На узбіччі зупинилося поліцейське авто, заревла сирена. Поліцейські роботи повистрибували й заходилися відтісняти натовп.
— Вас поранено? — вони допомогли старому підвестися.
Розгублений старий похитав головою. Його окуляри звисали з одного вуха. Обличчя було вимащене слиною і кров’ю.
— Чудово, — металеві пальці копа відпустили його. — Краще заберіться геть з вулиці, кудись у приміщення. Для вашого ж добра.
Директор Чистки Росс відсунув доповідну.
— Ще один. Я радітиму, коли нарешті ухвалять законопроект про заборону щитів.
Пітерз підвів погляд.
— Ще один?
— Знову знайшли каптур — щит проти зондування. Це вже десятий за останні сорок вісім годин. Вони розсилають їх дедалі більше.
— Розсилають, підсовують під двері, запихають у кишені, лишають біля столів — шляхи поширення найрізноманітніші.
— Якби ж більше людей нам повідомляло.
Пітерз вишкірився.
— Це диво, що взагалі хтось повідомляє. Каптури не просто так надсилають саме цим людям. Їх обирають не навмання.
— А як тоді їх обирають?
— Їм є що приховувати. Чому б їм інакше надсилали каптури?
— Але як щодо тих, хто нам таки про це повідомив?
— Вони бояться їх носити. Вони віддали нам каптури, щоб уникнути підозри.
Росс похмуро задумався.
— Мабуть.
— У невинної людини не має причин приховувати свої думки. Дев’яносто дев’ять відсотків населення радіє, що їхній розум сканують. Більшість людей хочуть довести свою відданість, а цей один відсоток у чомусь таки винен.
Росс розкрив картонну папку й дістав погнутий металевий обруч. Він уважно його оглянув.
— Подивіться на це. Просто шматок сплаву, але він справді відсікає всі проби. Тепи казяться. Він їх глушить, вони не можуть його обійти — для них це шок.
— Ви ж надіслали зразки до лабораторії?
— Ні, звісно. Я не хочу, щоб якісь працівники лаби зробили собі каптури. Нам вистачає проблем!
— У кого забрали цей?
Росс натиснув кнопку на столі.
— Зараз дізнаємося. Послухаємо рапорт від тепа.
Двері розтанули, і до кімнати ввійшов худорлявий юнак з хворобливо-жовтим обличчям. Він побачив металевий обруч в руках Росса й силувано, насторожено посміхнувся.
— Викликали?
Росс оглянув юнака. Біляве волосся, блакитні очі. На вигляд звичайний собі юнак, першокурсник якогось коледжу. Але Росс знав, що це лише видимість. Ернест Еббад був телепатичним мутантом — тепом. Одним з кількох сотень, які працювали на Чистку. Вони знімали проби, щоб перевіряти громадян на відданість.
До тепів перевірка на відданість була ненадійною. Клятви, стеження, прослуховування — цього було замало. Вимога, що кожна людина повинна довести свою відданість, в теорії була правильною, але на практиці мало хто міг це зробити. Здавалося, що від презумпції «винен, доки не доведено протилежне» доведеться відмовитися й повернутися до законів римського права[6].
Після Мадагаскарського вибуху 2004-го вдалося розв’язати проблему, яка здавалася невирішуваною. Тоді кілька тисяч розквартированих у цій зоні вояків накрили хвилі важкої радіації. Серед тих, хто вижив, у небагатьох потім були діти, зате серед кількох сотень цих дітей виявилося чимало з неврологічними характеристиками радикально нового типу. Вперше за тисячі років з’явилися люди-мутанти.
Тепи з’явилися випадково, але вони вирішили найгострішу проблему, з якою зіткнувся Вільний Союз: виявлення і покарання нелояльних громадян. Тепи були безцінними для уряду Вільного Союзу — і тепи про це знали.
— Це ти конфіскував? — запитав Росс, постукавши по обручу.
Аббад кивнув.
— Так.
Юнак слухав його думки, а не промовлені слова. Росс розгнівано почервонів.
— Як виглядав той чоловік? — різко запитав він. — На пластині з доповідною не було жодних деталей.
— Його звати доктор Френклін. Він директор Комісії з федеральних ресурсів, шістдесят сім років, приїхав відвідати родичку.
— Волтер Френклін! Я чув про нього. — Росс здивована подивився на Аббада. — Тож ти вже...
