— Ти піддаєш сумніву мої дослідження? — закипів Міллер. — Це абсолютно точні копії! Я відкоригував їх згідно з останніми даними. Немає нічого, чого я б не знав про двадцяте століття.
Флемінґ похитав головою.
— Говорити з тобою — марна справа, — він розвернувся й стомлено поплівся сходами геть.
Міллер поправив комірець і розмальовану вручну яскраву краватку, розрівняв свій діловий синій піджак у тонку смужку, вміло закурив люльку, забиту двохсотрічним тютюном, і повернувся до своїх котушок.
Чому Флемінґ не дасть йому спокою? Флемінґ, офіційний представник великої ієрархії, що липкою сірою павутиною оповила всю планету, кожен виробничий, спеціалізований і спальний модуль. О, свободо двадцятого століття! Він ненадовго зупинив свій плівковий сканер, його обличчя набуло замріяного виразу. Захоплюючий час мужності й індивідуалізму, коли люди були людьми...
Щойно Міллер поринув у мрії про принади предмету свого дослідження, як почув незрозумілий шум, що долинав з центру виставки — зсередини детального, ретельно відтвореного інтер’єру.
У глибині виставки хтось ходив.
Міллер чув якісь звуки. Хтось чи щось прокралося повз захисний бар’єр, що відділяв виставку від відвідувачів. Міллер вимкнув сканер, повільно звівся на ноги й обережно пішов у бік виставки. Тремтячи всім тілом, він вимкнув бар’єр і переліз через огорожу на цементний тротуар. Кілька відвідувачів здивовано кліпнули, побачивши невисокого дивно вбраного чоловіка, що прокрадався поміж копіями предметів двадцятого століття, з яких складалася виставка, і зник усередині.
Захеканий Міллер зійшов з тротуару на старанно доглянуту гравієву стежку. Можливо, це був хтось з інших вчених, прислужник Ради, що рознюхував, чим би його дискредитувати. Десь знайти невідповідність, якусь дріб’язкову помилку. На його чолі виступив піт, злість змінилася жахом. Праворуч від нього була клумба з виткими трояндами і низенькими фіалками. Далі — вологий зелений газон і блискучий білий гараж з напівпіднятими дверима. Гладенький зад «б’юїка» 1954-го року — і тоді вже сам будинок.
Він мав бути обережним. Якщо це й справді був хтось із Ради, на нього чекатиме конфлікт з офіційною ієрархією. Можливо, це навіть якийсь великий начальник, може навіть сам Едвін Карнап, Президент Ради, посадовець найвищого рангу Н-Йоркської гілки Світового Директорату. Міллер боязко піднявся трьома цементними сходинками. Він був на ґанку будинку двадцятого століття, що стояв у центрі виставки.
Це був гарний будиночок, і якби він жив у ті дні, то хотів би собі саме такий. Типове каліфорнійське бунгало з трьома спальнями. Він прочинив вхідні двері й зайшов до вітальні. Камін, темно-червоні килими, модерний диван і крісло-гойдалка. Низенький кавовий столик з твердого дерева зі скляною стільницею, мідні попільнички, запальничка і стос журналів. Гладкий пластик, сталеві торшери, книжкова шафа, телевізор, венеційське вікно, що виходить на сад перед будинком. Міллер перейшов через кімнату до зали.
Будинок був відтворений надзвичайно детально. Ноги гріло ледь відчутне тепло від обігрівача підлоги. Він заглянув у першу спальню. Вона була очевидно жіноча: шовкові покривала, білі накрохмалені простирадла, важкі штори. Туалетний столик, пляшечки і баночки, велике кругле дзеркало. У шафі — одяг. Халат на кріслі, капці, охайно складені біля ліжка нейлонові панчохи.
Міллер пройшов далі коридором і зазирнув у наступну кімнату. Яскраві шпалери з клоунами, слонами і канатоходцями. Дитяча. Два маленькі ліжка для хлопців. Моделі літачків, комод і радіо на ньому, кілька гребінців, шкільні підручники, пенали, знак «Парковка заборонена» і запхані під раму дзеркала фотографії. Альбом з поштовими марками.
І теж нікого.
Міллер зазирнув у ванну і навіть перевірив викладену жовтими кахлями душову. Він пройшов через їдальню, зі сходів заглянув у підвал, де стояли пральна машина і сушка, а тоді відчинив задні двері й оглянув подвір’я. Газон, сміттєспалювач, кілька маленьких дерев, а за ними — тривимірна проекція, що відтворювала сусідні будинки й розчинялася у неймовірно переконливих блакитних схилах. І тут нікого. На подвір’ї не було ані душі. Він зачинив двері й пішов назад.
