За мить Даґлас уже летів трасою геть від міста — довгою звивистою дорогою на Денвер.
Він зателефонує Лорі вже звідти. Вона зможе до нього приїхати, вони разом сядуть на потяг у східному напрямку. Біс із цим коледжем Браянт, під загрозою його життя. Він їхав усю ніч, годинами не зупиняючись. Сонце вже зійшло і повільно піднімалося небосхилом. На дорозі з’явилося більше машин. Він обігнав кілька дизельних вантажівок, що повільно й незграбно тягнулися трасою.
Даґлас потроху заспокоювався. Гори були позаду. Відстань від них зростала...
Ставало тепліше, і професор трішки збадьорився. У країні були сотні університетів і лабораторій. Він легко зможе продовжити свою роботу деінде, і вони ніколи не дістануть його, якщо забратися подалі від гір.
Даґлас пригальмував. Бак був майже порожнім.
Праворуч від дороги стояли заправка і невеликий придорожній кафетерій. Побачивши його, він згадав, що не снідав. Шлунок почав протестувати. Біля кафетерію стояли кілька припаркованих машин. Усередині за буфетною стійкою сиділи люди.
Даґлас з’їхав з траси і скотився до заправки.
— Повний бак! — гукнув він до оператора і ступив на гарячий гравій, не вимикаючи двигуна. Хотілося пити. Тарілка млинців із шинкою, гаряча чорна кава... — Я можу залишити її тут?
— Машину? — одягнений у біле оператор відкрутив ковпачок і почав заливати бак. — Чи що ви маєте на увазі?
— Заправ і запаркуй її для мене. Я повернуся за кілька хвилин. Хочу перехопити щось на сніданок.
— Сніданок?
Даґлас розсердився. Що не так з цим чоловіком? Він вказав на кафетерій. Там водій вантажівки саме прочинив скляні двері, вийшов на сходинку й задумано колупався в зубах. Усередині метушилася офіціантка. Даґлас уже відчував запах кави й бекону, що смажився на сковороді. Долинав ледь чутний металевий звук музичного автомата. Теплий, дружній звук.
— Кафетерій.
Оператор припинив заправляти. Він повільно опустив шланг і повернувся до Даґласа зі здивованим виразом на обличчі.
— Який кафетерій? — запитав він.
Кафетерій заколихався й враз зник. Даґлас ледь стримався, щоб не скрикнути від жаху. На місці, де щойно стояв заклад, було голе поле.
Зеленувато-коричнева трава. Кілька заіржавілих консервних бляшанок. Пляшки. Якийсь непотріб. Похилений паркан.
Удалині — силуети гір.
Даґлас спробував себе опанувати.
— Я трохи втомився, — пробурмотів він і хитаючись поліз назад у автівку. — Скільки з мене?
— Я щойно почав заливати...
— Тримай, — Даґлас тицьнув йому купюру. — Геть з дороги. — Він увімкнув двигун і рвонув на трасу. Приголомшений оператор дивився йому вслід.
Надто близько. Вони знов майже його дістали. Це була пастка, і він ледь не втрапив у неї.
Але насправді його жахало не це. Він уже виїхав з гір, а вони й досі його переслідували.
Це не допомогло. Він був не в більшій безпеці, ніж учора. Вони були всюди.
Машина летіла по трасі. Він практично дістався до Денвера — але що з того? Це геть не важливо. Він міг хоч вирити яму в Долині Смерті[15] — і все одно не бути в безпеці. Вони полювали на нього й не збиралися відступати. Щонайменше це було очевидно.
Даґлас відчайдушно намагався зосередитися. Він мав щось придумати, знайти якийсь вихід.
Паразитична культура. Раса, що полювала на людей, користалася з людських знань і відкриттів. Хіба не це казав Віл? Вони полювали за його винаходами, його унікальними здібностями і знанням ядерної фізики. Його вибрали, виокремили з групи через його видатні здібності й підготовку. Вони будуть переслідувати його, аж доки не дістануть. А тоді... Що тоді?
Його охопив жах. Золотий зливок. Приманка. Дівчина-примара, що виглядала справжньою. Людний кафетерій. Навіть запахи їжі. Смажений бекон. Гаряча кава.
Боже, якби ж то він був звичайною людиною, без навичок, без особливих умінь. Якби ж тільки...
Раптом щось ляснуло, і повело повело. Даґлас люто вилаявся. Колесо. І то саме зараз...
Саме зараз.
