— Але ж Земля — це всього лише... — урвав його Ендрюз. Я хочу сказати, що...
— Так, сер. Проте вона дуже стара і чекала на це багато років. — Робот підхопив стару попід руки й обережно відвів до всюдихода. Спохмурнівши, Ендрюз простежив за ними поглядом і потер підборіддя.
— Гаразд, — почувся з кабіни Нортонів голос. Люк відчинився, і робот-служник делікатно всадив стару. Люк зачинився.
За мить всюдихід рвонув з місця і помчав соляною рівниною до гидотного океану, що розкинувся неподалік.
Нортон і капітан Ендрюз нетерпляче походжали берегом.
Вже смеркалося. Вітер гнав їм в обличчя соляні бризки. Прибережна низина неприємно тхнула в сутінках. Віддалік, ховаючись у випарах і глушині, з мороку виступав кряж.
— І що ж було далі? — запитав Ендрюз.
— Та нічого. Вона вийшла зі своїм роботом, я залишився.
Вони стали на березі, милувалися океаном, а потім вона відіслала робота до мене.
— Чому?
— Не знаю. Мабуть, хотіла побути на самоті. Так вона постояла якийсь час на самісінькому березі, дивилася на воду.
Потім здійнявся вітер, і вона враз немов осіла. Обвалилася, гупнула додолу, просто в купу солі й попелу.
— І що ж потім?
— Поки я оговтався, робот чимдуж побіг до неї і підхопив.
Якусь мить він постояв, а потім пішов далі. Я загукав, вискочив із всюдихода, але він рушив на глибочінь і зник, потонув у каламуті з глини й багнюки. Пропав. — Нортон зіщулився. — Разом з її тілом.
Ендрюз розлючено викинув сигарету, і та покотилася, блимаючи позаду.
— Ну а далі?
— Та нічого. Усе сталося вмить. Вона стояла й дивилася на воду, а потім раз — і затремтіла, як суха гілляка, впала. Перш ніж я зрозумів, що відбувається, робот вистрибнув із всюдихода і, вхопивши її, скочив у воду.
Небо потемніло. Важкі хмари пливли, затуляючи тьмяне світло зірок. Хмари були зі зловісних нічних випарів і розпорошеної породи. На обрії безшумно проносилися зграї велетенських птахів.
Над гористим ландшафтом зійшов місяць — нездорова пустельна куля відсвічувала брудним жовтавим кольором, немов стародавній рукопис.
— Повертаймося швидше на корабель, — сказав Ендрюз. — Мені геть не подобається це місце.
— Я ніяк не можу зрозуміти, чому так сталося з цією старою, — Нортон похитав головою.
— Усе через вітер, радіоактивні токсини. Я звірився з бібліотекою Центавра II. Війна занапастила всю систему, від планети залишилася тільки смертоносна руїна.
— Тож ми не зможемо...
— Так, ми не відповідатимемо за те, що сталося. — Запала мовчанка. — Ми не повинні давати жодних пояснень, тут усе зрозуміло. Будь-хто, потрапивши сюди, а тим паче стара людина...
— Тільки без нас ніхто б сюди не потрапив, — з гіркотою перебив його Нортон. — Тим більше, стара людина.
Ендрюз не відповів. Він ішов далі, похиливши голову і тримаючи руки в кишенях. Нортон мовчки крокував за ним. З-за хмар туману угорі з’явився місяць і засяяв яскравіше.
— До речі, — заговорив Нортон, ідучи за Ендрюзом. Його голос звучав холодно і відсторонено. — Це мій останній рейс з вами. Я вже підготував офіційне прохання про переведення.
— Що ж.
— Вважав за необхідне повідомити вас про це особисто. А ще можете залишити собі мою частку з тисячі кредитів.
Ендрюз почервонів і пришвидшив крок, залишивши Hopтона позаду. Його вразила смерть старої. Він запалив чергову сигарету, а потім викинув геть і її.
Біс із ним: це була не його помилка. Жінка була стара, їй було триста п’ятдесят років. Одряхліла й глуха, звіяний вітром зів’ялий листок. Радіоактивним вітром, що безугавно шмагав і вихорив понівечену поверхню цієї планети.
Понищена поверхня, соляний попіл і уламки, всіяний пагорбами ландшафт. А ще — тиша, навічна тиша. Нічогісінько довкола, лише вітер і плюскіт каламутної, застояної води. І темнаві птахи над головою.
