З коридору долинало відлуння кроків агентів Чистки, і долинало все гучніше.
Утікши від натовпу, він лише тимчасово врятувався. Це було чотири години тому. Тепер сонце сідало, й на Нью-Йорк спадав вечір. Він зміг пробитися через пів міста, майже на околиці — і ось його публічного оголосили в розшук.
За що?! Він все життя пропрацював на уряд Вільного Союзу. Жодного нелояльного вчинку. Жодного, крім того, що він відкрив ранкову пошту, знайшов каптура і, повагавшись, зрештою одягнув його. Він згадав невелику етикетку з інструкцією.
ВІТАННЯ!
Щит проти зондування надсилається вам як подарунок від майстра у щирому сподіванні, що для вас він буде цінним.
Дякую вам.
І все. Жодної іншої інформації. Він довго роздумував, чи варто його одягати. Волтер ніколи не вчиняв нічого протизаконного, йому не було чого приховувати — жодної нелояльності до Союзу. Але сама думка його зачаровувала. У каптурі його розум був би його власним, ніхто б не міг туди зазирнути. Його розум знову належав би лише йому — приватний і прихований. Можна думати, що забажаєш, і всі думки вже не призначалися б ні для кого, крім тебе самого.
Зрештою він зважився й одягнув каптур, прикривши його своїм старим «гомбурґом[7]». Не встиг Френклін вийти на вулицю, як за десять хвилин довкола нього вже кричав і лютував натовп, а тепер його ще й оголосили у розшук.
Френклін у розпачі шукав виходу. Що йому робити? Він постане перед Радою Чистки. Жодних обвинувачень не висуватимуть — тягар виправдання лежатиме на ньому, він матиме довести свою лояльність. Хіба він справді колись чинив щось протизаконне? Може, він забув про якісь свої вчинки? Він одягнув каптур. Можливо. У Конгресі був якийсь законопроект, за яким використання щитів від зондування стане злочином, але ж його ще не ухвалили!
Агенти Чистки були вже близько, майже дістали його. Він відступав униз коридором готелю, розпачливо роззираючись. Світився червоний знак «ВИХІД». Він поквапився до нього й далі підвальними сходами, на темну вулицю. Залишатися надворі було небезпечно, там був натовп, тож Френклін намагався залишатися в приміщенні стільки, скільки було можливо. Але тепер вибору не лишалося.
Позаду пролунав пронизливий крик. Щось різонуло повз нього, випаливши частину тротуару. Слем-промінь. Френклін помчав, засапуючись, за ріг і вниз вулицею. Люди з цікавістю поглядали на нього, коли він пробігав повз.
Старий перебіг людну вулицю й прилаштувався до групи, що прямувала до театру. Чи помітили його агенти? Він нервово роззирнувся, нікого не було видно.
На розі він рушив через дорогу на сигнал світлофора. Діставшись до острівця безпеки посередині, Френклін побачив лискучу машину Чистки, що потроху наближалася. Його помітили? Він залишив острівець, рухаючись до бордюру на протилежному боці. Машина Чистки раптом рвонула з місця, прискорюючись. З’явилася ще одна, що рухалася з протилежного боку.
Френклін дійшов до узбіччя.
Перше авто зупинилося. З нього почали вистрибувати агенти Чистки, збираючись на тротуарі.
Він був у пастці, ніде було сховатися. Втомлені покупці й офісні працівники навколо уважно спостерігали за ним без жодного співчуття в погляді. Хтось посміхався з байдужою цікавістю. Френклін очманіло роззирався. Жодного закладу, жодних дверей, жодної людини.
Раптом перед ним зупинилося авто, його двері від’їхали вбік.
— Сідай, — з водійського сидіння перехилилася молода дівчина, на її вродливому обличчі застиг нетерплячий вираз. — Сідай, кажу тобі!
Він сів. Дівчина закрила двері, й машина рвонула. Попереду з’явилося авто Чистки й заблокувала проїзд своїм блискучим корпусом, ще одне наближалося ззаду.
Дівчина схилилася над панеллю керування, й машина раптом здійнялася в повітря. Вони злетіли, обганяючи транспорт попереду й швидко набираючи висоту. Позаду небо освітив фіолетовий спалах.
— Пригнись! — крикнула дівчина. Френклін впав на сидіння. Вони пролетіли широкою дугою, опинившись під захистом колон будинків. Наземні авто Чистки здалися й поїхали геть.
Френклін підвівся й тремтячою рукою витер лоба.
— Дякую, — пробурмотів він.
— Будь ласка, — дівчина додала швидкості. Вони пролетіли комерційний район міста і тепер рухалися над житловими околицями. Дівчина керувала мовчки, пильнуючи небо попереду.
