Андроїд увімкнув тепловий промінь і широким півколом провів ним у бік юрби пасів. У їхніх руках враз з’явилися примітивні пістолети. Навколо Тоні задзижчали кулі. Паси цілилися в андроїда, і хлопчик якось відсторонено відчував присутність його металевого корпусу. Андроїд з гуркотом упав і зник з виду під знавіснілими комахами, що накинулися на нього.
Як скажені тварини, жуки шматували андроїда, що досі намагався відбиватися. Одні розбивали голову, інші заходилися відкручувати опори і руки-маніпулятори робота. Той уже не пручався. Потім натовп відступив, прихопивши понівечені механічні залишки, і тут їхня увага зосередилася на хлопчикові.
Щойно перші паси дісталися до Тоні, як захисний купол угорі тріснув, і в діру з громовим гуркотом влетів терранський патрульний корабель, поливаючи все навколо потужним тепловим променем.
Натовп умить розвіявся. Дехто з пасів відстрілювався, дехто жбурляв камені, але більшість тікала, шукаючи сховку.
Оговтавшись, Тоні хитко рушив до місця посадки патрульного корабля.
— Пробач мені, — тихо сказав Джо Россі, поклавши руку на плече хлопчика. — Мені не слід було відпускати тебе сьогодні до міста. Я мав здогадатися, що тут відбуватиметься.
Скоцюбившись, Тоні сидів у великому пластиковому кріслі.
З поблідлим від шоку обличчям він погойдувався туди-сюди. Врятувавши хлопчика, патрульний корабель негайно рушив до інших районів Карнета: там усе ще залишалося чимало землян.
Тоні мовчав. Йому й досі вчувалося ревисько юрби, він потерпав від усвідомлення ненависті, яка нуртувала в пасах — злості й презирства, приховуваних упродовж століття. Цей спогад наче витіснив усе інше. Перед очима лише миготіли ті самі картини: андроїд, що відбивається від пасів, скрегіт металевих частин, відірвані кінцівки робота у клешнях знавіснілого натовпу.
Мати дбайливо промила йому антисептиком синці і подряпини. Запаливши тремтячими руками сигарету, Джо Россі сказав:
— Якби поруч не було андроїда, вони б тебе роздерли. Оті жуки. — Він аж здригнувся. — Я нізащо не повинен був відпускати тебе до міста. Увесь цей час... Вони могли напасти будь-коли, будь-якого дня. Штрикнути ножем, пошматувати своїми огидними клешнями.
За поселенням на жерлах гармат виблискували червонясто-жовтаві промені місцевого світила. Серед вкритих тріщинами пагорбів лунали глухі звуки вибухів. Захисне кільце привели в дію. Схилами дерлися вгору чорні тіні. З боку Карнета в напрямку до поселення землян рухалися темні цятки. Вони перетнули розмежувальну лінію, яку сто років тому провели інспектори Конфедерації. Зараз Карнет нагадував котел, де кипіла й вирувала енергія. Усе місто лихоманило.
Тоні підвів голову.
— Вони змели наш фланг.
— Так, — Джо Россі загасив сигарету. — Саме так. Сьогодні о першій годині, а вже о другій вбили клин в самісінький центр нашої оборони, розколовши флот навпіл. Розбили його і погнали. Господи, та вони ж б’ються, як скажені, відчувши запах і смак нашої крові.
— Але справи вже покращуються, — докинула Лія. — Частини нашого головного флоту перегруповуються.
— Ми їх дістанемо, — пробурмотів Джо. — Хай навіть не тепер. Але, дасть Бог, ми ще зітремо їх на порох, винищимо всіх, навіть якщо для цього знадобиться тисяча років. Ми переслідуватимемо кожний їхній корабель, до останнього. — Його голос звучав оскаженіло. — Жуки! Кляті комахи! Щойно згадаю, як вони хотіли скривдити мого сина своїми бридкими чорними клешнями...
— Був би ти молодший, то пішов би воювати, — підхопила Лія. — Ти не винен, що вже постарів. Дуже велике навантаження на серце. Ти своє зробив. Не слід дозволяти літній людині ризикувати своїм життям. Це не твоя провина.
Джо стиснув кулаки.
— Я почуваюся таким безпорадним. Якби я міг щось зробити...
— Наш флот з ними впорається, — заспокоювала Лія. — Ти сам так казав. Вони вистежать кожен ворожий корабель і знищать їх усі, тож немає чого перейматися.
Джо пригнічено осунувся у своєму кріслі.
— Усе намарно, годі цих балачок. Скільки можна дурити самих себе?
— Що ти хочеш цим сказати?
