Пізніше він сидів за столом, а поруч з ним стояв багатофункціональний розпилювач. Він торкнувся пальцями його вологої поверхні.
Годинник пробив сьому, за його спиною тихо грало радіо. Дотягнувшись до лампи, він повернув її так, щоб вона освітлювала підлогу перед столом.
Чоловік закурив, дістав ручку та кілька чистих аркушів і замислився.
Отже, вони справді хотіли його смерті та ретельно все спланували. Його накрила холодна хвиля відчаю. Що ж тепер робити? До кого звертатися? У кого просити допомоги? Він стиснув кулаки і весь напружився.
Раптом на стіл поруч з ним спустився павук:
— Пробачте, сподіваюся, ви не налякались, як те дівчатко з відомого віршика[3]?
Чоловік витріщився на павука:
— Ти — той самий? Той, що був на перехресті? Який мене попереджав?
— Ні, то був хтось інший, мабуть, Прядильник, а я — Гризун. Погляньте на мої щелепи, — і він роззявив пащу. — Я можу кусатися.
— Молодець, — усміхнувся чоловік.
— Авжеж! А ви знаєте, скільки нас, скажімо, на... квадратному акрі? Вгадайте.
— Тисяча.
— Тю! Два з половиною мільйони. Різних видів: Гризуни, як от я, Прядильники, Кусачі.
— Кусачі?
— Найкращі з нас. От, наприклад... — павук задумався, — «чорна вдова», як ви її називаєте. Дуже корисна. — Після секундної паузи він продовжив: — Я до вас, власне, у справі.
— Якій?
— У нас проблема. Властителі...
— Властителі?
— Ви називаєте їх мурахами. Вони панують над нами. Жахливі істоти, нас уже нудить від них. Тому ми і збираємось перекинутися до птахів.
Чоловік підвівся:
— До птахів? Вони що, також...
— Ну, у нас із ними є домовленість. Усе це триває багато століть. Я вам зараз розповім, у нас ще є трохи часу.
Чоловікове серце закалатало.
— Трохи часу? Ти про що?
— Не переймайтеся. Можуть виникнути деякі проблеми, та ми готові. Давайте-но я вам розповім, з чого все почалося. Навряд чи ви щось про це чули.
— Гаразд, я слухаю, — він підвівся і почав ходити з кутка в куток.
— Близько мільярда років тому вони досить добре вправлялися на Землі. Розумієте, люди прибули з якоїсь іншої планети, якої — не знаю. Вони приземлились і побачили добре оброблену властителями планету. Почалася війна.
— То ми — загарбники? — пробурмотів чоловік.
— Так. Війна звела обидві раси до рівня дикунів: і їх, і вас. Ви забули, як воювати, а вони деградували до закритих соціальних груп: мурах, термітів...
— Ясно.
— Остання група людей, яка ще знала, що й до чого, і створила нас. Ми були виведені... — павук якось по-своєму посміхнувся, — виведені з однією метою. Ми досить добре їх стримуємо. Знаєте, як вони нас називають? Пожирачами. Неприємно, правда?
До них спустилось на павутинках ще двоє павуків і підбігли до першого.
— Справа серйозніша, ніж я думав, — спокійно промовив Гризун. — Про це я не знав. Кусача сюди!
На край столу виповзла «чорна вдова».
— Велетню, — металевим голосом просвистів павук. — Мені треба з вами поговорити.
— Я слухаю, — сказав чоловік.
— Незабаром тут буде неспокійно. Вони насуваються, повзуть сюди, і їх сила-силенна. Ми спробуємо затримати це нашестя і впоратися з ними.
— Зрозуміло, — кивнув чоловік. Він облизав губи і пошкріб п’ятірнею потилицю. — Ти думаєш... Тобто, які шанси, що...
— Шанси? — Кусач замислено захитався. — Ну, ми над цим довго працювали, майже мільйон років. Думаю, ми все ще їх випереджаємо, незважаючи на деякі промахи. Наша домовленість з птахами і, звісно, з жабами...
— Гадаю, ми зможемо вас урятувати, — весело перебив його Гризун. — Хоча б тому, що ми передбачаємо такі ситуації, як ця. З-під підлоги долинув ледь чутний звук: немов тупіт сотень тисяч маленьких лапок та скрегіт щелеп. Але чоловік його почув і весь немов обм’як.
— Ти впевнений? Думаєш, у вас вийде? — він витер піт з чола і, дослухаючись, узяв до рук розпилювач.