— Хто ти? — запитав Френклін.
Дівчина щось йому кинула.
— Одягни це.
Каптур. Френклін розстібнув його й незграбно начепив на голову.
— Одягнув.
— Без цього ми потрапимо в радіус сканування тепів. Ми завжди маємо бути обережними.
— Куди ми летимо?
Дівчина обернулася до нього, оглянула спокійними сірими очима, притримуючи кермо однією рукою.
— Ми летимо до Майстра каптурів, — відповіла вона. — Тебе оголосили в розшук як особливо небезпечного, зараз ти й години без мене не протримаєшся.
— Але я не розумію, — Френклін похитав головою, здивований. — Чого їм від мене треба? Що я зробив?
— Тебе підставили. — Дівчина запустила авто широкою дугою, вітер пронизливо свистів в амортизаторах і крилах. — Підставили тепи. Усе відбувається дуже швидко, тож не можна гаяти часу.
Невисокий лисий чоловік зняв окуляри й простягнув Френкліну руку, зіщулено його розглядаючи. — Радий зустрітися з вами, докторе. Я з великою цікавістю стежив за вашою роботою в Раді.
— Хто ви? — запитав Френклін.
Невисокий чоловік сором’язливо усміхнувся.
— Я Джеймс Каттер, або ж Майстер каптурів, як мене називають тепи. Це наша фабрика, — він обвів рукою приміщення. — Погляньте.
Френклін роззирнувся довкола. Це був склад, старезний дерев’яний будинок минулого століття. Масивні поточені шашелем балки здіймалися вгору, сухі й потріскані. Бетонна підлога. Старомодні флуоресцентні лампи поблискували й мерехтіли на стелі. Вкритими вологими плямами стінами тягнулися опуклі труби.
Старий поволі рушив кімнатою, роздивляючись приміщення, Каттер ішов поруч. Френклін був розгубленим, усе відбувалося надто швидко. Вони були десь за Нью-Йорком, на занедбаній промисловій околиці. Довкола працювали люди, схилившись над матрицями й ливарними формами. Повітря було гарячим, крутився старий вентилятор. Склад безперестанку відлунював і вібрував.
— Це... — пробурмотів Френклін. — Це тут...
— Так, це тут ми робимо каптури. Не дуже вражає, чи не так? Згодом ми сподіваємося переїхати в нове приміщення. Ходімо, я покажу вам усе.
Каттер штовхнув бічні двері, й чоловіки увійшли до невеликої лабораторії, заваленої пляшками й ретортами.
— Це кімната для досліджень. Теоретичних і прикладних. Деякі були успішними, якісь результати ми зможемо використати, якісь, сподіваємося, не доведеться. Крім того, це допомагає чимось зайняти біженців.
— Біженців?
Каттер відсунув якесь обладнання і всівся за лабораторний стіл.
— Більшість людей тут з тих самих причин, що й ви. Їх підставили тепи, звинуватили у відхиленні. Але ми дісталися до них першими.
— Але чому...
— Чому вас підставили? Через вашу посаду. Директор урядового відділу. Усі ці люди чимось виділялися — і всіх їх підставили пробами тепів. — Прихилившись до запліснявілої стіни, Каттер закурив сигарету. — Ми досі живі, бо десять років тому в урядовій лабі було зроблено відкриття. — Він постукав по каптуру. — Цей сплав захищає від телепатичних проб, його випадково відкрив один із наших вчених. Тепи одразу вийшли на нього, але він примудрився втекти, зробити партію каптурів і розіслати своїм колегам. Так ми й почали.
— Скільки тут людей?
Каттер розсміявся.
— Не можу вам цього сказати. Достатньо, щоб виготовляти капюшони й розповсюджувати їх. Для важливих людей в уряді, людей на владних позиціях, науковців, службовців, освітян.
— Навіщо?
— Бо ми хочемо дістатися до них першими, випередити тепів. До вас ми дісталися надто пізно. На вас уже зробили повний рапорт і пробу — ще до того, як каптур надійшов поштою. Тепи поступово беруть уряд в облогу. Вони вишуковують найкращих, доносять на них і домагаються арешту. Якщо теп каже, що людина нелояльна, Чистка не може її не затримати. Ми намагалися вчасно передати вам каптур. Вони б не змогли подати рапорт, якби ви були в каптурі, але вони нас перехитрили. Вони наслали на вас натовп і відібрали каптур. Щойно його забрали, вони передали рапорт у Чистку.
7
Напівофіційний головний убір — фетровий капелюх, популярний в Сполучених Штатах і Британії з кінця 19 століття.