— Гляньте на нього!
— Допоможіть мені! — волав робот. — Допоможіть!
Один з чоловіків схопив Сильвію за талію й потягнув назад до ліжка. Вона відбивалася, кусалася і дряпала нігтями його обличчя. Чоловік кинув її на ліжко й дістав пістолет.
— Лежи тихо, — захекано сказав він.
Інші зігнулися над роботом, повертаючи його у вертикальну позицію.
— Що трапилося? — запитав Фаулер. Він підійшов до ліжка, його обличчя посмикувалося. — Він упав?
Очі Сильвії палали ненавистю й відчаєм.
— Це я його штовхнула, мені майже вдалося вибратися звідси крізь вікно, — її груди здіймалися. — Якби не ця клята нога...
— Поверніть мене до кабінету! — заволав Борз.
Обслуга підняла його й перенесла через коридор до особистого кабінету. За мить він уже сидів, приголомшений, за своїм столом, оточений паперами і доповідними записками. Його нутрощі шалено стугоніли.
Борз опанував себе і спробував продовжити роботу. Він мусив працювати далі. Відеоекран досі показував останні оновлення, система працювала бездоганно. Борз відсторонено спостерігав, як заступник командувача відсилав хмари чорних точок, реактивних бомбардувальників, які, неначе мухи, вилітали й квапилися геть.
Систему треба зберегти за всяку ціну, знову і знову повторював він до себе. Він має її врятувати. Організувати людей і змусити їх врятувати її. Якщо люди не воюватимуть, система приречена.
Його охопили лють і відчай. Система не зможе сама себе зберегти, вона не є чимось окремим, чимось, що можна відділити від людей, які в ній живуть. Власне, це і були люди. Система і люди — одне й те ж. Коли люди б’ються, щоб зберегти систему, вони б’ються за власний порятунок.
Вони існують лише доти, доки існує система.
Він побачив колону своїх білолицих військ, яка маршем рухалася до схилів. Його старезні синапс-кільця на мить перегрілися й нерішуче завібрували, а тоді знову запрацювали в звичному режимі. Йому було вже два століття. Він з’явився давно, в іншому світі. Той світ створив його, і завдяки йому той світ досі жив. Доки існує Борз, існуватиме і той світ. У мініатюрі, але він усе ще функціонував, його зразковий всесвіт, його творіння. Його раціональний, контрольований світ, в якому кожна сфера була цілком упорядкована, проаналізована й інтегрована.
Він підтримував живим цей раціональний і прогресивний світ, енергійну оазу продуктивності серед запиленої, випаленої планети занепаду й тиші.
Борз розклав свої папери й почав працювати над найнагальнішою проблемою. Перехід від економіки мирного часу до повної військової мобілізації. Тотальна військова реорганізація для кожного чоловіка, жінки, дитини, обладнання й дини[18]енергії, якими він керував.
Едвард Толбі обережно прокрадався вперед. Його одяг був пошматований, рюкзак залишився в хащах ожини й лози, обличчя й руки кривавили. Він був геть виснаженим.
Внизу перед ним лежала долина. Велетенський казан з полями, будинками і трасами, фабриками, обладнанням і людьми.
Він уже третю годину спостерігав за солдатами. Вони нескінченним потоком виливалися з долини на схили по дорогах і стежках. Йшли пішки, їхали у вантажівках, і звичайних автомобілях, на броньованих танках і бронетранспортерах, летіли небом у швидких маленьких реактивних винищувачах і великих повільних бомбардувальниках, блискучих літаках, що займали позиції над військами й готувалися до битви.
До грандіозної битви. Повномасштабної війни зразка двохсотлітньої давності, яка вже мала б зникнути. Але ж ось вона була тут, наче видіння з минулого. Він бачив таке на старих плівках і записах, які використовували на курсах орієнтування в таборі. Армія привидів, що постала на нову битву. Величезне воїнство людей і зброї, готових воювати і помирати.
Толбі обережно спустився з гори. Біля її підніжжя поруч з валунами зупинився солдат на мотоциклі й налагоджував комунікаційні антени й передавач. Толбі обійшов його по колу, присів і вміло підібрався до нього ззаду. Білявий юнак нервово крутив у руках дроти з перемикачами, облизував губи, поглядав угору й від кожного звуку хапався за рушницю.