— Та поглянь нарешті правді у вічі! Ми їх не подужаємо, принаймні не тепер. Ми зайшли занадто далеко, і за все доведеться заплатити.
У кімнаті запала гнітюча мовчанка.
Тоні випростався у своєму кріслі.
— А коли ти це зрозумів?
— Я давно це знав.
— А я — щойно сьогодні. Спочатку я не розумів, що ця планета нами захоплена. Я тут народився, і все ж це вкрадена планета.
— Так. Ця планета — чужа, вона нам не належить.
— Ми її захопили, бо були сильнішими. Але тепер ми вже не сильніші, ми зазнали поразки. Тепер вони переконалися, що терранів, як і будь-кого іншого, можна здолати.
Обличчя Джо Россі посіріло й осунулося.
— Ми захопили планети, що належали їм. Тепер вони їх собі повертають. Звісно, це буде тривалий процес, ми не одразу відступимо. Цей відступ триватиме ще століть п’ять. Між Бетельґейзе і Сонцем чимало інших зоряних систем.
Тоні, досі не розуміючи, струснув головою.
— Навіть Ллірі і Б’пріт! Усі вони чекали, коли настане їхній час. Щоб ми зазнали поразки і забралися звідси геть, туди, звідки прийшли.
Джо Россі міряв кроками кімнату.
— Так, віднині ми відступатимемо. Замість того, щоб здобувати планети, ми їх втрачатимемо. І це нагадуватиме сьогоднішній день: поразки і програні битви, безнадійне протистояння, відступи...
Він підвів очі, що блищали, мов від лихоманки, до стелі свого невеликого будиночка з металу і пластику. На його обличчі були гнів і страждання.
— Дасть Бог, ми ще їм покажемо. Ми їм покажемо! Ми будемо битися за кожен дюйм!
Ніщ-О[21]
Напружено вслухаючись, Лемюель припав до стіни своєї темної спальні. Легкий вітерець колихав тюлеві фіранки, у світлі жовтих ліхтарів було видно ліжко, шафу, книжки, іграшки й одяг.
У сусідній кімнаті тихо перемовлялися два голоси.
— Джин, нам треба щось робити, — сказав чоловічий голос.
Придушений зойк.
— Ральфе, тільки не кривдь його, будь ласка. Ти маєш себе контролювати, я не дозволю зробити йому боляче.
— Я не збираюся його кривдити, — у голосі чоловіка відчувалося неприховане страждання. — Чому він це робить? Чому він не може грати у бейсбол чи квача, як нормальні хлопці? Чому він має палити магазини й катувати безпорадних тварин? Чому?!
— Бо він інакший, Ральфе. Ми мусимо спробувати його зрозуміти.
— Може, краще відведемо його до лікаря? — запитав батько. — Може, в нього якісь гормональні порушення?
— До старого дока Ґрейді? Але ж ти сам казав, що він не може знайти навіть...
— Ні, не до дока Ґрейді. Він здався, ще коли Лемюель зламав йому рентгенапарат і розтрощив усі меблі в офісі. Ні, ця проблема серйозніша. — Запала напружена тиша. — Джин, я хочу відвезти його на Пагорб[22].
— О Ральфе! Будь ласка...
— Саме це я і зроблю, — прогарчав він рішуче і різко, неначе впіймана в пастку тварина. — Може, хоч ті психологи зможуть щось вдіяти, може, вони зможуть йому допомогти. А може, й ні.
— Але вони можуть його у нас відібрати. О Ральфе! Він же все, що в нас є!
— Звичайно, — хрипко пробурмотів Ральф, — але я вирішив зробити це ще того дня, коли він порізав вчителя ножем і вистрибнув з вікна. Я ще тоді вирішив, що ми повеземо Лемюеля на Пагорб.
День був теплий і світлий. Серед дерев, що колихалися на вітрі, виблискувало громаддя білої лікарні з бетону, сталі й пластику. Пригнічений велетенськими розмірами будівлі, Ральф Йорґенсон розгублено роззирався і м’яв у руках капелюх.
21
Назва оповідання (Null-O) відсилає до всесвіту науково-фантастичних романів Альфреда Елтона про світ Нуль-A (Null-A), світ неарістотелівської логіки. Для створення цього всесвіту Елтон використав ідею із загальної семантики Альфреда Коржибського, що по-справжньому психічно здоровою людина стає тоді, коли виробляє звичку постійно враховувати свої обмеження у пізнанні світу та його оцінці — мовні, фізіологічні, фізичні тощо, — а також зважати не лише на суть термінів, у яких описується світ, а й на реальні реакції та зміни настанов, які відбуваються у процесі взаємодії зі світом.