Раптом у соляному попелі при хворобливому блідому світлі місяця щось зблиснуло просто у нього під ногами.
Ендрюз нахилився і спробував знайти цей предмет у темряві. Його пальці натрапили на щось тверде. Він підняв якийсь невеличкий диск і оглянув його.
— Дивно, — тільки й мовив Ендрюз.
Тільки коли корабель вийшов у відкритий космос, прямуючи назад на Фомальґаут, Ендрюз згадав про той диск.
Він відійшов від панелі керування й видобув його з кишені.
Диск був витертий і тонкий, страшенно давній. Ендрюз відтирав його, попльовуючи, аж доки стало можливо щось розібрати. Лишилося лише якесь потерте зображення. Він повернув диск іншим боком. Якийсь знак? Шайба? Монета?
На зворотному боці виднілося кілька незрозумілих літер якогось древнього забутого письма. Він підніс диск до світла і врешті розібрав напис:
Е PLURIBUS UNUM[10]
Ендрюз знизав плечима, жбурнув металевий диск до урни, що стояла долі, й повернувся до карти зоряних систем, відстежуючи шлях додому...
Самозванець
— Днями збираюсь у відпустку, — сказав дружині Спенз Олгем за сніданком. — Думаю, я її заслужив, десять років — чималий строк.
— А як же Проект?
— Війну виграють і без мене. Наша грудка глини насправді не в такій уже й небезпеці. — Олгем всівся за стіл і запалив сигарету. — Новинні автомати перекручують, аби переконати, що прибульці от-от нас винищать. А знаєш, як би я хотів провести відпустку? Розбити намет за містом, там, у горах, як ми тоді ставили, пам’ятаєш? Я ще поколовся отруйним плющем, а ти ледь не наступила на гоферову змію.
— Саттонський ліс? — Мері почала прибирати зі столу. — Він уже кілька тижнів, як згорів. Я думала, ти знаєш. Наче як загорівся від іскри.
Олгем похнюпився.
— Вони що, навіть не спробували встановити причину? — він скривив губи. — Тепер усім на все начхати. Тепер всім лише війна в голові.
Він міцно стиснув зуби, у свідомості вирували невеселі думки: прибульці з Альфи Центавра, війна, голчасті зорельоти.
— А про що ж іще нам думати?
Олгем кивнув. Вона, звісно, була права. Невеликі темні зорельоти прибульців завиграшки обходили космічні крейсери землян, як безпорадних черепах. Перевага була повністю на їхньому боці аж до самої Терри.
Втім, тут чужинців стримувала захисна оболонка — витвір лабораторій «Вестінґавз». Спершу такими накрили найбільші земні міста, а зрештою і всю планету. Оболонка стала першим реальним захистом, першою серйозною відповіддю «прибульцям з далекого космосу», як їх охрестили новинні автомати.
Але геть інша річ виграти війну. Люди невтомно працювали день і ніч у кожній лабораторії, над кожним проектом: було конче необхідно створити наступальну зброю. Наразі найуспішнішим був Проект, над яким працював Олгем.
Він підвівся і загасив сигарету.
— Це як постійно занесений над нами дамоклів меч. Я стомився. Усе, що мені треба, — це тривалий відпочинок. Втім, думаю, що зараз кожен цього хоче.
Діставши із шафи піджак, Олгем вийшов на ґанок. От-от мала прибути стріла — маленьке швидкісне авто, що відвозило його до Проекту.
— Сподіваюся, Нельсон вчасно прибуде, — Олгем зиркнув на годинник. — Майже сьома година.
— А ось і він, — сказала Мері, вдивляючись у простір між будинками. Сонячні промені відсвічували від дахів, покритих важкими свинцевими плитами. У поселенні було тихо, лише кілька людей йшли вулицею.
— Бувай, Спензе. Постарайся не засиджуватися після зміни.
Олгем відчинив двері авто, ковзнув усередину, відкинувся на спинку сидіння і зітхнув. Нельсон сидів з якимось старшим чоловіком.
— Ну, що у нас нового? — запитав Олгем, щойно авто рвонуло з місця.
— Усе як завжди, — відказав Нельсон. — Збили кілька кораблів прибульців, стратегічно відступили з чергового астероїда.
— Справи покращаться, коли ми перейдемо до завершальної стадії Проекту. Може, це всього лише пропаганда новинних автоматів, але мене все це дістало за останній місяць. Все здається таким сірим і гнітючим, жодної радості в житті.
10