— Де жінка? — запитав Толбі. — Агентка Ліги, яку ви схопили?
Фаулер повільно випростався.
— Я покажу, — відповів він і повів Толбі людним гамірним коридором до лікарняного крила будинку.
У кімнаті чоловіки побачили Сильвію, що насторожено сиділа на ліжку.
— Що відбувається? — запитала вона і раптом впізнала батька. — Тату, слава Богу! То це тобі вдалося вислизнути!
Толбі зачинив двері, заглушивши ревище звуків, що прокочувалося туди-сюди коридором.
— Як ти? Як твоя нога?
— Заживає. Що трапилося?
— Я дістався до нього, до робота. Він мертвий.
На мить усі троє замовкли. За дверима коридорами бігали чоловіки. Чутка вже ширилася. Солдати збиралися окремими групами перед будівлею. Розгублені чоловіки залишали свої пости. Нерішучі й позбавлені мети.
— Це кінець, — сказав Фаулер.
Толбі кивнув.
— Я знаю.
— Вони стомилися сидіти в цій норі, — сказав Фаулер. — Зрештою вони повернуться. Щойно дізнаються новини, вони викинуть свою зброю.
— Добре, — буркнув Толбі. — Що швидше, то краще. — Він взявся за рушницю Фаулера. — Ти теж, я сподіваюся.
Сильвія завагалася.
— Як гадаєш...
— Про що ти?
— Ми зробили помилку?
Толбі стомлено усміхнувся.
— Знайшла, коли про таке думати.
— Він робив те, що вважав за правильне. Вони відбудували свої будинки і заводи. Уся ця територія... Вони зробили чимало речей. Я дивилася на них крізь вікно, і мені було про що подумати. Їм багато чого вдалося, вони стільки зробили...
— Так, навиготовляли купу зброї.
— Але ж ми теж маємо рушниці, і ми теж вбиваємо і знищуємо. У нас є всі їхні вади й жодних переваг.
— У нас немає війни, — тихо відповів Толбі. — Щоб захистити цю невелику дисципліновану організацію, на тих схилах чатують зараз десять тисяч чоловіків. Усі готові до бою і тільки й чекають, щоб скинути бомби і бактеріальні контейнери. І все це заради того, аби це місце й далі існувало. Але вони цього вже не зроблять. Дуже скоро вони здадуться й почнуть повертатися до нас.
— Уся система швидко занепаде, — підтвердив Фаулер. — Він втрачав контроль, він уже заледве міг утримувати минуле.
— Хай що там було, але наразі все закінчилося, — пробурмотіла Сильвія. — Ми своє зробили. — Вона стримано усміхнулася. — Борз зробив свою роботу, ми свою. Але час грав проти нього й за нас.
— Саме так, — погодився Толбі. — Ми виконали свою роботу і ніколи про це не шкодуватимемо.
Фаулер не відповів. Він стояв, тримаючи руки в кишенях і мовчки дивлячись у вікно. Його пальці стискали три непошкоджені синапс-кільця, вцілілі блоки пам’яті мертвого робота, нишком підібрані серед розкиданих уламків.
«Про всяк випадок, — сказав він до себе. — На випадок, якщо часи раптом зміняться».
Батькова подоба
— Час вечеряти. Сходи поклич батька і нагадай йому помити руки, — скомандувала місіс Волтон. — Тебе це теж стосується, юначе. — Вона переставила паруючу каструлю на охайно накритий стіл. — Він у гаражі.
Чарльз завагався. Йому було лише вісім, тоді як проблема, що його турбувала, спантеличила б навіть Гіллеля[19].
— Я не можу, — сказав він знічено.
— Що трапилося? — Джун Волтон відчула розгубленість у голосі сина, і її материнське серце раптом сповнилося тривогою. — Хіба Тед не в гаражі? Заради Бога, він гострив садові ножиці хвилину тому. Він же не пішов до Андерсонів? Я попереджала його, що вечеря вже практично на столі.
— У гаражі, — відповів Чарльз, — але він там говорить із собою.
— Із собою? — місіс Волтон зняла свій яскравий синтетичний фартух і почепила на ручку дверей. — Тед ніколи не розмовляє із собою, піди поклич його. — Вона розлила щойно заварену чорну каву по маленьких блакитних з білим порцелянових чашках і заходилася розсипати по тарілках кукурудзу з вершками. — Та що з тобою? Піди поклич батька!