Толбі глибоко вдихнув. Юнак стояв до нього спиною, намагаючись знайти енергетичний кабель. Зараз або ніколи. Одним стрибком Толбі вискочив, підняв пістолет і вистрелив. Частина обладнання і рушниця солдата зникли.
— Жодного звуку, — сказав Толбі і роззирнувся. Нікого не було видно, головна дорога була за пів милі праворуч. Сонце сідало, на схили гір лягали довгі тіні. Поля швидко перетворювалися з коричнево-зеленавих на темно-фіолетові. — Заведи руки за голову, зчепи їх і стань на коліна.
Наляканий юнак лантухом гепнувся на землю.
— Що ти збираєшся робити? — він розгледів залізний посох, і його обличчя зблідло. — Ти агент Ліги!
— Стули рота, — наказав Толбі. — Спочатку розкажи про вашу командну вертикаль. Хто твій старший?
Юнак відторохтів усе, що знав, Толбі уважно його вислухав. Він був задоволений. Звичайна монолітна структура, саме на таку він і сподівався.
— Нагорі, — урвав його він. — Хто нагорі? На кому лежить остаточна відповідальність?
— Борз.
— Борз! — простогнав Толбі. — Це не схоже на ім’я. Схоже на... — він умовк, приголомшений. — Ми мали б здогадатися! Старий урядовий робот, який досі функціонує.
Саме в цей момент юнак вирішив ризикнути. Він скочив на ноги і кинувся навтьоки.
Толбі прострелив йому голову над лівим вухом. Юнак заточився, впав обличчям уперед і нерухомо застиг на дорозі. Толбі підбіг до хлопця і швидко стягнув з нього темно-сірий однострій. Той був йому замалий, звичайно, зате мотоцикл пасував йому ідеально. Він бачив їх на плівках і хотів такий ще з дитинства. Маленький швидкий мотоцикл, на якому можна було б гасати туди-сюди. Тепер у нього такий був.
За пів години він уже їхав рівною широкою трасою до центру долини і будівель, що височіли проти темного неба. Фари мотоцикла прорізали темряву, і хоч його й досі хитало з боку в бік, з практичних міркувань він мав їхати далі. Толбі прискорився. Дорога проносилася внизу, поруч пролітали дерева і поля, копиці сіна, полишений сільськогосподарський реманент. Весь інший транспорт рухався назустріч, війська поспішали на фронт.
Фронт. Лемінги, що прямували до океану, аби потонути.
Тисяча, десять тисяч закутих у метал постатей, озброєних і сторожких, обвішаних рушницями, гранатами, вогнеметами й бактеріальними контейнерами.
Але було одне «але»: їм не протистояла жодна армія. Хтось припустився помилки. Війна можлива, тільки якщо є дві сторони, а з них воскресили лише одну.
За милю до скупчення будівель він з’їхав з дороги й обережно заховав мотоцикл у копиці сіна. Мить він повагався, чи не залишити тут і свого залізного посоха, а тоді знизав плечима й забрав його разом із пістолетом. Він завжди носив посох, це був символ Ліги. Він нагадував про анархістів, які патрулювали світ пішки, про світове охоронне агентство.
Толбі скрадався у темряві, просуваючись вперед. Тут людей було менше, і він досі не бачив жодної жінки чи дитини. Попереду був колючий дріт під напругою. За ним юрмилися озброєні до зубів війська. Світло прожектора виписувало на дорозі зиґзаґи. Далі вивищувалися радарні установки, а за ними — потворний бетонний куб. Велетенська офісна будівля, з якої здійснювалося керування.
Толбі поспостерігав за променем, вивчаючи схему його руху. У світлі прожектора вигулькували бліді й відсторонені обличчя солдатів. Малеча. Вони ще ніколи не воювали, це був їхній перший досвід, і вони були нажахані.
Щойно світло ковзнуло по ньому, він підвівся й наблизився до дроту. Прохід відкрився автоматично, двоє охоронців підвелися й незграбно схрестили перед ним багнети.
— Покажи свої документи! — наказав один із них. Молоді лейтенанти, нервові хлопці з побілілими губами. Гралися в солдатиків.
Толбі з жалем і зневагою грубо розсміявся і пішов уперед.
— Геть з дороги!
Котрийсь із лейтенантів стривожено увімкнув кишеньковий ліхтарик.
— Стій! Який пароль для цього дозору? — він перегородив Толбі шлях багнетом, його руки тремтіли з переляку.
18