— Іди сюди, — наказав Великий К.
Мередіт ступив на поміст. Біля його ніг починалася коротка металева драбина, що вела на вершину куба. Він піднявся по ній не замислюючись, немов машина, спантеличено та бездумно. Частина металевої поверхні куба заскрипіла і з’їхала набік.
Мередіт витріщився у провалля. Під ним обертався бак з якоюсь рідиною. Цей бак усередині куба був нутрощами Великого К! Хлопець завагався, та, не змігши себе перебороти, відсахнувся.
— Стрибай, — наказав Великий К.
Паралізований страхом, Мередіт довго стояв на краю і дивився на бак, що обертався. У нього загуло в голові, все довкола завертілось, немов у круговерті, а перед очима попливли темні кола. Він захитався і почав повільно обходити провалля. Не в змозі втримувати рівновагу, він похитувався то вперед, то назад.
— Стрибай, — повторив Великий К.
І він стрибнув.
За мить металева ляда ковзнула на місце. Поверхня куба була знову рівною.
А всередині машини в баку вирувала, бовталась соляна кислота з нерухомим тілом хлопця. Поступово воно почало розчинятись, а його складові елементи одразу засмоктувалися трубками та шлангами і розносились по всьому тілу Великого К. Зрештою, все завмерло. Велетенський куб затих.
Одна за одною погасли лампочки, і кімната знову занурилась у темряву.
Поглинання закінчилось тим, що в передній стінці Великого К відкрилася вузька щілина. З неї вивалилося щось сіре. Кістки та металевий шолом. Вони скотились і впали на купи перед кубом, приєднавшись до решток п’ятдесяти попередників. Останній вогник погас, і машина затихла. Великий К заснув до наступного року.
Через три дні Кент знав уже напевне, що юнак не прийде. Він повернувся до сховища разом з розвідниками племені, вираз його обличчя був похмурим та незворушним.
— Іще одного не стало, — промовив Пейдж. — Чорт, я ж був певен, що він не зможе відповісти на ці три запитання! Цілий рік роботи коту під хвіст.
— Ми що, завжди будемо приносити йому жертви? — запитав Вілл Густавсон. — Невже так буде завжди, з року в рік?
— Одного дня ми вигадаємо запитання, на яке він не відповість, — сказав Кент. — І тоді він дасть нам спокій. Якщо ми зможемо його спантеличити, то більше не доведеться його підгодовувати. Аби ж тільки знайти потрібне запитання!
До них наблизилась Енні Фрай, її лице було блідим.
— Волтере? — звернулася вона.
— Так?
— А він завжди... Він завжди виживав у такий спосіб? Йому завжди потрібен був хтось із нас, щоб не вийти з ладу? Я не вірю, що передбачалось, нібито машина працюватиме за рахунок людських жертв.
Кент похитав головою.
— До Загибелі він, мабуть, використовував якесь штучне паливо. Потім щось трапилося. Можливо, його паливні канали забились чи були пошкоджені, і він змінив спосіб життя. Гадаю, він був вимушений. Він же — як ми, у цьому то й річ. Ми всі змінили спосіб життя. Були ж часи, коли люди не полювали і не ловили тварин. І були часи, коли Великий К не полював на людей.
— Навіщо... Навіщо він викликав Загибель, Волтере?
— Щоб показати, що він сильніший за нас.
— А він завжди був сильнішим? Сильнішим за людину?
— Ні. Кажуть, колись Великого К ще не існувало. Це люди його створили, щоб потім навчати. Але поступово він набирався сили і, зрештою, засипав землю атомами, а атоми спричинили Загибель. Тепер же він живе за наш рахунок. Його могутність зробила нас його рабами. Він став надто могутнім.
— Але колись настане день, коли він не знатиме відповіді, — промовила Пейдж.
— Тоді йому доведеться нас звільнити, — сказав Кент. — Про це йдеться в легенді. Тоді він буде змушений перестати нами харчуватися.
Стиснувши кулаки, Пейдж спрямувала погляд на далекий ліс.
— Одного дня цей час настане. Одного дня ми вигадаємо запитання, надто складне навіть для нього!
— Ну що ж, почнімо, — похмуро промовив Густавсон. — Що раніше ми заходимося готуватись до наступного року, то краще!
У саду
(пер. В. Корсун)
— Там вона і сидить, — сказав Роберт Най. — Річ у тім, що вона завжди там. Навіть у негоду. Навіть у дощ.
— Зрозуміло, — кивнув його друг Ліндквіст.
Відчинивши задні двері, двоє чоловіків вийшли на ґанок.
