— Що знову?
— Усе це! — Міллер нетерпляче махнув рукою в бік вікна. — Це місце, цей бісів світ. Виставка!
— У мене є гіпотеза, — повільно сказав доктор Ґрюнберґ. — Я її озвучу, а ви вже самі вирішите, вгадав я чи ні. — Він підвів на Міллера свій проникливий професійний погляд. — Ви колись бачили, як діти граються з космічними кораблями?
— О Боже, — простогнав бідолашний Міллер. — Та я бачив, як комерційні ракетні вантажники злітають і приземляються у космопорті «Ла-Гуардіа[33]», курсуючи між Землею і Юпітером, Ґрюнберґ стримано усміхнувся.
— Стежте за моєю думкою і спробуйте відповісти на запитання: це через напруження на роботі?
— Що ви маєте на увазі?
— Як було б чудово, — спокійно сказав Ґрюнберґ, — жити у світі майбутнього. З космічними кораблями і роботами, що виконують за нас усю роботу. Тоді ми могли б відкинутися в кріслі й ні про що не піклуватися. Не було б жодних турбот, жодних проблем, жодних розчарувань.
— Мої обов’язки в Історичній агенції — це чимало турбот і розчарувань. — Міллер різко підвівся. — Слухайте, Ґрюнберґу. Або цей світ — виставка на рівні Р Історичної агенції, або я — бізнесмен середньої ланки, що намагається втекти від реальності. Зараз я не можу вирішити, що з цього правда. Якоїсь миті мені здається, що тут усе справжнє, а вже наступної...
— Це можна легко з’ясувати, — сказав Ґрюнберґ.
— Як?
— Ви шукали газету. На стежці, на газоні. Де саме ви її знайшли? Вона лежала на стежці? На ґанку? Спробуйте згадати.
— Легко. Вона лежала на тротуарі. Мені треба було лиш перестрибнути через огорожу захисного бар’єру.
— На тротуарі. Тож поверніться туди і знайдіть точне місце.
— Навіщо?
— Щоб ви могли переконатися, що по той бік нічого немає.
Міллер глибоко вдихнув.
— Але припустимо, що там щось є.
— Це неможливо. Ви самі сказали, що лише один із цих світів справжній, а оскільки цей світ справжній... — Ґрюнберґ постукав по своєму масивному столу з червоного дерева, — ви нічого не знайдете по той бік.
— Так, — відповів Міллер після короткої паузи. На його обличчі з’явився і застиг якийсь дивний вираз. — Ви допомогли мені розібратися, де я помилився.
— Помилилися? — Ґрюнберґ розгубився. — Але...
Міллер рушив до дверей кабінету.
— Я нарешті починаю розуміти. Намагаючись вирішити, який світ справжній, я неправильно ставив запитання. — Він похмуро усміхнувся до доктора Ґрюнберґа. — Тепер мені очевидно, що вони обидва справжні.
Міллер зловив таксі й повернувся додому. Там було порожньо: хлопці досі сиділи у школі, Марджорі поїхала пройтися по магазинах у торговий район. Він чекав усередині, доки не переконався, що на вулиці нікого немає, а тоді рушив стежкою до тротуару.
Він легко знайшов місце, яке шукав. Повітря там тремтіло, туманний тунель переходу починався одразу на межі паркувальної смуги. Крізь нього можна було розгледіти невиразні тіні.
Міллер мав рацію. Там був інший світ, довершений і справжній, так само реальний, як і тротуар під ногами.
Довгі металеві перила, обрізані по краях. Міллер упізнав їх: це була загорожа, яку він перестрибнув, щоб зайти всередину виставки. За нею стояла система захисних бар’єрів. Вимкнена, звісно. Ще далі — решта поверху й далекі стіни будівлі Агенції.
Міллер обережно зробив крок уперед. Імла довкола замерехтіла, туманна і невиразна. Тіні по той бік стали чіткішими. Якийсь силует у темній синій мантії, вочевидь відвідувач, що оглядав експонати. Силует зарухався і зник. Міллер побачив свій робочий стіл з плівковим сканером і купами котушок із дослідженнями. Поруч зі столом був його портфель, точнісінько там, де він очікував його побачити.
Доки він роздумував, чи варто перелазити назад через огорожу, з’явився Флемінґ.
Якийсь внутрішній інстинкт змусив Міллера зробити крок назад. Можливо, через вираз на обличчі чиновника. Хай би що це було, але Міллер відступив і вже стояв упевнено на цементному тротуарі, коли Флемінґ підійшов до переходу. Його обличчя було червоним, губи скривилися від злості.
