— Який саме експеримент?
— З парадоксом Зенона, — напружено пояснив він. — З жабою. Її посадили в трубу і зачинили дверцята. А потім професор Гроут увімкнув апарат.
— І що трапилось?
— Жаба почала стрибати. І зменшуватися.
— Кажете, вона зменшилась. А що потім?
— Вона зникла.
Професор Харді сидів, відкинувшись на стільці.
— То жаба не добралась до кінця труби?
— Ні.
— Це все, що я хотів почути. — В аудиторії здійнявся шум. — Як бачите, жаба не добралась до кінця труби, чого очікував мій колега професор Гроут. І ніколи не добереться. На жаль, нам не пощастить знову побачити бідолашну жабу.
Студенти збуджено заворушились, і Харді постукав олівцем по столу. Він розпалив люльку, спокійно випустив хмарку диму і зручніше вмостився на стільці.
— Боюсь, для сердеги Гроута результат експерименту був мов грім серед ясного неба. У нього стався удар чи щось таке. Як ви, мабуть, помітили, він не з’явився на свої вечірні пари. Наскільки мені відомо, професор Гроут вирішив провести у горах тривалу відпустку. Можливо, отримавши змогу відпочити, заспокоїтись і забути...
Гроут морщився, проте не зупинявся.
— Не бійся, — підбадьорював він сам себе. — Тримайся. Труба знову стрибнула. Гроут захитався. Ліхтарик упав на підлогу і погас. Він залишився сам-один у велетенській печері, неосяжній порожнечі, що, здавалось, не мала кінця і краю.
Він уперто продовжував іти.
Через якийсь час він відчув утому.
— Мені не завадить відпочинок. — Гроут сів на підлогу, яка здавалася жорсткою і нерівною. — За моїми підрахунками, мені потрібно близько двох днів, щоб дійти до кінця труби. Можливо, трохи більше...
Гроут розслабився і закуняв. Через якийсь час пішов далі.
Його вже давно перестали лякати раптові стрибки труби, він встиг до них призвичаїтися. Рано чи пізно, а він все-таки дійде до фотонового променя і перетне його. Силове поле зникне, і він знову набуде свого звичного розміру. Гроут скупо посміхнувся.
Як же здивується Харді, коли...
Він спіткнувся і впав на підлогу. Його охопив глибокий страх, і він затремтів. Підвівшись, роздивився довкола. Куди іти?
— Господи, — пробурмотів Гроут, нахилився і доторкнувся до підлоги.
Куди іти? Час спливав. Він повільно пішов, спершу в один бік, потім в інший. Він не міг нічого розгледіти у непроникній темряві, взагалі нічого.
А потім він побіг, кидаючись у пітьмі то туди, то сюди, спотикаючись і падаючи. І раптом підлога під ним похитнулася. Знайоме відчуття: він полегшено зітхнув. Він рухався у правильному напрямку! Гроут знову побіг, але тепер спокійно, глибоко дихаючи відкритим ротом. Потім усе знову захиталося — це він минув наступну лінію розмітки; отже, напрямок залишався правильним. І він знову побіг.
Поки він мчав уперед, підлога ставала все грубішою і грубішою. Досить скоро йому довелося зупинитись — він постійно перечіпався через якісь каміння та валуни. Вони що, не відполірували труби? Що сталося зі шліфовкою, з металевим покриттям...
— Ну звісно, — пробурмотів він. Навіть рівна, мов лезо, поверхня... такому крихітному, як я...
Гроут пішов далі, ледь орієнтуючись у навколишньому просторі. Все навколо почало випромінювати тьмяне світло, воно сочилося з брил, що його оточували, навіть з його власного тіла.
Що це? Він поглянув на свої руки. Вони виблискували у темряві.
— Теплове випромінювання, — здогадався він. — Ну звісно. Спасибі вам, Харді, — і він почав перебиратися у напівтемряві з каменя на камінь. Він просувався по неосяжній рівнині з брил та валунів, стрибаючи, як гірський козел, зі скелі на скелю. «Немов та жаба», — подумалось йому.
Він усе стрибав і стрибав, зрідка зупиняючись, щоб перевести подих. Скільки йому ще лишилося пройти? Він зміряв поглядом велетенські залізні пагорби, що здіймалися довкола, і його охопив жах.
— Цього я і не врахував, — сказав він, видерся на високу скелю і зіскочив з її протилежного боку. Наступна прірва була ще ширшою. Він насилу її подолав, задихаючись від напруження і ледь втримавшись на її краю.
