— На що воно було подібне? — запитав Кен.
— На... На людину. Але це не могла бути людина. Воно було всуціль вкрите металом, з голови до ніг, і мало здоровезні долоні й ступні, обличчя було білим, як тісто, — як борошно. І хворобливим, відразливо хворобливим. Білим і металічним, хворобливим, наче якийсь викопаний із землі корінь.
Кен розвернувся до старого чоловіка, що сидів позаду й уважно їх слухав.
— Що це було? — запитав він. — Що це було, містере Стеббінз? Ви на такому знаєтеся. Що вона бачила?
Містер Стеббінз повільно звівся на ноги.
— То кажеш, у нього була біла шкіра? Тістяна, як борошно?
І великі долоні та ступні?
Джулі кивнула.
— І... І ще дещо.
— Що?
— Воно було сліпим. У нього було щось замість очей. Дві чорні плями. Темрява. — Вона здригнулася й знову подивилася на струмок.
Раптом містер Стеббінз нервово стиснув щелепи і кивнув.
— Я знаю, — сказав він. — Я знаю, що то було.
— Що?
— Це неможливо, але твої слова... — містер Стеббінз, спохмурнівши, бурмотів до себе і дивився кудись вдалечінь, його брови насупилися. — Вони живуть під землею, — сказав він нарешті. — Під поверхнею. Вони з’явилися з гір. Вони живуть у землі, у велетенських тунелях і залах, які видовбали для себе, і вони не люди. Вони виглядають як люди, але це не люди. Вони живуть під землею і викопують з неї метал, викопують і запасають. Вони майже не піднімаються на поверхню і не можуть дивитися на сонце.
— Як їх називають? — запитала Джулі.
Містер Стеббінз напружив пам’ять, перебираючи давні спогади. Старі книжки й легенди, які він чув. Створіння, що живуть під землею. Подібні на людей, але не люди. Створіння, що копають тунелі й добувають метали. Сліпі створіння з тістяно-білою шкірою і здоровезними долонями та ступнями.
— Ґобліни, — відповів містер Стеббінз. — Ти бачила ґобліна. Джулі кивнула, дивлячись широко розплющеними очима в землю й обхопивши руками коліна.
— Так, — сказала вона. — Дуже схоже на те. Воно мене налякало, я була така перелякана, що розвернулася й побігла. Воно здавалося таким жахливим. — Вона поглянула на брата й кволо всміхнулася. — Але мені вже краще.
Кен потер свої великі темні руки, з полегшенням киваючи.
— Чудово, — сказав він, — тож ми можемо далі працювати. У нас попереду ще дуже багато роботи.
Проект «Земля»
По просторому дерев’яному будинку луною розходилося клацання. Воно дзвеніло у тарілках на кухні і ринвах на даху, гупаючи повільно й ритмічно, як далекий грім. Час від часу воно припинялося, але потім, порушуючи нічну тишу, чулося знову — невідступне й безжальне у своєму ритмі. Лунало воно з горішнього поверху цієї чималої споруди.
У ванній кімнаті, скупчившись навколо стільця, принишкло троє дітлахів. Збуджені цікавістю, намагаючись навіть не писнути, вони відштовхували одне одного від шпарини у стіні.
— Ти впевнений, що він нас не бачить? — прошепотів Томмі.
— А як же він нас побачить? Не здіймайте галасу, і все буде гаразд. — Дейв Ґрант совався на стільці, не відриваючись від стіни. — Говоріть тихше, — він усе зазирав до шпарини і не звертав уваги на інших двох.
— Дай і мені поглянути, — прошепотіла Джоан і злегка штовхнула брата гострим ліктем. — Давай. Посунься!
— Помовч! — Дейв штурхнув її у відповідь. — Тепер видно краще, він увімкнув світло.
— Я теж хочу подивитися, — заявив Томмі і зіштовхнув Дейва зі стільця на підлогу. — Ну ж бо!
Дейв неохоче поступився.
— Це наш будинок.
Томмі обережно став на стілець і притиснувся лицем до стіни, зазираючи у шпарину. Спочатку нічого не було видно.
Отвір був вузенький, а світло по той бік геть тьмяне. Згодом, потроху, він зміг розгледіти у кімнаті за стіною обриси речей.
Едвард Біллінґз сидів за старомодним громіздким столом.