— Я не знаю, кого з них кликати, — розпачливо відповів Чарльз. — Вони однаковісінькі.
Джун ледь не вихлюпнула кукурудзу з алюмінієвої каструлі.
— Юначе! — розлючено почала було вона, але до кухні саме ввійшов Тед Волтон. Він вдихнув повітря, принюхуючись, і потер руки.
— О, рагу з бараниною! — вигукнув він радісно.
— З яловичиною, — виправила його Джун. — Теде, чим ти там займався?
Тед вмостився на стілець і розгорнув серветку.
— Нагострив і змастив ножиці, вони тепер як бритва. Краще навіть не торкайся до них, а то руку відріже!
Тед був вродливим чоловіком трохи за тридцять. З густим білявим волоссям, сильними і вправними руками, квадратним обличчям і блискучими карими очима.
— Боже, як же гарно виглядає це рагу! Сьогодні на роботі був важкий день, по п’ятницях так завжди: доводиться підтягувати всі хвости за тиждень і встигати розібратися з усіма рахунками до п’ятої. Ел Маккінлі каже, що ми могли б встигати на двадцять відсотків більше, якби в обідній час хтось завжди залишався в офісі. — Він кивнув Чарльзові: — Сідай їсти.
Місіс Волтон поставила на стіл консервовані боби.
— Теде, — сказала вона, повільно всідаючись на стілець. — З тобою все гаразд?
— Зі мною? — він кліпнув. — Та наче як завжди. А чому ти питаєш?
Джун Волтон стривожено глянула на сина. Чарльз сидів дуже рівно, його обличчя було напруженим і білим як крейда.
Хлопчик досі не ворухнувся, не розгорнув серветки і навіть не торкнувся до молока. Атмосфера була напруженою, і Джун це відчувала. Чарльз разом зі стільцем відсунувся якнайдалі від батька і сидів мов на голках. Його губи ворушилися, але вона не могла розібрати, що він каже.
— Що трапилося? — запитала вона схвильовано, схилившись до сина.
— Це інший, — шепотів Чарльз. — Повернувся інший.
— Що ти маєш на увазі, любий? — вголос запитала Джун Волтон. — Який інший?
Тед здригнувся, на його обличчі промайнув дивний вираз, і хоч він одразу зник, тієї миті обличчя Теда Волтона було не впізнати. У ньому прозирнуло щось чуже і холодне, якась безформна перекошена маса. Його очі затуманилися і згасли, неначе на них наклали фільтр, як на стару фотографію. Втомленого молодого чоловіка як не було.
Аж раптом він повернувся — чи майже повернувся. Тед посміхнувся і накинувся на своє рагу з консервованими бобами і кукурудзою з вершками. Він сміявся, помішував каву, жартував і їв, але щось було жахливо не так.
— Це інший, — пробурмотів Чарльз. Його обличчя побіліло, руки тремтіли. Раптом він підскочив і відступив від столу. — Забирайся геть! — крикнув він. — Забирайся геть звідси!
— Гей! — зловісно гримнув Тед. — Та що це з тобою? — він суворо вказав хлопчикові на стілець. — Сідай і їж свою вечерю, юначе. Мама ж недаремно її готувала.
Чарльз розвернувся, вискочив з кухні й побіг нагору до своєї кімнати. Джун Волтон охнула і затремтіла від переляку.
— Що ж це коїться...
Тед продовжував їсти. Його обличчя було похмурим, а очі — суворими й темними.
— Цей малий, — проскреготів він, — напрошується на добрячу прочуханку. Можливо, мені доведеться поговорити з ним наодинці.
Чарльз припав до підлоги і дослухався.
Батькова подоба підіймалася сходами, кроки лунали все ближче.
— Чарльзе! — розлючено прокричала потвора. — Ти нагорі?
Хлопчик не відповів. Натомість він тихенько повернувся до своєї кімнати й зачинив двері. Його серце важко гупало. Батькова подоба вже була нагорі, за мить вона зайде до нього.
Чарльз хутко поліз у вікно. Він був нажаханий, потвора вже намацувала в темряві ручку дверей. Він підняв раму й вибрався на дах. Затамувавши подих, хлопчик зістрибнув на клумбу, що була перед вхідними дверима, заточився, зойкнув, а тоді звівся на ноги й побіг геть від світла, що падало з вікна, подалі від жовтого клаптика посеред вечірньої темряви.