Коли двигуни ракети вже загули, Джонсон виглянув крізь оглядовий ілюмінатор. Він побачив, як тварина безпорадно трясла величезною лапою в повітрі в бік корабля, що відлітав.
Джонсон здригнувся. Надто це вже нагадувало гнівний жест людини.
Тоні і жуки
Червонясто-жовте сонце світило у спальний відсік крізь товсті кварцеві вікна. Тоні Россі позіхнув, трохи покрутився, розплющив очі й рвучко всівся на ліжку. Враз відкинувши ковдру, він скочив на теплу металеву підлогу. Вимкнувши будильник, він бігцем рушив до вбиральні.
День видався погожий. Краєвид за вікном залишався спокійним: жодного подуву вітру чи оповзу з курявою. Серце хлопчика радісно забилося. Він натягнув штани, застебнув блискавку на армованій тканині, натягнув вузьку й важку парусинову сорочку, сів на край ліжка, дістав черевики, ретельно їх зашнурував і так само старанно застебнув рукавиці. Потім відрегулював тиск у повітряному компресорі й припасував його собі на плечі. Врешті він ухопив шолом з комода і був готовий зустрічати новий день.
У їдальні батьки вже закінчили снідати. Тоні чув їхні голоси, ще як спускався трапом. То було стривожене бурчання. Він зупинився і прислухався. Про що це вони? Може, він знову зробив щось не так?
Врешті хлопчик зрозумів, про що йдеться. На тлі голосів батьків чувся ще один — з атмосферними перешкодами. То була трансляція з Риґеля IV для планет усієї системи. Батьки увімкнули аудіомодуль на повну, і схвильований голос диктора гримів на все приміщення. Отже — війна. Це завжди була війна. Хлопчик зітхнув й увійшов до відсіку-їдальні.
— Доброго ранку, — буркнув батько.
— Доброго ранку, любий, — апатично привіталася мати.
Вона сиділа, дивлячись убік, від зосередження у неї на лобі з’явилися зморшки. Її і без того тонкі губи стиснулись у вузеньку лінію, що виказувала стурбованість. Батько відсунув брудний посуд і, поклавши лікті на стіл, курив. Його засмаглі волохаті руки були налиті м’язами. Він супився, прислухаючись до голосу з динаміка, що висів над раковиною.
— Як справи? — запитав Тоні. Він всівся на стілець і за звичкою дістав ерзац-ґрейпфрут. — Є новини з Оріона?
Батьки не відповіли, вони його взагалі не почули. Хлопчик вгризався у свій грейпфрут. Надворі, за межами цієї невеличкої житлової споруди з металу і пластику, дедалі гучнішав звичний щоденний гамір. Вигуки змішувалися з притлумленим шумом вантажівок — то жителі навколишніх сіл їхали на ринок у Карнет. Був пізній ранок, над планетою велично і спокійно піднімався червонястий диск Бетельґейзе.
— Чудовий день, — сказав Тоні. — І бурі сьогодні немає. Хочу з’їздити до кварталу, де живуть місцеві. Ненадовго. Ми там будуємо класний космодром. Макет, звичайно, але нам вдалося дістати достатньо матеріалів, щоб вистелити злітні смуги для...
Батько люто гаркнув і гупнув кулаком по аудіомодулю. Хрипкий голос одразу урвався.
— Я так і знав! — він підвівся і спересердя ледь не перекинув стільця. — Я їм казав, що так і буде. Не можна було поспішати. Спочатку слід було підготувати бази постачання класу А.
— А хіба наш основний флот вже не вирушив з Белатрикса? — сполошилася мама Тоні. — У вчорашніх підсумкових новинах казали, що найгірше, що може статися, — це втрата систем Оріон XI та Оріон X.
Джозеф Россі хрипло розсміявся.
— До біса вчорашні новини! Вони-то насправді теж знають, що відбувається.
— А що відбувається? — запитав Тоні, відсуваючи грейпфрут і з великою ложкою беручись за присохлу кашу. — Ми що, програємо битву?
— Так! — батькові губи скривилися. — Террани програють якимось жукам. Я ж їм казав! Проте вони не захотіли почекати. Господи, я віддав цій системі добрий десяток років, а їм не терпиться. Усі знали, що Оріон просто так не візьмеш, там зібрався весь цей клятий жучинський космічний флот. Вони на нас там чекали, і саме туди ми й поперлися.
— Але ж ніхто у світі навіть подумати не міг, що жуки здатні воювати, — м’яко заперечила Лія Россі. — Всі гадали, що досить буде дати кілька залпів, і...
