Дейвідсон. Слово зачепило Міллера. Він його, звісно, знав. Виринула чітка картинка: високий старигань із сивим волоссям, худорлявий і суворий, в жилеті й з кишеньковим годинником. А тоді й весь офіс «Юнайтед електронік компані», дванадцятиповерховий будинок у торговому районі Сан-Франциско. Газети і сигарний прилавок у вестибюлі, автомобільні гудки, заставлені паркувальні майданчики, ліфт, забитий секретарками із сяючими очима і в тісних светриках, запах парфумів.
Міллер поплентався з кухні у коридор, повз власну спальню, спальню дружини і до вітальні. Вхідні двері були відчинені, він вийшов на ґанок.
Був ясний квітневий ранок. Солодко пахло прохолодне повітря, роса на газонах ще не висохла. По Вірджинії-стріт у бік Шеттак-авеню тягнувся ранковий потік машин — люди поспішали на роботу. З другого боку дороги йому радісно помахав своєю «Окленд триб’юн» Ерл Келлі, кваплячись тротуаром до автобусної зупинки.
Удалині Міллер розгледів Бей-бридж[29], острови Єрба Буена і Трежер. За ними починалося власне саме Сан-Франциско.
За кілька хвилин він уже мчатиме в офіс через міст у своєму «б’юїку» разом з тисячами інших ділків у синіх ділових костюмах в тонку смужку.
Повз нього на ґанок вибіг Тед.
— То можна? Ти не проти, щоб ми поїхали в табір?
Міллер облизав сухі губи.
— Теде, послухай мене. Відбувається щось дивне.
— Що саме?
— Я не знаю, — Міллер нервово походжав ґанком. — Сьогодні ж п’ятниця, так?
— Звичайно.
— І мені так здавалося. — Але звідки він знав, що сьогодні п’ятниця? Звідки йому взагалі щось про це відомо? Хоча, звичайно, це була п’ятниця, кінець довгого важкого тижня, коли старий Дейвідсон щодень не давав йому спокою. Особливо в середу, коли через страйк затримувалося замовлення «Дженерал електрік».
— Хочу дещо запитати, — звернувся Міллер до сина. — Цього ранку я пішов з кухні за газетою.
Тед кивнув.
— Так. То й що?
— Я підвівся і вийшов з кухні. Скільки часу мене не було? Недовго, правда ж? — він підшукував слова, але в його голові вирував рій розрізнених думок. — Я сидів за столом на кухні з вами всіма, а тоді підвівся, пішов шукати газету і невдовзі повернувся. Так було? — у його голосі вчувався розпач. — Зранку я прокинувся, поголився і одягнувся. З’їв на сніданок гарячі млинці з беконом, випив кави. Правда ж?
— Правда, — погодився Тед. — То й що?
— Я так зазвичай і роблю.
— Гарячі млинці ми їмо лише по п’ятницях.
Міллер повільно кивнув.
— Так. Гарячі млинці — по п’ятницях. Тому що твій дядько Френк їсть з нами по суботах і неділях, а він терпіти не може гарячих млинців, тож ми перестали їх їсти по вихідних. Френк — брат Марджорі. Він служив у піхоті під час Першої світової, був полковником.
— Бувай, — раптом попрощався Тед, до якого щойно приєднався Дон. — Побачимося ввечері.
Тримаючи під пахвою шкільні підручники, хлопці попленталися до великої сучасної школи в центрі Берклі.
Міллер повернувся в будинок і машинально почав шукати у шафі свій портфель. Де ж це він? Чорт, його треба знайти. Там рахунок Трокмортона, і Дейвідсон репетуватиме на все горло, якщо він десь його забув — як того разу в кафетерії «Тру блу», коли всі святкували перемогу «Янкіз[30]» у серії. Де він, у біса?
Міллер повільно випростався, коли нарешті згадав. Звісно. Він залишив портфель біля робочого столу, кинув його там після того, як дістав плівки з даними досліджень і почав розмову з Флемінґом. В Історичній агенції.
Він повернувся на кухню до дружини.
— Слухай, Марджорі, — сказав він хрипко. — Я, мабуть, не поїду сьогодні в офіс.
Марджорі стривожено повернулася до нього.
— Джордже, щось негаразд?
— Я... Я зовсім розгубився.
— У тебе знову лихоманка?
— Ні. Це щось у голові. Як звуть психіатра, якого рекомендувала «АБВ[31]», коли в дитини місіс Бентлі стався той напад? — він напружив свій розладнаний мозок. — Ґрюнберґ, здається. Приймає у приміщенні стоматології. — Міллер рушив до дверей. — Я поїду до нього. Зі мною щось негаразд, по-справжньому негаразд. І я не знаю, що саме.