— Я зміг його просканувати, щойно з нього зняли каптур.
— Куди Френклін подався після нападу?
— Сховався, як йому й порадила поліція.
— Вони прибули?
— Після того, як уже забрали каптур, звичайно. Все пройшло бездоганно. Френкліна помітив інший телепат, не я. Мені повідомили, що він рухається в мій бік, і коли підійшов Френклін, я закричав, що на ньому каптур. Перехожі здійняли галас, зібрався натовп. Прибув другий телепат, і ми скеровували юрбу, аж доки не підібралися до нього. Я власноруч дістав капюшон — далі ви знаєте.
Росс якусь мить помовчав.
— Ти знаєш, як до нього потрапив каптур? Ти це просканував?
— Він отримав його поштою.
— А він...
— Він гадки не має, хто чи звідки йому це надіслав.
Росс насупився.
— Тоді він не може дати нам більше інформації про них — про відправників.
— Про майстрів каптурів, — холодно відповів Аббад.
Росс підвів очі.
— Про кого?
— Майстрів каптурів. Хтось же їх робить. — Обличчя Аббада стало суворим. — Хтось виготовляє ці захисні щити, щоб не пропускати нас.
— І ти певен...
— Так, Френклін нічого не знає! Він учора ввечері прибув до міста, і вже вранці поштовий автомат передав йому каптур. Спочатку старий вагався, а тоді купив каптура й прикрив ним стрічку. Він пішки вирушив до будинку своєї небоги. Ми засікли його вже за кілька хвилин, щойно він потрапив у радіус.
— Схоже, цими днями їх побільшало. Розсилається все більше каптурів, але ти про це й так знаєш. — Росс стиснув щелепи. — Ми маємо знайти відправників.
— Це забере час. Вочевидь, вони ніколи не знімають капюшонів, — обличчя Аббада перекосилося. — Чорт, нам доводиться підходити до них так близько! Наш радіус сканування надзвичайно обмежений. Але рано чи пізно ми знайдемо одного з них, колись ми зірвемо з когось каптура і знайдемо його.
— За минулий рік було виявлено п’ять тисяч людей у каптурах, — нагадав Росс. — П’ять тисяч — і жоден з них нічого не знав. Ні звідки надійшли ці каптури, ні хто їх виготовив.
— Коли нас буде більше, наші шанси зростуть, — похмуро відповів Аббад. — Зараз нас замало. Але колись...
— Ви ж збираєтеся взяти з Френкліна пробу, чи не так? — звернувся до Росса Пітерз. — Як і передбачено процедурою.
— Думаю, так, — Росс кивнув до Аббада. — Ти можеш цим зайнятися. Нехай хтось із вашої групи візьме повну пробу й перевірить, чи заховане щось цікаве у його несвідомій нейрозоні. Рапорт про результати передаси мені за звичною процедурою.
Аббад попорпався в пальті, дістав котушку із записом і кинув на стіл перед Россом.
— Тримайте.
— Що це?
— Повна проба Френкліна. Усі рівні — повністю досліджені та записані.
Росс вирячився на юнака.
— Ви...
— Ми вирішили не зволікати. — Аббад рушив до дверей. — Це хороша робота, Каммінґз робив. Ми виявили значну нелояльність, щоправда, більше ідеологічну, ніж відкриту. Можливо, ви захочете його взяти. Коли йому було двадцять чотири, він знайшов якісь старі книжки й музичні записи, і це справило на нього велике враження. У кінці запису наша повна оцінка його відхилення.
Двері розтанули, й Аббад пішов.
Росс і Пітерз дивилися йому вслід. Зрештою Росс взяв котушку із записом й поклав до папки з погнутим металевим каптуром.
— Бляха, — сказав Пітерз. — Вони зняли пробу без наказу.
Росс кивнув, глибоко задумавшись.
— Так. І я зовсім не певен, що мені це подобається.
Чоловіки дивилися один на одного і знали, що просто зараз за дверима кабінету Ернест Аббад сканує їхні думки.
— Чорт! — безпорадно вигукнув Росс. — От срань!
Волтер Френклін захекано роззирався довкола. Неслухняною рукою він нервово витер піт зі свого зморшкуватого обличчя.
6
Презумпція невинуватості, яка з’явилася ще в римському праві, передбачає, що доведення провини лежить на стороні обвинувачення, а не на обвинуваченій стороні.