— Ще чого! Вони — мої.
— Звідки вони взялися? Хто їх зробив?
— Не ваше діло.
Джоан пошила іграшковий одяг для жіночок, малесенькі блузочки і спіднички. Томмі поклав вбрання на дно клітки. Крихітки невпевнено розглядали купку одягу з різних боків і не могли втямити, що з ним робити.
— Ти їм краще покажи, як одягатися, — запропонувала Джоан.
— Як це показати? Ти що, здуріла?
— Я їх повдягаю.
Вона витягла одну крихітну жіночку, обережно вбрала її у блузочку і спідничку, а потім повернула фігурку на місце.
— А тепер поглянь, що буде.
Усі інші скупчилися навколо вбраної жіночки й почали її обмацувати. За мить вони стали ділити гардероб, що залишився. Хто брав блузку, хто — спідничку.
Томмі невпинно реготав.
— А може, ти ще пошиєш штанці для чоловічків? Тоді вони всі будуть одягнені.
Він витяг з клітки двох чоловічків, і вони забігали по його руках.
— Обережніше, — захвилювалася Джоан. — Ти можеш їх упустити, і вони розбіжаться.
— Вони ручні, не втечуть. Ось поглянь.
Томмі поставив їх на підлогу.
— У нас є своя гра. Дивись!
— Гра?
— Вони ховатимуться, а я їх шукатиму.
Фігурки кинулися врозтіч, шукаючи місця для схованки. За мить нікого з них уже не було видно. Томмі став навкарачки і почав нишпорити під тумбою, потім під ковдрою. Почувся писк: одного він знайшов.
— Бачиш? Їм це подобається. — Він по одному позносив їх до клітки. Останнього довелося шукати довгенько: він заліз до шухляди тумбочки в коробку із кульками для марблз[4] і заховався між ними.
— А вони розумні, — сказала Джоан. — Дай мені хоч одного.
— Ні, — рішуче відказав Томмі. — Вони мої, і я їх не відпущу. Нікому не віддам, жодного з них.
Наступного дня Томмі й Джоан зустрілися в школі. Для чоловічків вона пошила штанці і сорочечки.
— Ось, бери, — вона передала йому пошите, доки вони простували стежкою. — Сподіваюсь, усе підійде.
— Дякую. — Томмі взяв одіж і поклав собі до кишені. Вони вийшли на пустир. Там Дейв Ґрант з хлопчаками сиділи колом і грали в марблз.
— Ну, хто виграє? — запитав, підійшовши, Томмі.
— Я, — відповів Дейв, навіть не підвівши погляду.
— Дайте-но і я кину, ну ж бо. — Томмі опустився навпочіпки і простягнув руку. — Даси кинути свій агат?
— Іди собі, — відмахнувся Дейв.
Томмі штовхнув його рукою.
— Та ну! Дай раз кинути! — сказав він і задумався. — Давай так...
Раптом над хлопчаками нависла тінь.
Томмі підвів погляд і зблід як крейда.
Згори, спершись на парасольку, що вгрузла у м’який ґрунт, мовчки дивився Едвард Біллінґз. Його зморшкувате обличчя було суворим, вицвілі блакитні очі скидалися на вигорілі на сонці камінці.
Томмі повільно звівся на ноги. Запала німа тиша. Частина хлопчаків, прихопивши свої кульки, кинулися навтьоки.
— Чого вам? — запитав Томмі. Його ледь чутний голос звучав сухо і хрипко.
Біллінґзові очі втупилися в хлопця гострим холодним поглядом.
— Ти їх забрав. Я хочу, щоб ти їх віддав. Негайно. — Його голос звучав твердо, безбарвно. Він простягнув руку. — Де вони?
— Про що це ви? — запитав Томмі, відсахнувшись. — Не розумію, про що ви говорите.
— Про Проект. Ти викрав їх з мого помешкання. Тепер віддай їх.
— Чорта з два! Я не розумію, про що це ви.
Біллінґз розвернувся до Дейва Гранта.
— Це ж ти про нього говорив?
Дейв кивнув.
— Я їх бачив, вони у нього в кімнаті, і він нікого до них не підпускає.
— Ти прийшов і вкрав їх. Навіщо?! — Біллінґз загрозливо насувався на Томмі. — Навіщо ти їх забрав? Навіщо вони тобі?
— Ви збожеволіли, — проказав Томмі тремтячим голосом. Дейв Грант наполохано мовчав, відвівши погляд.
— Це неправда, — заявив Томмі.
Біллінґз ухопив хлопця за барки. Крижані старечі руки впилися в його тіло.
— Віддай їх! Вони мені потрібні, я за них відповідаю.
— Відпустіть, — Томмі вирвався. — Їх тут немає. — Він засапався. — Тобто я хочу сказати...