Повітря було теплим та свіжим. Чоловіки зупинились і глибоко вдихнули. Ліндквіст роззирнувся навсібіч:
— Який чудовий сад! Оце краса, га? — він почухав потилицю. — Я починаю її розуміти. Ти лишень поглянь!
— Ходімо, — сказав Най, спускаючись зі сходів на стежку. — Вона, мабуть, сидить там зараз із Сером Френсісом. Далі, за деревом, стоять старі лавки у формі кола, ну, знаєш, раніше такі були в моді.
— Із Сером Френсісом? Хто це? — запитав Ліндквіст, поспішаючи за Наєм.
— Сер Френсіс — це її ручний качур. Великий білий качур.
За кущами бузку, що схилялися над високим дерев’яним парканом, стежка повернула. Тепер вона вела поміж рядами тюльпанів, що були вже у повному розцвіті. Під стіною невеличкої теплиці буяли трояндові кущі. Ліндквіст замилувався. Трояндові кущі, бузок, ряди живоплоту та квітів. Поросла гліцинією стіна. Велетенська верба.
А під деревом, не зводячи погляду з білого качура, що походжав по траві, сиділа Пеггі.
Ліндквіст закляк на місці, заворожений вродою місіс Най. Пеггі Най виявилася молодою тендітною жінкою з м’яким темним волоссям і великими добрими очима, повними ніжного покірного смутку. На ній були короткий синій плащик та костюм, на ногах — сандалі, а волосся прикрашали квіти. Троянди.
— Люба, — мовив до неї Най. — Поглянь, хто до нас завітав. Ти ж пам’ятаєш Тома Ліндквіста?
Пеггі швидко підняла очі.
— Томмі Ліндквіст! — вигукнула вона. — Як життя-буття? Я дуже рада тебе бачити!
— Дякую, — Ліндквіст зніяковів від задоволення. — А як ти, Пег? Бачу, друга собі завела.
— Друга?
— Сера Френсіса. Його ж так звати?
Пеггі засміялася:
— О, Сер Френсіс, — вона простягла руку і погладила качурове пір’я, той ходив по траві, вишукуючи всяких комашок. — Так, ми з ним добрі друзі. Слухай, чого ж ти стоїш, сідай. Ти до нас надовго?
— Ні, він ненадовго, — відповів їй чоловік, — проїздом, у нього справи в Нью-Йорку.
— Так і є, — підтвердив Ліндквіст. — Слухай, Пеггі, який же в тебе чудовий сад! Я завжди хотів мати такий — повний птахів, квітів.
— Він і справді гарний, — погодилася Пеггі. — Ми майже весь час тут.
— Хто це ми?
— Сер Френсіс і я.
— Вони багато часу проводять разом, — промовив Най. — Цигарку? — Він протяг Ліндквістові пачку. — Ні? — Най закурив. — Особисто я не розділяю її любові до качурів, та й квітами я ніколи не захоплювався.
— Роберт годинами просиджує в будинку і все працює над своїми статтями, — сказала Пеггі. — Сідай, Томмі, — говорячи це, вона взяла качура і посадила собі на коліна. — Сідай поруч з нами.
— Та ні, дякую, — мовив Ліндквіст. — Я ліпше постою.
Він замовк і перевів погляд з Пеггі на квіти, траву і мовчазного качура. По рядах фіолетових та білих півників, що росли за деревом, прокотився слабкий вітерець. Ніхто не порушував тиші. В саду було прохолодно і спокійно. Ліндквіст зітхнув.
— Що таке? — запитала Пеггі.
— Знаєш, усе це нагадало мені один вірш, — Ліндквіст потер лоб. — Щось із Єйтса[7], здається.
— А, так, пригадую, цей сад схожий на той, — промовила Пеггі. — Я дуже люблю поезію.
Ліндквіст зосередився.
— Точно! — засміявся він. — Це ж про тебе із Сером Френсісом. Про тебе і Сера Френсіса в саду. «Леда і лебідь».
Пеггі насупилась:
— По-твоєму, я...
— Цим лебедем був Зевс, — пояснив Ліндквіст. — Зевс прибрав подоби лебедя, щоб підібратися ближче до Леди, коли та купалась. І в цій подобі він... гм... зайнявся з нею коханням. А за деякий час з’явилася на світ Єлена Троянська. Донька Зевса і Леди. Як же там було... «Удар з небес. Б’ють величезні крила. На стегнах — лебединих лап жага[8]...»
7
Вільям Батлер Єйтс (1865-1939 рр.) — ірландський поет, драматург, театральний діяч. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1923).