Адам Ґрюнберґ був великим кремезним чоловіком далеко за сорок, з кучерявим каштановим волоссям і в окулярах у роговій оправі. Вислухавши розповідь Міллера, Ґрюнберґ відкашлявся і струсив порошинку з рукава свого костюма від «Брукс бразерз[32]».
— Може, щось трапилося, коли ви шукали газету? — задумливо запитав він. — Якась подія? Спробуйте пригадати цю частину дуже детально. Ви підвелися з-за столу, вийшли на ґанок і взялися шукати її в кущах. Що було далі?
Міллер збентежено потер чоло.
— Не знаю, я зовсім розгубився. Не пам’ятаю, щоб шукав якусь газету, а лише як повернувся в будинок і що було далі. А до того — лише події, пов’язані з Історичною агенцією, сварку з Флемінґом.
— А що за історія була з вашим портфелем? Повернімося до нього.
— Флемінґ сказав, що він скидається на розчавлену ящірку юрського періоду, а я відповів...
— Ні, я маю на увазі той момент, коли ви шукали його в шафі, але не знайшли.
— Я зазирнув у шафу, і його там, звичайно, не було. Він стоїть біля мого столу в Історичній агенції на рівні двадцятого століття, поруч з експонатами. — Обличчя Міллера набуло дивного виразу. — Боже, Ґрюнберґу. Ви ж розумієте, що це все може бути лише виставкою? Ви, усі люди тут — може бути, що ви несправжні, просто частина виставки.
— Не дуже приємний для нас варіант, правда? — запитав Ґрюнберґ з легкою усмішкою.
— Люди у снах в безпеці доти, доки сновида не прокинеться, — відповів Міллер.
— Тож я вам снюся? — поблажливо розсміявся Ґрюнберґ. — Гадаю, треба вам за це подякувати.
— Я тут не тому, що ви мені подобаєтеся, а тому, що терпіти не можу Флемінґа і всю Історичну агенцію.
— Цей Флемінґ... Ви не пам’ятаєте, чи думали про нього раніше, до того, як пішли шукати газету?
Міллер звівся на ноги й став походжати розкішним кабінетом між шкіряними кріслами й великим столом з червоного дерева.
— Мені треба з цим розібратися. Я — експонат, штучна копія минулого. Флемінґ попереджав, що зі мною щось таке трапиться.
— Сядьте, містере Міллер, — сказав Ґрюнберґ м’яко, але наполегливо.
Коли Міллер знову всівся, психіатр продовжив:
— Я розумію, про що ви кажете. У вас є відчуття, що все довкола вас нереальне, така собі театральна сцена.
— Виставка.
— Так, виставка в музеї.
— У Н-Йоркській Історичній Агенції. Рівень Р, рівень Двадцятого століття.
— І на додачу до цього загального відчуття, скажімо, неістотності, є також конкретні проектовані спогади про людей і місця з-поза цього світу. З іншого виміру, в якому міститься цей. Можна навіть сказати, що реальність, яка існує тут, є лише таким собі світом тіней.
— Цей світ не здається мені світом тіней, — Міллер розлючено грюкнув по обтягнутому шкірою бильцю крісла. — Цей світ цілком реальний, і саме в цьому проблема. Я прийшов з’ясувати, що то за дивні звуки, і тепер не можу з нього вийти. Боже, то мені тепер доведеться вештатися цією виставкою решту свого життя?
— Знаєте, насправді такі відчуття бувають у людей досить часто, особливо в буремні часи. Де, до речі, була та газета? Ви її знайшли?
— Мені це абсолютно...
— Може, саме вона є джерелом вашого роздратування? Я бачу, що ви бурхливо реагуєте на згадки про газету.
Міллер втомлено похитав головою.
— Забудьте.
— Так, це дрібничка. Хлопчик-газетяр недбало кидає газету в кущі, а не на поріг, і вас це злить. Це повторюється знову і знову, зокрема сьогодні вранці — коли ви саме збиралися на роботу. Здається, що ця ситуація символізує всі дріб’язкові розчарування і проблеми на роботі, все ваше життя.
— Та мені начхати на газету, — Міллер глянув на годинник. — Я йду геть — уже майже полудень. Старий Дейвідсон сваритиметься, якщо я не встигну в офіс до... — він затнувся. — І ось знову.
30
Бейсбольна команда «Нью-Йорк Янкіз», що у 1950-х роках шість разів вигравала світову серію чемпіонату Головної бейсбольної ліги.