— Отже, вони у тебе вдома. У тебе в кімнаті. Принеси їх сюди, швидко. Усіх дев’ятьох.
Томмі засунув руки у кишені. До нього трохи повернулася хоробрість.
— Ну, не знаю. А що ви мені дасте?
Біллінґз скипів.
— А я маю тобі щось дати? — він загрозливо замахнувся на хлопця. — Ах ти, мала нікчема...
Томмі відсахнувся.
— Ви не можете мене примусити їх повернути. Ви не маєте над нами жодної влади, — заявив Томмі і хоробро посміхнувся. — Самі так казали. Ви над нами не маєте жодної влади, я все чув.
Обличчя Біллінґза скам’яніло.
— Я їх заберу. Вони — мої, вони належать мені.
— Якщо ви спробуєте їх забрати, я покличу поліцію. І свого батька. Там будуть одразу і мій батько, і поліція.
Біллінґз щосили стиснув свою парасольку. Він хапнув ротом повітря, його обличчя потемніло, а потім огидно почервоніло. Запала мовчанка. Дітлахи, що були поруч, дивилися на них широко розплющеними очима, нажахані й пригнічені.
Раптом Біллінґзу сяйнула думка. Він поглянув на землю, на нерівне коло і камінці. Його очі зблиснули.
— Послухай. Я... Давай зіграємо на них. Ти і я.
— Що?
— Зіграємо в марблз. Якщо виграєш, вони твої, а якщо виграю я, то заберу їх собі. Усіх одразу.
Томмі задумався, поглядаючи то на обличчя містера Біллінґза, то на нерівне коло внизу.
— Якщо я виграю, ви більше не будете намагатися їх забрати? Дозволите мені залишити їх назавжди?
— Звісно.
— Згода. — Томмі зробив крок назад. — Домовилися. Якщо ви виграєте, я вам їх поверну, але якщо виграю я, то вони стануть моїми назавжди.
— Принеси їх сюди негайно.
— Так, я вже йду за ними. «А ще за моїм агатом», — додав він подумки. — Я швидко.
— Я чекатиму, — відповів містер Біллінґз, міцно стиснувши своїми кремезними руками парасольку.
Томмі помчав сходами вниз, перестрибуючи по кілька за раз.
До дверей підійшла мати і гукнула йому вслід:
— Довго не вештайся. Якщо не з’явишся за півгодини, залишишся без вечері.
— Добре! Півгодини! — крикнув Томмі, біжучи неосвітленим тротуаром і притримуючи руками пакунок під полою куртки. Там у нього була коробка з-під сигар, в якій вовтузилися крихітні істоти. Він біг щосили, засапуючись.
Містер Біллінґз усе ще стояв край пустиря і мовчки чекав. Сонце вже сіло, спадав вечір. Діти порозбігалися по домівках. Вийшовши на відкриту місцину, Томмі відчув подув непривітного вітру, що ворушив траву і бур’ян, шарпав холоші його штанів.
— Ну що, ти їх приніс? — запитав містер Біллінґз.
— Аякже. — Томмі зупинився, відхекуючись. Його рука повільно пірнула під полу куртки і дістала звідти громіздку сигарну коробку. Він зняв Гумову стрічку й трохи відкрив кришку.
— Ось вони.
Важко дихаючи, Біллінґз підійшов ближче. Томмі захряснув кришку і знову зафіксував її стрічкою.
— А тепер зіграємо. — Він поклав коробку на землю. — Поки ви їх не відіграли, вони — мої.
Біллінґз відступив.
— Добре, тоді почнемо.
Томмі понишпорив у кишенях, дістав свій агат і обережно його оглянув. У згасаючому світлі масивний темно-червоний круглий камінчик виблискував своїми кільцями піску і білизни, як Юпітер. Солідна, тверда кулька.
— Почнімо, — сказав Томмі. Він став на одне коліно, накреслив кривувате коло і висипав з торбини кульки. — У вас є кулька?
— Що?
— Маєте кульку для марблз? Чим ви збираєтеся грати?
— Даси мені якусь зі своїх.
— Добре, — Томмі взяв з окресленого кола одну кульку і кинув його Біллінґзу.
— Перший хід за мною?
Біллінґз кивнув.
— Чудово, — посміхнувся Томмі. Примруживши одне око, він старанно прицілився. На мить хлопчина завмер, його тіло застигло напруженою дугою, а потім кинув. Кульки заторохтіли, частина з них викотилася за межі окресленого кола, на траву і бур’ян. Наче непогано. Він зібрав свій виграш і поклав у лляну торбинку.
4
Популярна дитяча гра з невеличкими кульками зі скла, пластику, заліза тощо. Гравці намагаються влучити в ціль, запустивши кульку нігтем великого пальця, але правила суттєво різняться і часто встановлюються самими гравцями. Поширена передусім в Англії та її колишніх колоніях.