Раптом з кухні долинув сміх.
Жіночий сміх, дзенькіт ложок і посуду. І запахи. Навіть він, вчений, не одразу зрозумів, що це. Бекон, кава і гарячі млинці. Хтось снідав, як снідали у двадцятому столітті.
Він пройшов коридором повз чоловічу спальню, де лежали розкидані одяг і взуття, до дверей на кухню.
Вродлива жінка років сорока і двоє хлопчиків-підлітків сиділи за невеликим хромованим пластиковим столом. Вони вже майже доїли свій сніданок, і хлопці нетерпляче вовтузилися.
Сонце світило крізь вікно над раковиною, електричний годинник показував пів на дев’яту, у кутку радісно цвірінькало радіо.
Посеред столу стояв великий кавник з чорною кавою, оточений порожніми тарілками, молочними склянками і срібними столовими приборами.
На жінці були біла блузка і картата твідова спідниця. На обох хлопцях були вицвілі блакитні джинси, легкі светри і кросівки. Його досі ніхто не помітив. Міллер заворожено стояв біля дверей кухні, в якій і далі лунали сміх і балачки.
— Запитайте батька, — сказала жінка з удаваною суворістю. — Дочекайтеся, доки він повернеться.
— Він уже дозволив, — запротестував один з хлопчиків.
— Запитайте його знову.
— Вранці він завжди не в гуморі.
— Не сьогодні. Сьогодні він гарно виспався, його лихоманка минулася. Допоміг цей новий антигістамінний препарат, який прописав йому лікар. — Вона подивилася на годинник. — Глянь, чому батько затримується, Доне. Він так спізниться на роботу.
— Тато шукає газету, — один із хлопців відсунув стілець і підвівся. — Її знов кинули не на поріг, а кудись у квіти. — Хлопчик розвернувся до дверей, і Міллер опинився з ним обличчям до обличчя. На мить у його голові промайнула думка, що хлопець виглядає знайомим, дуже знайомим — наче хтось, кого він знав, але молодший. Міллер застиг, очікуючи на зіткнення, але дитина раптом спинилася.
— Боже, — сказав хлопчик. — Ти мене налякав.
Жінка швидко підвела погляд на Міллера.
— Що ти там робив, Джордже? — невдоволено запитала вона. — Сідай і допивай каву.
Міллер повільно зайшов на кухню. Жінка пила каву, обидва хлопці вже були на ногах і тулилися до нього.
— Ти ж дозволив нам поїхати на вихідні в табір на Рашн-Рівер[27] зі шкільною групою? — запитав його Дон. — Ти тоді ще сказав, що я можу позичити спальний мішок зі спортзалу: мій ти віддав Армії Порятунку, бо в тебе алергія на капок[28].
— Так, — невпевнено пробурмотів Міллер. Дон. Так звали хлопчика. А його брата — Тед. Але звідки він це знав? Жінка підвелася з-за столу й заходилася збирати брудний посуд, щоб віднести до раковини.
— Вони казали, що ти вже пообіцяв, — кинула вона через плече. Посуд у раковині дзенькнув, жінка почала посипати його мильною стружкою. — Але ж пам’ятаєш той раз, коли вони хотіли сісти за кермо і наполягали, що ти дозволив, хоча, звичайно, ніхто їм нічого такого не дозволяв.
Міллер розгублено сів за стіл і несамохіть почав гратися люлькою. Потім він поклав її на мідну попільничку і взявся розглядати рукав піджака. Що тут відбувалося? У нього запаморочилося в голові, Міллер різко підвівся й поквапився до вікна.
Будинки, вулиці, далекі схили за містом, люди і їхні голоси. Фонова тривимірна проекція виглядала дуже переконливо. Але чи справді це була проекція? Як він міг знати? Що тут взагалі відбувалося?
— Джордже, що трапилося? — запитала Марджорі, пов’язуючи довкола талії рожевий синтетичний фартух й відкриваючи гарячу воду. — Тобі треба швидше сідати в машину і їхати на роботу. Ти сам учора казав, що старий Дейвідсон обурювався, наче ви спізнюєтеся на роботу, а потім стоїте й теревените біля кулера, розважаєтеся в робочий час.