Йому доводилося стрибати знову і знову, так довго, що він втратив лік часу.
Зупинившись на верхівці скелі, він знову стрибнув.
І почав падати, все нижче і нижче у прірву, назустріч тьмяному сяйву. Здавалось, у провалля не було дна. Він усе летів і летів.
Професор Гроут заплющив очі. Він втихомирився, його втомлене тіло розслабилось.
— Більше ніяких стрибків, — промовив він, опускаючись усе глибше. — Як у тому законі про падаючі тіла... що менше тіло, то менший на нього вплив гравітації. Не дивно, що жуки падають так повільно... певні властивості...
Він заплющив очі і нарешті дозволив пітьмі оповити себе.
— Таким чином, — провадив професор Харді, — ми можемо сподіватися, що цей експеримент ввійде в історію науки як...
Він замовк і насупився, бо студенти широко розплющеними очима дивилися не на нього, а в напрямку дверей. Деякі посміхались, один засміявся. Харді озирнувся, щоб з’ясувати, в чому річ, і також це побачив.
— Загадка Чарльза Форта[6], — промовив він.
До кімнати заскочила жаба.
Пітнер підвівся.
— Професоре, — збуджено заговорив він. — Це підтверджує мою теорію. Розмір жаби настільки зменшився, що вона провалилась у простір між...
— Що? — обірвав його Харді. — Це інша жаба.
— ...у простір між молекулами матеріалу, з якого зроблено підлогу Жаб’ячого коридору. Жаба випала між ними на підлогу, оскільки закон тяжіння впливав на неї значно меншою мірою. І вийшовши з-під дії силового поля, вона повернулася до свого початкового розміру.
Пітнер з усміхом подивився на жабу, яка повільно скакала по аудиторії.
— Насправді... — почав було професор Харді, знесилено зіпершись на стіл, проте пролунав дзвінок, і студенти почали збирати свої книжки та папери. У якийсь момент Харді зрозумів, що крім нього та жаби в аудиторії нікого не лишилося. Він похитав головою. — Не може бути, — пробурмотів він. — У світі повно жаб. Це якась інша.
До його столу підійшов студент.
— Професоре Харді...
Харді підняв на нього очі.
— Так? Чого вам?
— Там, у коридорі, якийсь чоловік хоче вас бачити. Він у кепському гуморі. І закутаний у ковдру.
— Гаразд, — сказав Харді, зітхнув і підвівся. Біля дверей він завагався і набрав повні груди повітря. Потім потер підборіддя і вийшов у коридор.
На нього чекав Гроут, загорнутий у червону вовняну ковдру, його обличчя палало від збудження. Харді подивився на нього з винуватим виразом обличчя.
— Ми досі цього не знаємо! — крикнув Гроут.
— Чого? — пробурмотів Харді. — Послухайте, е-е-е, Гроуте...
— Ми досі не знаємо, чи добереться жаба до кінця труби. І вона, і я провалились поміж молекул. Треба знайти інший спосіб перевірити парадокс. З Коридором нічого не вийшло.
— Так, не вийшло, — мовив Харді. — От скажіть, Груоте...
— Поговорімо про це пізніше, — перебив його Гроут. — Мені ще треба встигнути на лекції. До вечора.
І, кутаючись у ковдру, він швидко пішов коридором.
Кришталевий склеп
(пер. В. Корсун)
— Увага лайнеру внутрішніх перельотів! Увага! Наказуємо приземлитися на Деймосі на станції перевірки для інспекції. Увага! Негайно приземляйтеся!
Металевий скрегіт гучномовця луною прокотився коридорами велетенського корабля. Пасажири почали неспокійно перезиратись, перешіптуватись і позирати крізь ілюмінатори на крихітну цятку далеко внизу, каміну брилу, що була марсіанським контрольно-пропускним пунктом, Деймосом.
— Що трапилося? — запитав стурбований пасажир одного з пілотів, що поспішав між сидінь, щоб перевірити, чи замкнутий аварійний вихід.
— Нам треба приземлитися. Залишайтеся на своїх місцях, — відповів пілот і пішов далі.
— Приземлитися? Навіщо? — пасажири здивовано дивилися один на одного.
6
Чарльз Форт (1874-1932) — американський дослідник «непізнаного», укладач довідників із сенсацій, публіцист, предтеча сучасного уфологічного руху