш план? — запитав Крамер.
— О, він дуже простий. Може, ти зайдеш у рубку і сядеш?
Крісла набагато зручніші, ніж металева лава.
Крамер пройшов до рубки і вмостився у крісло біля контрольної панелі. Від вигляду неробочих приладів йому стало не по собі.