А звук усе наростав, відлунював під ними, під підлогою, під їхніми ногами. Знадвору зашелестіли кущі, і кілька метеликів почали битись у вікно. Звук ставав дедалі гучнішим і гучнішим, він долинав знизу, звідусіль. Наростаючий гул люті та рішучості. Чоловік навсібіч роззирнувся:
— То, кажеш, ви зможете це зробити? — пробурмотів він. — Ви справді можете мене врятувати?
— О, — збентежено промовив Кусач. — Я мав на увазі не вас конкретно. Я говорив про вид, про расу... а не про вас як індивіда.
Чоловік здивовано розтулив рота, і троє Пожирачів неспокійно заворушилися. Метеликів у вікні ставало дедалі більше, а підлога вже совалась і двигтіла.
— Ясно, — промовив чоловік. — Шкода, що я не так вас зрозумів.
Чоловік-змінна
(пер. В. Корсун)
I
Комісар Служби безпеки Рейнхарт квапливо піднявся сходами і заскочив до приміщення Ради. Охорона швидко розступилась, і його оточив знайомий гул машин. Із зосередженим обличчям, Рейнхарт прикипів поглядом до центрального комп’ютера Бюро статистичних досліджень і почав зчитувати показники, від хвилювання у нього блищали очі.
— Стабільний приріст протягом усього минулого кварталу, — зауважив Каплан, начальник лабораторії, і всміхнувся, немов це було його особистою заслугою. — Непогано, комісаре.
— Ми їх наздоганяємо, — погодився Рейнхарт. — Але до біса повільно. Нам потрібен ривок... і якомога швидше.
Каплан вочевидь був налаштований поговорити:
— Ми розробляємо нову наступальну зброю, вони — поліпшують оборону. І жодного зрушення з місця! Все постійно вдосконалюється, але ні ми, ні Центавр не можемо зупинитися, бодай ненадовго, щоб налагодити виробництво нових розробок і застосувати їх.
— Цьому буде покладено край, — впевнено сказав Рейнхарт, — щойно Терра створить таку зброю, проти якої Центавр не зможе побудувати захист.
— Проти будь-якої зброї є захист. Є аргумент, і є контраргумент. Так підтримується рівновага. Ніщо не може проіснувати достатньо без...
— Я розраховую на затримку, — роздратовано перебив його Рейнхарт, його очі наскрізь пропікали начальника лабораторії, і Каплан відступив назад. — Між створенням нашої зброї і їхнім ходом у відповідь є певна затримка. І вона постійно різна, — він нетерпляче махнув головою в бік рядів машин БСД. — Ви й самі це чудово знаєте.
У цей час, о дев’ятій тридцять ранку 7 травня 2136 року, показники статистики БСД заклякли на співвідношенні 21:17 на користь Центавра. Врахувавши всі фактори, машина була впевнена, що Проксима Центавра зможе вдало відбити атаку Терри. Цей розрахунок базувався на всій сумі інформації, якою володіли машини БСД, на поєднанні численних і нескінченних потоків даних, що надходили з усіх секторів обох систем: Сонячної і Центавра.
Центавр випереджав Терру із співвідношенням 21:17, але ще місяць тому було 24:18 на користь ворога. Ситуація покращувалась, повільно, але невпинно. Центавр, хоча й старший за віком, не міг угнатися за рівнем технологічного розвитку. Терра вибивалася вперед.
— Якби ми розпочали війну зараз, — замислено промовив Рейнхарт, — ми б програли. Ми ще недостатньо від них відірвалися, щоб наважитися на відкриту атаку. — Гримаса злості спотворила його вродливе обличчя, на щоках спалахнув яскраво-червоний рум’янець. — Проте шальки терезів схиляються у наш бік. Наші наступальні сили поступово перевищують їхні захисні.
— Аби ж тільки війна скоріше почалася, — погодився Каплан. — Ми всі вже на нервах. Це кляте очікування...
Війна скоро розпочнеться, Рейнхарт розумів це інтуїтивно. Саме повітря було сповнене напруженням, ентузіазмом. Він покинув приміщення БСД і поквапився коридором до свого добре захищеного кабінету в крилі Служби безпеки. Вона вже не за горами, він майже відчував, як доля гаряче дихає йому в потилицю, — і це було приємно. Його тонкі губи скривились в сухій посмішці, відкривши рівний ряд зубів, таких білих на тлі засмаглого обличчя. Його настрій поліпшився, він же так довго працював і стільки зусиль поклав на те, щоб війна нарешті стала реальністю.
3