— Міллере, — роздратовано сказав він. — Ану виходь сюди.
Міллер розсміявся.
— Будь хорошим хлопчиком, Флемінґу, і кинь сюди мій портфель. Це та дивна штука біля мого столу. Я показував її тобі, пам’ятаєш?
— Облиш ці дурні забавки і послухай мене! — відрізав Флемінґ. — Це серйозно. Карнап уже про все знає, я був змушений йому повідомити.
— Молодець. Відданий бюрократ.
Міллер схилився закурити люльку. Він затягнувся і випустив велику хмару сірого тютюнового диму крізь перехід на поверх Р. Флемінґ закашлявся і відступив.
— Що це? — обурився він.
— Це тютюн. Одна з речей, які тут є, дуже поширена речовина у двадцятому столітті. Ти не чув про неї, бо твій період — це друге століття до нашої ери, елліністичний світ. Я не знаю, чи тобі б там сподобалося. У них все було кепсько з каналізацією, та й тривалість життя була дуже короткою.
— Про що ти взагалі говориш?
— Якщо порівнювати, то тривалість життя у моєму періоді досить довга. Ти б бачив, яка в мене тут ванна! Жовті кахлі, душ. У кімнатах відпочинку Агенції нічого подібного немає.
— Іншим словами, ти збираєшся залишатися там, — невдоволено буркнув Флемінґ.
— Тут добре, — безтурботно відповів Міллер. — І, звичайно, моє життя тут краще за пересічне. Дозволь описати його тобі. У мене вродлива дружина — так, шлюб у цю добу дозволяється і навіть схвалюється. Я маю двох гарних дітей, хлопців, які на ці вихідні поїдуть на Рашн-Рівер. Вони живуть зі мною і дружиною, повністю під нашою опікою, держава в це ще не втручається. У мене є новий «б’юїк»...
— Маячня, — сплюнув Флемінґ. — Психотичні марення.
— Ти впевнений?
— Та ти ідіот! Я завжди знав, що ти надто его-рецесивний, щоб жити реальністю, зі своїми анахронічними втечами. Іноді я шкодую, що теоретик. Краще б я пішов у інженери, — губи Флемінґа смикнулися. — Ти знаєш, що ти божевільний? Ти стоїш посеред штучної виставки, яка належить Історичній агенції, посеред купи пластику, дротів і балок. Це лише копія минулої епохи, імітація. І тобі більше подобається там, ніж у реальному світі.
— Дивно, — відповів задумано Міллер. — Здається, я зовсім нещодавно чув щось схоже. Ти часом не знаєш доктора Ґрюнберґа? Він психіатр.
Раптом без жодних формальностей у виставковому залі з’явився директор Карнап зі своїм почтом помічників і експертів. Флемінґ поспіхом відступив. Міллер опинився лицем до лиця з однією з найвпливовіших фігур двадцять другого століття. Він посміхнувся й підняв руку у привітанні.
— Гей, божевільний ідіоте! — гаркнув Карнап. — Вилазь звідти, доки ми не витягли тебе силоміць. Якщо нам доведеться це зробити, тобі кінець. Ти знаєш, що вони роблять з невиліковними психотиками? На тебе чекатиме евтаназія. Я даю тобі останній шанс вийти з цієї виставки...
— Вибачте, — урвав його Міллер, — але це не виставка.
На важкому обличчі Карнапа раптом з’явився подив. На коротку мить його зверхній тон зник.
— Ти досі намагаєшся вдавати...
— Це часові ворота, — спокійно продовжив Міллер. — Ви не дістанете мене звідси, Карнапе, не дотягнетеся. Я повернувся на двісті років у минуле, потрапив у попередню координату існування. Я знайшов перехід і втік з вашого континууму в цей, і ви нічого не можете вдіяти.
Карнап з експертами стали колом і почали обговорювати свої подальші дії. Міллер терпляче чекав. Він вирішив не з’являтися в офісі до понеділка, тож у нього була купа часу.
Невдовзі Карнап знову підійшов до переходу, зупинившись перед огорожею.
— Цікава теорія, Міллере. У психотиків є дивна здатність раціоналізовувати свої марення у логічну систему. Абстрактно твої уявлення послідовні, внутрішньо несуперечливі. Але...
— Але що?
— Але вони хибні, — Карнап знову почувався впевнено і, здавалося, насолоджувався розмовою. — Ти думаєш, що справді в минулому. Так, експозиція надзвичайно точна, твоя робота завжди була якісною, і автентичність деталей не порівняти з жодною іншою виставкою.