Він щойно припинив клацати на друкарській машинці і давав очам перепочити. З жилетної кишеньки старий дістав круглого годинника і обережно, без поспіху, його накрутив. Без окулярів сухе зблякле обличчя Едварда Біллінґза мало оголений і тужливий вигляд, а своїми рисами нагадувало якогось постарілого птаха. Тоді він начепив окуляри і разом зі стільцем присунувся ближче до столу.
Біллінґз знову взявся друкувати: вправні пальці забігали по клавішах металевої вежі, що здіймалася перед ним. Настирливий стукіт знову почав відлунювати просторою будівлею невпинним ритмом.
У кімнаті містера Біллінґза панував напівморок і цілковитий розгардіяш. Повсюди лежали книжки і папери, якісь складені, якісь розкидані на столах, а якісь — безладними купами на підлозі. Стіни були завішані графіками, анатомічними ілюстраціями, географічними і астрономічними картами, знаками зодіаку. Під вікном — ряди вкритих пилюкою пляшок з хімікаліями та різні пакунки. На горішній полиці етажерки стояло опудало якогось птаха, посіріле й обвисле. На столі лежали масивне збільшувальне скло, давньогрецькі й староєврейські словники, коробка з поштовими марками і кістяний ніж для розрізання конвертів. Напроти дверей, гойдаючись під струменем повітря з газового обігрівача, висіла закручена липучка для мух.
Під стіною лежав поламаний магічний ліхтар[3], а на ньому — чорна валіза з одягом. З валізи виглядали сорочки, шкарпетки і вицвілий потертий сюртук. Далі — зв’язані брунатною стрічкою паки газет і журналів. Оперта на стіл довга чорна парасоля стояла в калюжі липкої рідини, що накрапала з її металевого носика. У заскленій рамі засушені метелики висіли пришпилені до вигорілого бавовняного полотна.
А за столом, захаращеним різними нотатками й аркушами паперу, схилившись над друкарською машинкою, сидів масивний старигань.
— Господи, — видихнув Томмі.
Едвард Біллінґз працював над своїм звітом, що лежав розкритий перед ним — грубезний том у шкіряній оправі, розбухлий біля потрісканих швів. Старий переносив у нього матеріал зі стосів своїх нотаток.
У ванній кімнаті відлунювало розмірене стукотіння масивної друкарської машинки. Від нього дрижали світильники, пляшечки та пробірки у шафці з медикаментами і навіть підлога під ногами у принишклих дітей.
— А що як він — комуністичний шпигун? — запитала Джоан. — Раптом він складає карти нашого міста, щоб потім за вказівкою Москви влаштувати вибухи.
— Та який він у біса шпигун, — сердито сказав Дейв.
— Ти що, не бачиш усіх цих карт, олівців і паперів? Кому воно ще могло б...
— Тихіше, — урвав їх Дейв. — Ще нас почує. Ніякий він не шпигун, надто старий для шпигуна.
— А хто ж він тоді?
— Не знаю. Але він не шпигун, не меліть дурниць. Як би там не було, а шпигуни носять бороди.
— Може, він якийсь злочинець? — не вгавала Джоан.
— Я з ним якось говорив, — сказав Дейв, — він спускався сходами і заговорив до мене. Потім пригостив цукеркою з торбинки.
— А що за цукерки?
— Не пам’ятаю. Якийсь твердий льодяник. Такий собі.
— І що ж він робить? — запитав Томмі, відхилившись від шпарини.
— Цілісінький день сидить у себе в кімнаті й друкує на машинці.
— І що, ніде не працює?
Дейв зневажливо всміхнувся.
— Оце і є його робота. Він пише звіт, працює в якійсь фірмі.
— В якій фірмі?
— Та я забув.
— Він хоч колись виходить надвір?
— Він виходить на балкон.
— На балкон?
— Ще він виходить на ґанок, ми бачили. Це його частина. А ще він має садок. Він спускається з ґанку і набирає грязюку на задньому дворі.
— Ш-ш-ш, — остеріг Томмі. — Він розвернувся.
Едвард Біллінґз звівся на ноги, накрив машинку чорною тканиною і відсунув її. Дістав кілька олівців з ґумками, висунув шухлядку і поклав їх туди.
— Тепер усе, — сказав Томмі. — Він закінчив роботу.
Старий зняв окуляри і заховав їх до чохла. Втомлено помацавши лоба, чоловік послабив комірець і краватку. Жовтаву, зморшкувату шкіру на довгій шиї напинали жили. Коли він ковтнув води зі склянки, його борлак заходив згори донизу.
3