— Вони змушені воювати! Оріон — їхня остання твердиня. Якщо вони не воюватимуть там, то де, в біса, їм ще воювати?! — сердито крикнув Россі. — Звісно, вони воюватимуть.
Ми захопили всі їхні планети за винятком внутрішньої частини системи Оріона, і хоча вони мало чого варті, для них це справа принципу. Якби ми збудували капітальні бази постачання, то змогли б прорвати цей жучинський флот і знищити його вщент.
— Не називай їх жуками, — пробурмотів Тоні, покінчивши з кашею. — Вони — пас-удеті, як і місцеві жителі цієї планети.
«Жук» походить від Бетельґейзе[20], арабського слова, яким цю зірку ми самі назвали.
Джо Россі розтулив рота, а потім стулив.
— Ти що — чортів жуколюб?
— Джо! — вигукнула Лія. — Заради Бога!
Россі рушив до дверей.
— Якби я був на десяток років молодший, я б теж полетів. Я би показав цим комахам у блискучих шкаралупах, проти кого вони поперли. А їхній флот! Паскудні старезні розвалюхи! Переобладнані торговельні кораблі! — очі батька зблиснули. — Подумати тільки! Вони збивають крейсери землян з нашими хлопцями на борту...
— Оріон — то їхня система, — промимрив Тоні.
— Їхня система! Коли це, в біса, ти став знавцем космічного права? І чому я маю... — він затнувся, задихаючись від гніву. — Мій власний син, — пробурмотів він. — Ще один такий вибрик, і ти так отримаєш, що до старості пам’ятатимеш.
Тоні відсунувся разом зі стільцем.
— Мене не буде вдома цілий день. Я їду до Карнета, візьму свого андроїда.
— Ще б пак, гратися з жуками!
Тоні не відповів. Він уже натягав шолом і ретельно його закріплював. Виходячи задніми дверима до шлюзу, він відкрив кисневий балон і запустив фільтр. Він виконував ці дії автоматично — за звичкою, набутою впродовж життя на колонізованій планеті у чужій зоряній системі.
Надворі слабкий вітер сипнув йому на черевики жовто-червоним пилом. Металевий дах житлового модуля його родини виблискував на сонці серед нескінченних рядів присадкуватих будівель, що стояли на схилі піщаного пагорба. Довкола, аж до обрію, тяглися рудоочисні споруди. Хлопчик нетерпляче просигналив, і з гаражного приміщення вискочив андроїд-охоронець. Його металевий корпус виблискував на сонці.
— Ми їдемо до Карнета, — сказав Тоні, несамохіть перейшовши на пас-діалект. — Хутчіш!
Андроїд прилаштувався у Тоні за спиною, й обидва, переступаючи через піщані горбики, закрокували униз схилом до шосе. Цього дня на дорозі було чимало продавців, це був гарний день для ринку. Лише чверть року була придатна для подорожі, адже Бетельґейзе — мінливе і ненадійне світило, геть не схоже на Сонце (принаймні так казали у навчальних магнітних плівках, які Тоні мусив прослуховувати по чотири години поспіль шість днів на тиждень: самого Сонця він ніколи не бачив).
Ось уже й шумна дорога. Повсюди цілими гуртами снували пас-удеті. Пішки й на примітивних вантажівках з двигунами внутрішнього згорання, обшарпаних і заляпаних грязюкою, що ревіли, протестуючи. Він помахав рукою вантажівкам, що котилися повз. Невдовзі одна з них пригальмувала. Вона везла тис — паки висушених і готових для споживання сірих овочів, що були основним продуктом на столах пас-удеті. За кермом сидів немолодий темнолиций пас, виставивши лікоть у прочинене вікно. З рота в нього стримів листочок. Це був типовий представник раси пас-удеті: худорлявий, у затверділій шкаралупі — крихкій оболонці, в якій вони жили і помирали.
— Тебе підвезти? — буркнув пас. Закон зобов’язував їх підбирати землян, що рухалися пішки.
— А чи буде місце для мого андроїда?
— Та нехай біжить за нами. — На його огидному старому обличчі з’явилась саркастична посмішка. — Якщо дістанеться до Карнета, продамо його на брухт. Нам потрібні конденсатори і релешки, зараз бракує електронних запчастин.
— Я знаю, — серйозно відповів Тоні, всідаючись у кабіні вантажівки. — Усе відправили на величезну ремонтну базу на Оріоні І для потреб військового космічного флоту.