Даґлас зупинився на узбіччі, вимкнув двигун і потягнув ручник. Він трохи посидів у тиші, а потім почав порпатися у кишенях піджака, шукаючи зім’яту пачку сигарет. Професор повільно закурив і відчинив вікно, щоб випустити дим.
Він, певна річ, вже був у пастці і нічого не міг з цим вдіяти. Очевидно, шину пробили спеціально. Щось згори розкидали по дорозі. Може якісь цвяхи.
Траса була порожня. Жодної машини в полі зору. Він був зовсім сам, застряг між містами. До Денвера лишалося ще тридцять миль, тож жодних шансів туди дістатися. Довкола самі лише жахливо рівні поля, безлюдні рівнини.
Нічого крім пласкої землі і блакитного неба вгорі.
Даґлас визирнув у вікно. Він їх не бачив, але вони були там.
Чекали, доки він вийде з автівки. Його знання, його вміння будуть використані позаземною культурою. Він стане інструментом у їхніх руках. Усі його надбання стануть їхніми. Він буде їхнім рабом.
Втім, це був по-своєму комплімент. Серед усіх людей обрали саме його. За його вміння і знання. Його щоки злегка почервоніли. Вони, мабуть, якийсь час вивчали його. Величезне око, вочевидь, не раз спостерігало за ним крізь свій телескоп, чи, може, мікроскоп, чи що то було. Дивилося вниз і розглядало його. Оцінило його здібності і зрозуміло, що він може бути корисним для їхньої культури.
Даґлас відчинив двері і вийшов на гаряче узбіччя. Він кинув сигарету і спокійно її загасив. Глибоко вдихнув, потягнувся і позіхнув. Тоді професор побачив сяючі блискітки на асфальті.
Це були цвяхи. Обидві шини передніх коліс здулися.
Над ним щось замерехтіло. Даґлас мовчки чекав. Тепер, коли це нарешті сталося, він більше не боявся, а спостерігав за усім з якоюсь відстороненою цікавістю. Щось наростало, розгорталося над ним, розбухаючи й розширюючись. Якусь мить воно висіло нерухомо, а тоді опустилося.
Даґласа накрила велетенська космічна сітка. Вона почала підійматися, його затиснуло канатами. Даґлас рухався вгору, до неба, але був спокійний, незворушний і більше не боявся.
Чого боятися? Він робитиме майже те саме, що й завжди. Звичайно, він сумуватиме за Лорою і коледжем, дружніми інтелектуальними розмовами на кафедрі, світлими обличчями студентів. Але, поза сумнівом, він знайде товариство і нагорі.
Знайде, з ким працювати. Досвідчені уми, з якими можна спілкуватися.
Сітка підіймала його усе швидше. Дорога швидко віддалялася. Земля перетворилася з пласкої поверхні на кулю. Даґлас спостерігав за нею з професійною цікавістю. Над ним, за переплетеним мереживом сітки, він бачив обриси іншого всесвіту, нового світу, до якого рухався.
Постаті. Дві велетенські фігури сиділи навпочіпки. Неймовірно гігантські й згорблені. Одна з них тягнула сітку, інша спостерігала, тримаючи щось у руках. Позаду був якийсь ландшафт. Невиразні форми, надто великі, щоб Даґлас міг осягнути їх поглядом.
— «Ну нарешті, — пролунало в його голові. — Оце так боротьба!»
— «І воно того вартувало», — подумала інша істота.
Їхні думки гриміли в голові Даґласа. Могутні думки велетенських мізків.
— «Я був правий, цей поки найбільший. Яка здобич!»
— «Важить, мабуть, під двадцять чотири реґети!»
— «Ну нарешті!»
Враз спокій полишив Даґласа, він похолов від жаху. Про що це вони говорили? Що вони мали на увазі?
Аж тут його витрусили із сітки, і він полетів униз. Щось стрімко наближалося. Що це? Пласка, блискуча поверхня.
Дивовижно схожа на сковороду.
Повішений незнайомець
Ед завжди був практичною людиною, і коли бачив щось негоже, то намагався це виправити. Аж ось одного дня він побачив те, що висіло на міській площі...
О п’ятій вечора Ед Лойз умився, накинув пальто, одягнув капелюха, вивів з гаража машину і через усе місто доїхав до своєї крамниці з телевізорами. Ед почувався втомлено. Він вигрібав з підвалу землю, яку візком вивозив на задній двір.
15
Найнижча западина в Північній Америці (86 метрів нижче від рівня моря), розташована у штатах Каліфорнія і Невада на півночі пустелі Могаве.